Замкнене коло - Світлана Талан

– Мирослава?! – чийсь знайомий голос вивів її із задуми.

– Тетянка?!

Мирослава побачила подругу дитинства, яка підбігла до неї, схопила в обійми.

– А я дивлюся й не вірю своїм очам! – Тетянка вхопила Мирославу за руку. – Ти чи не ти? Господи! Скільки ж ми не бачилися! Ну як ти? Де ти? Заміжня? – одразу ж засипала питаннями. – Та чому ми стоїмо посеред вулиці? Ходімо кудись посидимо, побалакаємо, вип’ємо по філіжанці кави.

– А ти так змінилася! – сказала Мирослава. – Була собі така маленька сіренька мишка, а тепер…

– Яка тепер? – Тетянка задоволено розсміялася.

– Гарна, красива, приваблива. А яка у тебе шубка! Напевне, не з дешевих? Чобітки гарненькі, не на базарі ж куплені, а в дорогому бутику. І сама вся така модна, вродлива. Молодець!

Вони зайшли до найближчої кав’ярні, замовили по філіжанці кави.

– Як ти тут опинилася? – спитала Мирослава.

– У справах. Он бачиш, на тому боці вулиці стоїть така гарнесенька маленька зелененька автівка? – Тетянка показала пальцем у вікно. – Вона моя власна.

– Справді?! У тебе багатий чоловік?

– Ні, – осміхнулася Тетянка. – На щастя, коханець. Це він мені її подарував на свято Восьмого березня. Я казала, що не можна заздалегідь дарувати, а він наполіг. Та скільки вже там лишилося до свята? Якийсь тиждень.

– А ти була у шлюбі? – поцікавилася Мирослава.

– Не довелося, – зовсім без жалю мовила Тетянка. – Законного чоловіка у мене так і не було, можливо, й на краще. Заможні коханці мене ніколи не ображали. Ось нещодавно відкрила власне туристичне агентство. Не знаю, як підуть справи далі, а поки що я задоволена.

– А житло своє маєш?

– Квартиру мені подарував ще перший коханець, – засміялася Тетянка. – Старий був, як Ігнатович, але добрий такий, щедрий. До речі, я про нього та нас нікому до цього часу не розповіла.

Згадка про ненависне минуле боляче штрикнуло Мирославі під серцем. Здавалося, що вона вже очистилася від брудних рук Ігнатовича, жила іншим, новим життям, а тут минуле нагадало про себе зустріччю з подругою дитинства. Одразу стало сумно й неприємно. Мирослава, коли переїхала до Андрія, зумисне дала Тетянці хибний номер телефону, щоб шлейф бруду не тягся за нею.

– Та ти не переймайся, – Тетянка заглянула колишній подрузі в очі, – ми ж дали слово одна одній, що про Ігнатовича нікому ані мур-мур.

– Не знаєш, як склалася доля Люди та Юлі?

– Ти ж не приїздиш на зустрічі однокласників, тому нічого не знаєш. Юля вже вдруге потрапила до в’язниці за розбій, а Люда ще й не виходила звідти, як здобула термін на десять років за вбивство співмешканця. Падлюки дістали по заслузі, а ось дитинку Люди справді шкода. Вона виховується в інтернаті.

– А у тебе нема діточок?

– Коханцям вони не потрібні.

– А тобі самій?

– Я ще не готова стати матір’ю. Треба спочатку забезпечити майбутнє дитині, а потім її вже народжувати. Не хочу, щоб моя донька бігала до якогось Ігнатовича по шматок хліба.

За столом запанувала тиша. Мирослава хотіла була сказати, що роки йдуть, і може бути вже запізно народжувати дитину, але промовчала, не бажаючи робити Тетянці боляче. Та чи й має вона право повчати, коли не змогла вберегти домашнє вогнище?

– Ти не подумай, Славо, що я – нещаслива жінка. У романів з одруженими чоловіками багато переваг, – порушила незручну паузу Тетянка. – Він кохає одну мене, тому вірний. По-друге, сімейні чвари тут не мають місця, але завжди є місце палкому коханню.

– Це точно, – осміхнулася Мирослава.

– А ще я завжди залишаюся вільною, бо мої коханці не зазіхають на мою свободу, – засміялася Тетянка. – Ми не набридаємо одне одному, бо бачимося не кожен день. Коханцеві не потрібно готувати щодня борщі і прати його смердючі шкарпетки. І взагалі, під час розлучення не треба в судах ділити квадратні метри житла і накопичені кошти. До того ж він буде пристрасно, ніби востаннє, займатися сексом, а не дивитися при цьому по телевізору футбол. Скільки переваг! Ти уявляєш?

– Приблизно, – усміхнулася Мирослава.

– Ну що я все про себе? А ти ж як?

– Одружена. У нас є своя двокімнатна квартира. У мене гарний чоловік, син нещодавно повернувся з армії. Маємо свій бізнес – невеличку продуктову крамницю. Нам на життя вистачає, – збрехала Мирослава не знати чому. – Нещодавно купили синові «мікрік», він тепер на ньому працює.

– Я рада за тебе, дійсно рада. Запросиш у гості? Познайомиш зі своєю родиною?

– Ой, вибач, – Мирослава підхопилася з місця. – Мало не забула! Мене ж чекає в автівці чоловік, – вона поглянула на годинник. – Я мушу бігти.

– А де він?

– На тому боці вулиці.

– Там і моя автівка припаркована, – Тетянка побігла за подругою.

– Ні, він повинен стояти трохи далі.

– Але ж там зупинка заборонена, – Тетянка не відставала від Мирослави. – Так хочеться побачити твого чоловіка. Який він? Гарний? Високий?

– Він чекає на мене за рогом ось того будинку, – Мирослава поспішила відкараскатися від Тетянки. – Прощавай! Рада була тебе зустріти.

– Та куди ти так квапишся?

– Ми їдемо в село. Там купили маєток, зводимо будинок. Я тебе обов’язково запрошу в гості, але не зараз, потім.

– Як ти мене запросиш, якщо не знаєш навіть номер мого мобільника? Дай мені свій номер, бо знову загубимося.

Мирослава, відбігаючи, назвала номер, замінивши останню цифру вісім на одиницю. Вона бігла так, ніби тікала від минулого. Трохи стишила ходу, коли опинилася за рогом будинку. Мирослава озирнулася. Тетянки не було видно. Вона знову йшла кудись вулицею. Смеркалося. Вікна будинків миготіли відблиском телеекранів, люди поспішали додому, а їй не хотілося повертатися в квартиру, яка зараз була схожа на руїни її минулого життя.

Прикра образа щемом давила серце. В повітрі замжичило. Вогні вечірнього міста розпливалися від непроханих сліз ніби на акварельному пейзажі. Вулиця здавалася мокрою не через дрібний дощ, а від її сліз.

47

Серед невдалих днів неодмінно бувають радісні. Восьме березня у Мирослави зранку почалося непогано. Продавчині привітали її зі святом, подарували великий букет улюблених червоних троянд і коробку цукерок «Пташине молоко». Зазвичай Мирослава заздалегідь купувала своїм найманим працівникам подарунки до свят, але зараз, коли весь час були нестачі та продавчині змінювали одна одну, вона вирішила їх не поздоровляти. Утім, букет троянд її розчулив. Мирослава навіть почувалася винною. Можливо, хоч ці будуть працювати сумлінно. Вона дала їм пляшку шампанського, по шоколадці, власноруч заварила каву. Вийшло таке