Замкнене коло - Світлана Талан

зосталося позаду, там, у вже далекій Італії, де не тільки принади для туристів – Колізей, музеї Ватикану, пальми під сонцем, фрукти та овочі цілісінький рік. Там осоружна, огидна чужина, де тебе не вважають за людину. Ірина намагалася не згадувати минуле, але воно назавжди вкарбувалося в пам’ять. Вона знову згадала ту безпорадність, коли вперше її нога ступила на чужу землю. Тільки думка про те, заради кого вона приїхала на чужину, допомогла їй зорієнтуватися, не впасти у відчай та швидко знайти роботу. Спочатку знайшла житло, якщо можна так назвати напівпідвальну клітку без вікон та опалення. Помешкання здалось Ірині схожим на нору, а сама вона вперше відчула себе рабинею. Десять ліжок стояли впритул одне до одного так, що між ними не залишилося місця. Ірина довго не могла збагнути, де мешканці цієї «нори» зберігають свої особисті речі. Виявилося, що… під своїми ліжками у сумці. Щоб «нірка» якось освітлювалася, вгорі була причеплена єдина тьмяна лампочка. Біля самого входу – маленька газова плита для приготування їжі. А ще було дозволено двічі на тиждень митись у ванній. Умови жахливі, гірші, ніж очікувала Ірина, але вона була готова сприйняти й таке життя заради заробітку.

Перші півтора року були найтяжчі. Ірина влаштувалася на роботу в кілька родин. Вона прокидалась, як і всі, о шостій годині ранку. О сьомій була вже у великому будинку. Італійські жінки, навіть з небагатих родин, називають себе добрими господинями, але порядок у своїх помешканнях бажають наводити руками найманих хатніх робітниць. Ірина повинна була за п’ять годин прибрати вісім кімнат, дві веранди, все випрати, просушити, попрасувати та розкласти по полицях. Далі вона їхала до іншого будинку. По дорозі купувала бутерброд, запивала водою, бо не було часу навіть випити чашку чаю. І в іншому будинку – те саме. Залишався час тільки на те, щоб удома щось зготувати на вечерю та впасти у «норі» на своє ліжко. Іноді здавалося, що вона не витримає, звалиться з ніг від утоми або повернеться додому. Але думка про те, заради кого і чого вона сюди приїхала, надавала їй наснаги та сили. Вранці прокидалася трохи відпочилою, щоб знову повторився день, як близнюк схожий на попередній.

Згадуючи ті часи, Ірина почала міркувати, чи витримала б вона знову таке, якби довелося все починати спочатку? Ні, вона виснажена, стомлена від чужини, нестримно скучила за Батьківщиною, яка виштовхнула її від себе у пошуках заробітку, як людське тіло виштовхує сторонню річ, як скабку на руці. Та попри все Ірина любила свій край.

Довгу ніч дороги вона згадувала своє рідне село, що розляглося вздовж річки, рідний будинок, який вони з Романом довели до ладу, чекаючи народження його нової мешканки – доньки…

В салоні автобуса відчувалося збудження. Пасажири прокинулися, почали заглядати у вікна. Почулися жваві розмови, посипалися жарти. Ірина приклеїлася лобом до прохолодного віконного скла, але нічого надзвичайного не помітила.

– Що трапилося? – запитала вона свою сусідку, що вже прокинулася.

– Кордон, – пояснила та. – Незабаром будемо вдома.

Ірина всміхнулася. До самого дому ще так далеко, але скільки тепла було в цьому її «вдома»! Серце Ірини швидше закалатало у грудях від хвилювання. Невже й справді вона сьогодні побачить своїх рідних? Вона не була вдома три з половиною роки. Якби увесь цей час була вдома, то не помітила б, як той сплинув би. Але там, в Італії, вона рахувала кожен відпрацьований день. За півтора року влаштувалася на роботу, яку там називають «notte-giorno» – «день-ніч». Здавалося, що може бути краще? За житло і їжу сплачувати не треба, тож працюй та й годі. Проте Ірина тепер добре знає, що таке жити двадцять чотири години на добу чужим життям. Потрібно забути свої звички, смаки, улюблені страви й уподобання, треба повністю жити за звичками господарів. Родина була не дуже багата, але мати господаря, старезна довгожителька, була несповна розуму та прикута до ліжка. Ірину найняли доглядати стару. Потім виявилося, що домогосподарка мусить ще й виконувати всю хатню роботу, готувати їжу та на вихідних доглядати онука господаря. Господарі вважали: платять гроші, то повинна робити й терпіти все. Лоренцо мав звичку заходити до туалету саме тоді, коли Ірина мила біля вбиральні поли. Він навмисно не зачиняв двері та справляв свої потреби перед Іриною. Було й таке, що проходив повз неї, гучно випускав гази й до сліз реготав, коли Ірина морщила від огиди носа. Спала Ірина у маленькій кімнаті, яка до цього слугувала господарям за комірчину. Спальня була дуже вузькою і схожою на тюремну камеру, в якій Ірина ув’язнила себе добровільно. Іноді їй здавалося, що її тіло, думки та душа набули такої самої замкненої форми, як і помешкання. Вона замкнулася на невеликому просторі та, щоб не збожеволіти, зациклилася на думці про досягнення своєї мети. Заради неї вона була ладна витерпіти що завгодно. І вона жила, працювала міцно стиснувши зуби.

Дуже боляче було не чути цілими днями рідної мови. Лиш іноді їй давали півдня вихідного. Тоді Ірина мчала щодуху на майдан, де збиралися «свої». Бодай на якусь годину відпочити від Лоренцо, котрий не вважав її за людину, та, головне, почути рідну мову, поспілкуватися нею, щоб не розучитися розмовляти.

Пізніше Ірина працювала кілька місяців у родині, де доглядала дітей. Розбещені, зманіжені діти мали право робити все, що їм заманеться. Старший десятирічний хлопчик бігав вулицями, жбурляючи камінці у вікна електричок та автобусів. Іноді він крав на малолюдних провулках у поодиноких туристів сумочки й гаманці. Батьки, на великий подив Ірини, не карали, а захоплювалися такою «спритністю» підлітка. «Він вміє заробляти гроші, – задоволено казали вони. – Цей з голоду не помре». Одного разу Ірина зауважила, що за такі «ігри» свою б дитину суворо покарала. Здивування господарів було щирим: «Це ж дитина!» Молодша, дівчинка трьох років, не знала, що таке дитячий горщик, бо його взагалі не було. Батьки були спроможні лише на те, щоб милуватися своєю крихіткою та весь час захоплено промовляти: «Miracolo!» – «Диво!» Довелося Ірині навчати дитину того, що вона вже давно повинна була вміти…

– Митниця! – загуло в автобусі.

Ірина з полегкістю зітхнула: «Нарешті!»

24

Світлана сповістила Юркові погану новину.

– У нас скорочення, – сказала вона, схлипуючи.

– Ну то й що? Зараз вони всюди, – мовив хлопець, утираючи очі дівчини.

– А те, що мене звільнили.

– Як? Без попередження?

– А ось так. Уранці попередили, а в обід – звільнили. Що мені тепер робити? – дівчина невтішно