Замкнене коло - Світлана Талан

62

Ввечері Ірина з матір’ю готували страви на поминальний обід. Завтра вранці прийдуть люди поминати Валентину. Минуло два дні після її смерті, а все ще не вірилося, що Валентини вже нема. Юрко допомагав удень. Він ходив на закупівлю продуктів, потім кудись побіг. Повернувся пізно, коли жінки вже закінчили всі приготування та збиралися спати. Юрко покликав Ірину на балкон.

– Треба поговорити, – сказав він.

Ірина помітила, що він дуже збуджений і схвильований.

– Знову щось трапилося? – запитала Ірина.

– Так. У мене є велике прохання, – сказав він. – Завтра о десятій годині ранку мені треба зникнути.

– Ти при своєму розумі?! О дев’ятій прийдуть люди, потім поїдемо на цвинтар, а тобі треба зникнути. Зникнеш по обіді, коли все скінчиться.

– Мій найкращий друг у біді, – схвильовано сказав Юрко, – я мушу йому допомогти.

– Це не може почекати якихось три-чотири години?

– Я повинен устигнути на потяг, бо від цього залежить життя його дитини.

– Дитини? – перепитала Ірина. Що таке життя й доля дитини вона добре знала.

– Який може бути потяг, якщо ти невиїзний? – вже м’якше запитала вона.

– Я хотів просити тебе прикрити мене, бо я на підписці про невиїзд. Але, якщо я не прорвуся до Москви найближчим часом, немовля мого друга помре. Розумієш?

– І як ти збираєшся туди дістатися?

– Є два варіанти. То ти прикриєш мене чи ні?

– А як же поминки?

– Мама на мене не буде ображатися, бо все бачить і знає.

– Ти можеш мені пояснити, що трапилося й чому такий поспіх? – запитала Ірина.

– Повернуся – тоді все розповім. Я швидко, лише туди й назад. Ніхто навіть не помітить мого зникнення.

– Не знаю, що й казати, – Ірина зітхнула, похитала головою.

– Побажай мені удачі, зараз вона мені не завадить, – мовив Юрко.

…Мати Ірини поїхала в село порати господарство, а сама вона залишилася в квартирі брата. Коли надворі стемніло, їй стало моторошно та страшно. Ірина хутенько прийняла душ і пішла спати до кімнати Юрка. Вона була стомлена, але знала, що відразу не засне. Ірина умикнула комп’ютер, щоб відволіктися та не прислухатися до кожного звуку. Вона трохи помандрувала просторами Всесвітньої мережі Інтернет, а потім вирішила перевірити пошту. Їй надійшов лист від Даріо. Ірина прочитала: «Люба, мила, добра Іринко! По-перше, хочу подякувати тобі за те, що ти була в моєму житті. Я був у тузі за дружиною, коли ти з’явилася в моєму домі. Ти принесла з собою ковток цілющого весняного повітря, допомогла мені зцілитися від печалі. Поруч із тобою завжди тепло та світло. І не лише мені, бо ти несеш позитивний заряд енергії самого життя. Зараз мій час спливає, слід завершити останні справи. Будинок, як ти вже знаєш, я заповів україночці з діточками. Їм я залишив певні кошти на рахунку, яких вистачить на три-чотири роки безбідного життя. Решту, точніше, основний капітал, я переказав на твій рахунок. Я уявляю, що ти будеш приємно здивована, коли дізнаєшся, яка велика сума дісталася тобі у спадок. Хотів би я бачити твоє обличчя в той час, але не зможу. Я навіть не почую слово “дякую”, так само, як і взагалі не почую твій голос. І не тому, що ти не подякуєш мені, а тому, що я вже не зможу тебе почути. Хіба що є життя після смерті. Жартую.

Мила Іринко! Я від щирого серця бажаю твоїй донечці якнайшвидше одужати, бо знаю, як ти прагнула її вилікувати. Мені здається, що за рік твоя дівчинка зможе не лише ходити, а й бігати ніжками. Будь мужньою і ти дочекаєшся часу, коли Любонька буде гратися з дітьми в доганялки. Я навіть уявляю, яка буде на твоєму прекрасному обличчі грати щаслива усмішка.

А ще мені кортить побажати тобі знайти ту людину, котра щиро тебе покохає, а ти відповіси взаємністю. Мені дуже хотілося б, щоб ти народила гарнесенького хлопчика.

Є в мене до тебе й прохання. Можеш розпорядитися моїми коштами, як вважатимеш за потрібне. Прошу лише про одне: нехай вони роблять тільки добро, витрать їх на гарні справи.

Зостається тільки попрощатися з тобою. Прощавай, люба Іринко!

P.S. Пробач. Не втримався все-таки. Є ще одне бажання. Якщо зможеш, назви свого сина моїм ім’ям. Я буду тобі дуже вдячний. Якщо не віриш, зведи очі до неба. Я звідти дивитимуся на тебе і радітиму.

З любов’ю, Даріо».

В Ірини сльози лилися по обличчю, коли вона читала листа. Дочитавши, вона схопила мобільний телефон, зателефонувала Даріо. Слухавку довго ніхто не брав.

– Ну давай же, Даріо! – благала Ірина. – Візьми слухавку! Не мовчи!

Вона ще раз зробила спробу додзвонитися. Нарешті почула жіночий голос:

– Так, я вас слухаю!

Відповіли українською. В Ірини під серцем щось боляче шпигнуло.

– Добридень, – привіталася вона. – Я можу поговорити з Даріо?

– Вибачте, ні.

– Чому? – слабким голосом запитала Ірина.

– Даріо помер, – тихо відповіла жінка.

– Коли? Як?

– Якщо ви Ірина, то Даріо написав вам листа, відправив його і завмер. Я підійшла до нього, а він вже…

– Коли це сталося?

– Годину тому, – відповіла жінка.

Ірина подивилася на час відправлення листа. Він дійсно був надісланий годину тому.

«Даріо помер рівно о десятій вечора, – майнула в Ірини думка. – Доньку я народила теж рівно о десятій годині вечора…»

63

Юрко лежав на твердій полиці потяга, дослухаючись до монотонного «тук-тук-тук». Так було спокійніше. Стугін колес принаймні давав відчуття спокою. Коштовності, як вважав Юрко, були сховані в надійному місці. Перед поїздкою він знайшов удома резинку, зав’язав її на передпліччі. На ній були закріплені мамині сережки, дві заручні обручки та знайдений браслет з діамантами. Юрко вдягнув джинсовий костюм. Курточка надійно прикривала схованку. Коштовності звичайно ж можна було знайти, якщо його обшукати, але Юрко був упевнений, що до цього не дійде. Залишалося сподіватися, що на митниці не будуть усіх перевіряти по базі даних за паспортами, бо провідниця сказала, що на митниці потяг надовго не затримують. А там до Москви не так вже й далеко. Юрко домовився, що Мишко його зустріне на вокзалі, щоб він не блукав по незнайомому мегаполісу. Юрко сам продасть коштовності, щоб не наражати друга на небезпеку. Потім він одразу візьме квиток на дорогу додому на найближчий потяг.

У вагоні почалося пожвавлення, було чути поміж пасажирів слово «митниця». Юрко занервував. Він не знав достовірно, чи перевірятимуть митники кожного по комп’ютерній базі даних, виявляючи тих,