Замкнене коло - Світлана Талан

– Іду продавати… – почала Мирослава, запнулася та зовсім тихо додала: – Свої нещастя.

– Якраз до речі, – сказав Юрко. – Я у вас їх купую!

– Ні! – Мирослава аж зблідла, але Юрко не помітив. – Вони дорого коштують. Навіщо вони тобі? Зайди до крамниці, там є дешевші та кращі за якістю.

– Ні-ні, я якраз збирався купити одну коробку мамі на день народження, а другу – племінниці. Ось гроші, – Юрко відкрив портмоне.

– Послухай мене, – Мирослава намагалася його спинити, – вони не дуже смачні, а коштують недешево.

– Не сперечайтеся, – хлопець забрав майже силоміць коробки з рук Мирослави. – Скільки я винен?

– Сорок гривень, – ослаблим голосом мовила Мирослава, відчуваючи, що їй бракує повітря.

Юрко віддав гроші, які обпекли їй руки. Вона похапцем засунула їх у гаманець.

– Ось як гарно вийшло, – весело мовив Юрко. – І мені не треба йти до крамниці, і вам допоміг із продажем!

– Нехай щастить тобі, – тихо мовила Мирослава.

– Переказуйте вітання Мишкові! – крикнув навздогін Юрко та кудись побіг.

На ватяних ногах Мирослава доплелася додому. Вона відчувала огиду до самої себе. І треба ж було так статися, що не хтось інший, а саме Юрко купив у неї коробки, тобто нещастя. Вона не хотіла цього! Не бажала зла, але так вийшло. Прикро, неприємно, але сталося те, що сталося.

Весь день Мирослава не знаходила собі місця. Кілька разів поривалася зателефонувати Оксані, але відкладала розмову. Що вона їй скаже? Зізнається в тому, що вже вдруге продала свої нещастя? Ні, тільки не це! Оксана добра, щира, чиста, не те, що вона. Та й не повірить вона, що Мирослава знову бачила бабусю, що та їй дала пораду, а сама вкотре зникла.

Надвечір Мирослава набрала номер Андрія.

– Що трапилося? – схвильовано запитав Андрій, почувши впалий голос Мирослави.

– Мені… дуже… погано, – тихо, розтягуючи слова, мовила Мирослава.

– Тобі зле? Ти захворіла?

– Гірше.

– Виклич «швидку», – порадив Андрій.

– Мені вона не допоможе.

– Чекай на мене, скоро буду, – пообіцяв Андрій.

Андрій злякався, побачивши Мирославу в такому стані. Вона сиділа на долівці посеред кімнати якась чужа. Напевне, такий вигляд мають приречені на страту. Порожній погляд, порепані від спраги вуста, під очима залягли темні кола. Нічого не запитуючи, він узяв дружину на руки, посадив на ліжко. Приніс склянку холодної води, вона жадібно її випила. Андрій вклав Мирославу на ліжко, вона скрутилася бубликом і стала схожою на побите цуценя.

– Славо, що з тобою? Ти можеш мені сказати?

– Мені дуже зле, – прошепотіли її порепані вуста.

– У тебе щось болить?

– Я більше так не можу, – тихо мовила вона, ніби не чула питання.

– Щось трапилося?

– Я не витримаю. Я більше так не можу, – байдуже повторила дружина.

Андрій викликав «швидку». Лікар, оглянувши Мирославу, відкликав Андрія в другу кімнату. Він сказав, що жінка виснажена фізично та морально, дав пораду відвезти її до психіатричної лікарні. Андрій відмовився. Він попрохав дати їй заспокійливе, пообіцявши наступного дня викликати психіатра до хворої додому.

– Їй потрібен цілковитий спокій, тож будьте до неї уважні та поблажливі, – порадив лікар.

Він зробив укол снодійного і заспокійливого. Мирослава не реагувала ні на лікаря, ані на Андрія. Здавалося, вона так була глибоко занурена у свої думки, що навколишній світ перестав для неї існувати. Мирослава швидко заснула. Коли вона прокинулася, то вже настав ранок. Вона підняла з подушки важку голову, помітила Андрія, який кудись збирався.

– Ти куди? – запитала вона й не впізнала свого голосу.

– За речами. Незабаром повернуся. Ти поспи ще.

Мирослава відчула, що втома знову прикувала її до ліжка. Вона повернулася на другий бік та знову хутко заснула.

52

Ірина мала намір наступного дня поїхати до міста, щоб відвезти Валентину до лікарні на обстеження. Вона згадала, що за два дні у Валентини день народження. Хотілося зробити цій тихій, покірній і працьовитій жінці незвичайний подарунок. Ірина знала, що ні Анатолій, ані Юрко не балували Валентину своєю надмірною увагою. Напевне, як завжди, подарують квіти, коробку цукерок, а в найкращому разі – дешеві парфуми. Валентині з Італії Ірина привезла нічну сорочку, звичайну, недорогу, але з синім мереживом. Жінка була така рада, що мало не заплакала, розчулившись. А її чоловіки-телепні навіть не помітили щирої радості у близької людини. Ірина перебирала в шафі нові речі. Можливо, серед них знайдеться щось підходяще для подарунка. Вона відкрила шкатулку зі своїми прикрасами, згадала, як колись Валентина бідкалася, що все життя мріяла проколоти вуха і купити золоті сережки, але весь час не вистачало грошей на покупку. Ірині одразу спало на думку подарувати свої сережки. Вона дістала «бурульки», як вона їх називала. Сережки були зроблені у формі трьох кульок, що з’єднані між собою за розміром: велика золота кулька тоненькою ниточкою тяглася до меншої, а менша була таким самим чином приєднана до ще меншої. Коли Ірина купувала ці сережки, вони їй дуже сподобалися. Лише вдома, надівши їх, вона зрозуміла, що сережки їй не личать. Ірина була невисокого зросту, тому довгі сережки мало не діставали її плечей. З того часу прикраси лежали незаймані. А ось Валентина була височенька на зріст і довгошия, тому сережки їй пасуватимуть.

– Іринко, а чи не занадто дорогий подарунок? – обережно запитала мати, коли донька запаковувала сережки.

– Вона завжди мріяла про золоті сережки.

– Це зрозуміло, але може статися так, що тобі забракне коштів на операції.

– Більше віддаси – більше отримаєш, – усміхнулася Ірина. – Ви вже зібралися на пікнік?

Сьогодні вони запланували вихід до річки. Ще звечора Ірина замаринувала м’ясо на шашлики, а Любонька склала до кошика ляльку та її посуд. З Андрієм домовилися, що він приїде в обід та одразу приєднається до них. Найбільше хвилювалася Любонька. Вона вже не пам’ятала, коли купалася в річці. З самого ранку вона вдягла купальник і новенький халатик, який їй привезла мама.

Стояла тепла днина. Ірина облюбувала місце, де неподалік річки росли старі тополі. Вони давали затінок, де можна буде сховатися у полуденну спеку. Від цього місця можна було легко довезти візочок з дитиною до піщаного берега, який плавно переходив на мілину річки. Доки Любонька хлюпалась у воді, Ірина назбирала сухого хмизу та розпалила багаття. Вона зателефонувала Андрієві, але той не взяв слухавку. Ірина подумала, що він їде в автобусі та не чує дзвінок.

Був уже полудень, але Андрій не з’явився й не відповідав на дзвінки. В Ірини настрій був зіпсований, але, побачивши, як світяться захопленням очі Любоньки, вона