Замкнене коло - Світлана Талан

– Будь ласка, припини. Не треба драматизувати. Так у житті буває.

– Ти розумієш, що вбиваєш мене, як ту коняку?

– Благаю, припини. Я йду від тебе назавжди. Ти це розумієш?

– Криза середнього віку?

– Це не криза, Славо, це – кохання!

– Дурня! – Мирослава раптом ніби прокинулася. Вона схопилася з місця, пожбурила в нього сорочку. – Яке кохання, коли ми стільки років прожили разом?!

– Прожили? – Андрій іронічно посміхнувся. – Не прожили, а проіснували поруч. Роззуй очі. Ми терпіли одне одного, але не були щасливими.

Його іронія вкрай роздратувала Мирославу. Вона Андрієві віддала частину себе, стільки років піклувалася про нього, обпирала, годувала, подарувала сина, а тепер… Тепер, коли стикнулися з труднощами, він тікає від неї!

– Ти нікуди не підеш! – істерично загорлала Мирослава, яка була в паніці. – Я тебе не відпущу!

– Я не дитина, що благає матір відпустити її погратися в пісочниці, – рішуче сказав Андрій. – Сподіваюся, ти даси мені розлучення.

– Я?! Ні в якому разі! Ти забув, що є моїм поручителем? Ми повинні сплатити великі кредити. Разом брали, разом будемо сплачувати, бо тепер ми в одній запряжці ще кілька років. Не забув про це? – зриваючись на фальцет, викрикнула Мирослава.

– Гроші, гроші… Здається, тебе більше ніщо не обходить, – посміхнувся Андрій. – Я буду тобі допомагати грошима.

– А тебе що хвилює? Доля сина? Тобі на нього начхати! У нього, бачте, нове кохання!

Андрій хотів зауважити, що не нове, а перше та, можливо, останнє у його житті кохання, але стримав себе, бо Мирослава й так була надто роздратована. Хотілось якнайшвидше закінчити неприємну розмову. Чомусь у цій брудній квартирі й сам він відчував на собі липкий життєвий бруд. Скоріше б повернутися до Ірини. Там спокійно, затишно, тепло.

– Так ти не хочеш запитати, де Мишко? – розгнівана Мирослава намагалася зазирнути йому в очі.

– Я йому сам усе поясню.

– Не поясниш, бо наш син поїхав до Москви на заробітки. І це в той час, коли його татусь розважається з дівками!

– Як поїхав?

– А ось так! Уже дві доби від нього немає ніякої звістки. У мене серце вже стліло. Як він там? Чи доїхав? Чи є де переночувати, чи міліція затримала? Я нічого не знаю, до тебе не можна додзвонитися. Тобі байдуже, тобі все байдуже. – Мирослава розплакалася.

Андрій приніс їй склянку води, розпитав про сина.

– Чому ти не зупинила його? – дорікнув Андрій Мирославі.

– Ти ж знаєш, який він впертий. Це на перший погляд він тихий, потульний і спокійний, але вже якщо надумав щось – його нічим не спиниш. Я намагалася тобі зателефонувати, – схлипуючи, мовила жінка.

Мирославі здалося, що Андрій після такої новини про сина залишиться, бо треба дочекатися хоча б якоїсь від нього звістки. А там, сподіваймось, у нього мине бзик.

– Щойно отримаєш звістку від Мишка, повідом мені, – сказав Андрій, збираючись іти.

– Зачекай! – Мирослава схопила Андрія за руку. – Благаю, залишайся вдома!

На нього дивилися з надією її очі, але Мирослава вже була чужою, не його Славою, а зовсім сторонньою жінкою. На мить Андрій затримав на жінці погляд. Не відчув ніякої близькості, хоча і прожив з нею багато років, було відчуття, що розмовляє з малознайомою людиною.

– Навіщо? Ми – чужі люди, – сказав він, м’яко відтрутивши дружину від себе.

– Ти забув про наш будиночок? – схвильовано та швидко говорила Мирослава. – Ми ж так мріяли про нього! Ми з тобою ще не встигли обговорити, які потрібні меблі. Поговорімо про те, який диванчик буде стояти перед каміном. Він неодмінно має бути зручним і практичним. Чи не так? А ще я тобі зізнаюся, що завжди мріяла мати крісло-гойдалку. Так-так! Щоб можна було розгойдуватися та гріти ноги біля вогнища. Схоже, так роблять усі старенькі? А де наш проект садиби? Ландшафтний дизайн – навіть звучить якось магічно. Зараз я його принесу, і ми ще раз подивимося й помріємо. Зосталося лише трішки зачекати…

Мирослава побігла до столу, щоб дістати ландшафтний проект, але завмерла на місці. Вона почула, як за чоловіком зачинилися вхідні двері. На очі навернувся аркуш не з проектом, а з кольоровими смужками. Мирослава дістала з шухляди олівець, який першим попався під руку. Він був чорного кольору. Жінка продовжила на папері чорну смугу свого життя.

46

Мирослава сиділа вдома, поринувши у свої невеселі думки. В квартирі аж бриніла тиша. Від неї хотілося волати, щоб хоча б якийсь звук порушив цю кляту, нестерпну до болю тишу – вірну подругу самотності. Але в жінці ніби щось умерло. На кухні цокав триклятий механізм годинника на стіні, який їй колись подарував на день народження Андрій. Оте «тік-так» було схоже на перекоти грому, від якого ось-ось мали лопнути вушні перетинки. Мирослава затулила вуха руками, але цокіт усе одно було чути. Навіщо Андрій подарував їй годинник? Кажуть, годинник у подарунок – до розлучення. Якби ж вона вірила у прикмети, то одразу ж викинула б той дарунок на смітник. Цікаво, чи зраджував Андрій її раніше? Вона ніколи про це не думала, бо сама не звертала уваги на інших чоловіків. Мирослава знову почала уявляти обраницю Андрія. Вона намагалася викинути з голови навіть думки про суперницю, але вони самі липли як мухи до меду. Так тріщить голова від думок, а тут ще той клятий годинник! Ні, не можна й надалі сидіти у в’язниці, до якої вона сама себе запроторила.

Мирослава швидко вдяглася, прихопила з собою клятого годинника. Навіщо він їй? Нагадувати про минуле, про Андрія? Треба якнайшвидше його спекатися. Мирослава викинула годинник у бак для сміття. Здавалося, трохи відлягло від серця.

Від депресії та самотності можна сховатися лише там, де багато людей. Мирослава вийшла на велелюдну вулицю. Гамір натовпу створює враження ілюзії, де присутні чужі, але все ж таки живі люди. Вони проходять повз неї зі своїми радощами, тривогами, хвилюваннями, але юрма якось притлумлює душевний біль. Хочеться розчинитися в ньому, як розчиняється цукор у гарячій воді, змішатися в одне ціле, щоб забути про самоту.

Мирослава намагалася задля самовтіхи знайти виправдання вчинку Андрія. Так колись вона робила в дитбудинку, намагаючись щось гарне знайти у своєму катові-збоченці, щоб вижити. Тоді вона не думала про мораль, була закаляна брудними руками сторожа, але мусила все витримати, щоб вижити та назавжди забути про ті роки. Поруч із Андрієм її серце відтануло, спогади про минуле притупилися. Але чому життя має