Замкнене коло - Світлана Талан

– Скільки коштують ці квіти? – запитала жінка, не звернувши уваги на останні слова Мирослави. – Я купую.

– Йдіть до мене! – крикнула продавчиня квітів. – Вона спекулянтка! Тільки-но купила у мене, а вже продає.

– Не зважайте, – усміхнулася незнайомка та подала Мирославі гроші. – Цього досить?

– Так, – ледь чутно вичавила з себе Мирослава.

Мирослава схопила гроші, швидко вибігла нагору під прокляття продавчинь квітів. Додому вона майже летіла. Заскочила до квартири, швидко повернула ключ у замку. Оперлася спиною на вхідні двері. Тяжко дихаючи, ще довго вслухалася, чи її ніхто не переслідує?

…Андрій повернувся з роботи вчасно. Мирослава задля певності ще раз поглянула на годинник. Була рівно одинадцята вечора. Другу зміну чоловік закінчував о десятій, потім приймав душ і добирався додому. На все про все йому була потрібна одна година. Виходить, на побачення він сьогодні не ходив, тому ключі, які передала йому коханка, мають бути у кишені його штанів.

– Вечеряти щось є? – запитав він.

– Покажи мені, що у тебе в кишенях, – замість відповіді сказала Мирослава.

– Ти хочеш улаштувати мені обшук?

– Так! Вивертай кишені!

Андрій дістав з кишені сорочки перепустку та гроші.

– Усе? – запитав він.

– Ні, покажи кишені штанів.

Андрій вивернув кишені. Вони були порожні.

– Де твої ключі від квартири?

– На своєму місці. Ти можеш пояснити, що з тобою?

– Зараз поясню! – кинула зі злом Мирослава.

Вона перевірила зв’язку ключів Андрія, які висіли в коридорі на гачку. Зайвих ключів не виявилося. Де ж тоді вони поділися? Мирослава не могла помилитися, бо на власні очі бачила, як коханка передала Андрієві ключі.

– То була… вона? – запитала Мирослава.

– Так, – спокійно відповів Андрій.

Мирославу здивувало, як спокійно зізнався Андрій.

– Ти з нею і досі зустрічаєшся?

– Ні.

– Ти знову мені брешеш! – істерично закричала Мирослава. – За кого ти мене маєш?! Я знаю, знаю, що ти з нею спиш! Ти втік від мене до іншої кімнати, не бажаючи близькості, а з нею спиш. Звичайно, вона гарна, багата! На молоде тіло потягло?! А на себе в дзеркало давно дивився? Ти схожий на солоний огірок! Ха-ха-ха! – Мирослава неприродно, неприємно зареготала.

– Перестань! – Андрій схопив Мирославу за плечі, труснув її, щоб привести до тями.

– Не торкайся мене! – скрикнула вона. – Ти – брехун! Ти – зрадник!

– Заспокойся. Я не зраджую тебе. Я самостійно прийняв рішення повернутися до тебе.

– Повернувся, – вже майже спокійно промовила Мирослава. – Чому ти повернувся? Ти ж не кохаєш мене?

– Ні, – почула вона у відповідь. Приголомшливі, жорстокі слова. Вони були як удар блискавки.

– Чому ж ти повернувся?

– Бо не міг тебе залишити у скрутний час. Я – твій чоловік і повинен бути поруч із тобою.

– Облиш, – Мирослава гірко посміхнулася, – не треба високомовних слів. Повернувся? Добре, що повернувся. А ключі таки від неї взяв, щоб бігати на побачення. Я вас бачила сьогодні разом.

– Я зрозумів. Зараз я тобі все поясню щодо ключів. Це зовсім не те, що ти думаєш. Я мав передати ключі сусідці Юрка, бо Анатолій запив і все тягне з квартири, щоб виміняти на самогонку. В квартирі замінили замок. Доки Юрко в СІЗО… – Андрій почав плутано розповідати.

– Я все зрозуміла, – зітхнула Мирослава. – Доки нема вдома Юрка, ви будете зустрічатися в його квартирі?

– Та ні ж бо!

– Все! З мене досить! Я не хочу більше нічого чути!

Мирослава зайшла в свою кімнату, щільно причинила за собою двері. Ледь заспокоїлася, зателенькав мобільний телефон. Дзвонив Мишко.

– Синку, коли ви приїдете? – запитала Мирослава.

– Маємо намір десь за три-чотири дні, – повідомив син. – Лана дуже хвилюється.

– Лана? Яке гарне ім’я! А чому ж вона хвилюється?

– Боїться тобі не сподобатися.

– Дурня! Мені не може не подобатись обраниця мого сина.

– Мамо, я ще хотів сказати… А! Потім, як приїду, про все дізнаєшся сама, – мовив якось сумно Мишко.

– У тебе неприємності? – стривожено запитала Мирослава.

– Потім поговоримо. До побачення, до приїзду я вже не буду телефонувати, бо дзвінки обходяться недешево.

– Добре, синку. Я чекатиму вас. Бувай!

Мирослава пізно лягла спати, але сон чомусь не йшов. Якесь відчуття біди, що насувалася, давило в грудях, потім озвалося диким головним болем. Вона пішла на кухню, щоб випити пігулку. В кімнаті Андрія працював телевізор. Він теж не спав.

67

Мирослава забулась у тривожному сні вже під ранок. Їй знову наснилася бабуся, вона була жива та, як завжди, зустрічала Мирославу у своїй хаті.

– Чому ти від мене тікаєш? – запитала її Мирослава.

– Ех, Миро! – бабуся тяжко зітхнула. – То не я від тебе тікаю. Невже ти не розумієш? – дорікнула вона.

– А хто ж тоді?

Мирослава не встигла почути відповідь, бо задеренькотів на столику мобільний телефон. Вона глипнула на годинник. Була п’ята ранку. Телефонувала Оксана. Мирослава з тривогою в голосі сказала:

– Оксанко, що трапилось?

У слухавці було чути лише плач Оксани. Вона так плакала, що не могла й слова сказати.

– Що?! Що сталося, Оксанко?

– Ми… Микола… – крізь плач промовила Оксана.

– Що з ним? – ослаблим голосом спитала Мирослава.

– Він… Він розбився! – сказала подруга і знову голосно розплакалася.

– Як? – запитала Мирослава, і світ навколо неї захитався. «Сталося, – у голові майнула блискавицею думка, – і я в цьому винна».

– На смерть, – долинуло до неї крізь схлипування.

– Коли? Як це сталося?

– Приїзди до мене, – попрохала Оксана, – мені дуже погано. Я… Я не можу… Благаю, не залишай мене саму!

– Зараз, я зараз буду!

…Як виявилось, Микола працював удень, а потім вирішив відпрацювати ще одну, вже нічну зміну в таксі. Напевне, він заснув за кермом, і його автівка злетіла в кювет та врізалася в дерево. Він загинув одразу. Коли прибула «швидка», то допомога не знадобилася. Лікарям залишилося тільки констатувати смерть.

Для Мирослави все було, як уві сні. Вона їздила з Оксанкою на впізнання до моргу, зустріла вбиту горем матір Миколи, намагалася якось утішити Оксанку, допомагала готувати обід. Усе, що відбувалося, здавалося їй кошмаром. Зараз вона прокинеться й побачить поруч усміхнену та щасливу подругу. Але пройшли поховання та поминальний обід і нічого не змінилося. Більше того, Мирослава відчула жахливу реальність. Під руку тримала її Оксанка, яка ледь стояла на ногах.

– Не йди від мене, – благала вона Мирославу. – Не залишай мене саму.

– Я буду поруч стільки, скільки буде потрібно, – запевнила вона.

Доньку Оксани забрала на ніч до себе сусідка, мати загиблого поїхала ночувати до своїх родичів, удома зосталися лише подруги. Мирослава вклала Оксану на диван,