Замкнене коло - Світлана Талан

– А як же… Ти хворий. Тобі вони не заважають?

– Навпаки. Поруч із ними я пережив усі прогнози лікарів. Я вже давно мав померти, а я живу, бо поряд кипить життя цієї малечі.

– Даріо, у тебе неймовірно красива та щедра душа. Я захоплююся твоїми вчинками.

– А я захоплююся твоєю красою та вродою.

– Облиш, я така стомлена.

– Іринко, ти зможеш мені зателефонувати післязавтра о цій порі?

– Звичайно. Я зв’яжуся з тобою по Інтернету.

Після розмови з Даріо Ірина не стрималася та невтішно розплакалася. Було шкода Даріо, який був для неї другом, і зараз доживав останні дні. Було жаль милу, добру Валентину, котра все життя працювала, але нічого в житті окрім родини й роботи не бачила. Шкода було Юрка, на якого зненацька посипалися нещастя. Жаль було Любоньку, котра вже вся геть звелася, очікуючи на повернення до мами. А ще було шкода себе, бо не встигла напитися цілющого напою, що зветься коханням…

61

На другий день після поховання матері Юрко збирався зателефонувати Мишкові, але не встиг, бо той сам йому подзвонив. Друг висловив співчуття, перепросив, що не був поруч у скрутну хвилину. Мишко сказав, що пізно дізнався про смерть тьоті Валі, та якби й знав раніше, не зміг би приїхати, бо у нього теж біда.

– Що трапилося? – запитав Юрко.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що живу з дівчиною і що вона вагітна, – почав розповідати Мишко. – Ми мали повернутися додому в серпні, перед пологами, щоб був час зареєструвати шлюб.

– До речі, ти своїй матері зізнався, що чекаєте на дитину?

– Ні. Лише натякнув, що повернуся з майбутньою невісткою та сюрпризом. Гадаю, вона сама здогадалася.

Мишко помовчав. Юрко його не квапив, бо чув по голосу, як зараз тому важко говорити.

– Пологи почалися завчасно. Дитинка народилася недоношеною, – з сумом мовив Мишко.

– Немає приводу для хвилювання, – Юрко поспішив заспокоїти друга, – зараз виходжують навіть шестимісячних немовлят.

– Не в цьому справа. У хлопчика вроджена хвороба серця.

– І це дуже серйозно?

– Лікарі сказали, що можна врятувати дитину, якщо негайно прооперувати. Але ж тут ми – чужинці. Операція коштує дорого.

– То негайно повертайтеся на батьківщину!

– У тому й проблема, що є ризик не довезти дитину. Операція платна, а у мене за душею й копійки нема. Матері я не став казати, бо батько розповідає, що в крамниці кепські справи. У мами не буде стільки грошей, щоб усе оплатити, до того ж кредити, і крамниця закладена в банку. Я вже думав продати «мікрік», але скільки він там коштує? Купа металобрухту і все. Я знаю, що ти мені нічим не зможеш допомогти, але… Мені треба було з кимось поговорити, бо… Розумієш, у мене серце крається, коли я дивлюся на немовля, яке синіє на моїх очах, а я не можу нічим зарадити, я не в змозі його врятувати. Такий відчай охоплює, що хоч вовком вий!

– Та-а-к, – протягнув Юрко, – не весело.

– І це ще не все, – Мишко тяжко зітхнув. – У нашого сина… Як би тобі краще сказати…

– Кажи, як є. Я ж твій друг.

– У нього ще й зовнішня вада.

– Тобто?

– У народі її називають «вовча паща». Чув таке?

– Так. Але ж роблять операції та усувають цю ваду. Пам’ятаєш, у паралельному класі була дівчина, я вже й не пригадаю, як її звали. Вона мала шрами біля рота, невеликі, малопомітні. Казали, що вона народилася з такою самою вадою. Так то було давно, а зараз пластичні хірурги роблять справжні дива. Не переймайся щодо цього, а ось серце…

– Так, серце – це вже не жарт. Розумієш, Юро, я розгублений, розчавлений цим нещастям. Голова обертом йде, коли подумаю, що може не стати дитини. Немовля ще світу Божого не бачило, а тут таке… – Мишко замовк. Юра зрозумів, що тому забракло слів від хвилювання. – Доведеться ризикувати і везти дитину додому. Навіть не уявляю, як витримає все це мати, як зреагує, коли побачить спотворене обличчя хлопчика. Розумієш, Юрчику, хай яким він є, а все одно дитина – мій син. Незважаючи ні на що, я його дуже люблю, бо він – моя кровинка. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, бо ще не став батьком. Можливо, я його люблю навіть дужче, ніж любив би здорову дитину.

– Слухай, не їдьте нікуди. Здається, я зможу вам допомогти, – радісно сказав Юрко. – Стовідсотково наразі не можу обіцяти, але завтра я тобі зателефоную та скажу вже напевне.

– Звідки у тебе такі гроші? Ти навіть не уявляєш, скільки доларів коштує операція!

– Чекай на мій дзвінок!

Юрко ледь дочекався вечора. Коли сутінки сповзли на місто, він пішов до крамниці «Смакота». На вулиці було людно, тож йому довелося довгенько чекати, доки поблизу урни для сміття нікого не буде. Юрко швидко присів, дістав з кишені відкрутку. Нею він видобув зі щілини браслет. Відкрутку викинув у сміттєвий бак, а браслет сховав до бокової кишені джинсової курточки. Для певності озирнувся. За ним ніхто не йшов. Юрко зловив таксі та поїхав на околицю міста.

– Мені потрібно знати, скільки коштує ця річ, – сказав Юрко, подаючи ювеліру браслет і п’ятдесят гривень.

Ювелір пильно глянув на юнака, який помітно хвилювався. Погляд ювеліра ковзнув на стіл, де лежали гроші та прикраса. Він вагався лише мить. Потому гроші зникли зі столу і ювелір начепив збільшуване кругле скельце. Довго роздивлявся браслет, дістав навіть лупу. Юрко вже почав нервувати. Хтозна, що в нього на думці? Чи не натиснув, бува, той тривожну кнопку? Нарешті ювелір підвів очі, уважно розглядаючи Юрка.

– Ну що? – нетерпляче запитав Юрко.

– Це дуже коштовна річ, – мовив поважно ювелір. – Біле золото, діаманти…

– Мене цікавить ціна виробу, – перебив його Юрко.

– Я все одно не візьму у вас цю річ, бо, як мені відомо, нещодавно грабіжники викрали браслет з діамантами з ювелірного салону…

Юрка кинуло в піт від почутого. Він швидко дістав ще одну п’ятдесятигривенну купюру, подав чоловікові.

– Я не збираюся її продавати, – знервовано сказав він. – Мене цікавить лише ціна.

– Якщо так, – гроші знову швидко зникли зі столу, – то я можу вам сказати, що коштує ця чудова прикраса приблизно кілька десятків тисяч доларів.

– Скільки десятків?

– Як домовитесь, але раджу менше від шістдесяти тисяч зелених не віддавати.

– Дякую, – Юрко з полегкістю зітхнув.

– У вас не візьмуть цю річ у місті, – мовив ювелір. Він ще