Замкнене коло - Світлана Талан
Додому Мирослава прийшла окрилена.
– Є добрі новини? – запитав її Андрій.
– Звідки ти взяв?
– Ти аж світишся вся. Давно я не бачив тебе такою.
– Ні, все як завжди. Ти обідав вже?
– Так. Усе в холодильнику. Їж.
– Дякую, – мовила Мирослава, але чоловік її вже не чув, бо зник за дверима іншої кімнати.
Ось так завжди. Перекинуться словами задля годиться, і знову по своїх нірках. Андрій після повернення кілька днів пожив з Мирославою разом, а потім перейшов до іншої кімнати. Незабаром приїде Мишко зі своєю дівчиною, тож доведеться Андрієві повертатися до спільного подружнього ліжка. Нічого, все налагодиться, все у них буде добре. А зараз Мирославі слід вирішити, як продати нещастя. Вона почала порпатись у своїх речах. Треба відшукати якусь річ, щоб її одразу ж купили. З одягу не було чого вибрати. Все старе, поношене або куплене в «секонді». Хіба що вибрати з прикрас?
Мирослава дістала стару косметичку, де зберігала прикраси. Золота лиш обручка, але її не можна продавати разом з нещастями. Два срібні дешевенькі персні, які вона купила, коли працювала в школі, бо варто було мати пристойний вигляд. Було ще кілька разків дешевого намиста різних кольорів, та вони й за копійку нікому не потрібні. На самому дні лежали дві пари сережок. Одні срібні у вигляді маленьких кленових листочків, а ось другі… Це було те, що треба! Мирослава так давно не вдягала прикраси, що навіть забула про існування срібних сережок із зеленими камінчиками. Вона майже не носила їх, бо не дуже любила зелений колір і не мала під них жодної одежини. Ось їх можна продати, наприклад, за десять гривень.
Мирослава поклала сережки на стіл і залишилася задоволеною. Треба знайти старенький одяг, щоб удати з себе жінку, яка не має статків, тому змушена продати прикраси. Раптом Мирослава згадала, що їй слід негайно знайти поручителя. Андрій не повинен знати про новий кредит, отож уся надія була на Оксанку. Мирослава розповіла про свої плани подрузі по телефону.
– Мені здається, що ти дуже ризикуєш, – сказала Оксана.
– Хто не ризикує, той не п’є шампанське, а хто п’є, той ризикує бути отруєним, – пожартувала Мирослава.
– Можливо, є якийсь інший вихід?
– Я все зважила, – запевнила Мирослава. – Приїжджай, я тобі покажу всі розрахунки.
– Заїду. Не обіцяю коли, але буду в тебе сьогодні неодмінно, тоді й поговоримо, – сказала Оксана.
Мирослава й далі шукала старий одяг. Вона знайшла сукню, в якій робила ремонт. По правді, її місце вже давно мало бути на смітнику, але Мирослава її випрала, хоча подекуди залишилися білі цятки від фарби. Звичайно, буде соромно йти у ній по вулиці. Доведеться швиденько дійти до найближчого підземного переходу, примоститися біля якогось волоцюги та стати з простягнутою рукою. «Купіть мої сережки, – заскиглить вона жалібно. – Задешево продаю сережки». Й тихо додасть: «Купіть мої нещастя». Вона не буде дивитися в очі тому, хто їх купить, не буде запам’ятовувати обличчя тієї людини, щоб вона не ввижалася їй ночами. «Хто перший скаже “Продайте мені”, тому й продам», – загадала собі Мирослава. Вона не обиратиме жертву, а просто продасть тому, хто попросить, і віддасть за ту ціну, яку назве покупець. Раптом у двері хтось подзвонив. Мирослава швидко закинула сукню під ліжко, побігла відчиняти. Перед нею стояла захекана Оксана.
– Спека неймовірна! – сказала вона, відсапуючись. – Микола їхав у цей бік, отож мене підкинув. А то я зі своїм черевцем вже ледь повзаю.
– Проходь до кімнати, відпочинь. Дати холодної водички?
– Давай! – Оксана важко рушила до кімнати Мирослави.
Мирослава зайшла до кімнати зі склянкою холодної води. Оксана тримала в руках сережки з зеленими камінцями.
– Навіщо ти їх дістала? – запитала Оксана, розглядаючи сережки. – Чи, бува, не продавати надумала?
– Продавати не сережки, а нещ… – мимоволі вирвалося в Мирослави, але вона затнулася на півслові та ледь не зомліла.
– Я куплю їх у тебе на щастя, – мовила Оксана, не помітивши, як ураз зблідла Мирослава.
– Ні! Я тобі їх не продам! – Мирослава подала воду, протягла руку, щоб забрати сережки.
– Не будь скнарою! Бачиш, яка на мені сукня?
– Яка?
– Зелена! Тобі ці сережки ніколи не подобалися, я ж знаю. А ось мені будуть дуже пасувати до сукні, – весело говорила Оксана. – До речі, вбиратися в одяг такого кольору мені порадив Микола, бо у мене зеленаві очі.
– Я не продам тобі ці сережки, – наполегливо сказала Мирослава.
– Продаси! Куди ти подінешся! І знаєш чому?
– Чому? – підупалим голосом запитала Мирослава.
– Бо я – вагітна, тому мені не можна відмовляти. Скільки вони коштують?
– Я передумала їх продавати.
– Не можна мені відмовляти, – наполягала Оксана.
Вона дістала з гаманця сто гривень, поклала на стіл.
– Досить чи ще?
– Оксанко, прошу тебе… Хочеш, я подарую тобі інші сережки?
– Ні-ні! – Оксана вдягла сережки. – На тобі ще сто гривень та відчепися від мене. Дай краще люстерко, я подивлюся, чи личить мені?
Мирослава принесла люстерко, майже звалилася в крісло, бо в голові запаморочилося, а ноги стали мов ватяні.
– Чому ти така кисла? Переймаєшся щодо кредиту? Та буду я твоїм поручителем, буду! Завтра піду і зберу всі необхідні папери, – запевнила Оксанка.
Наступного дня Мирославі дозволили реструктуризацію в банку. В іншому ж вона взяла новий кредит. Того-таки дня звільнила продавчинь і прийняла на роботу нових. Мирослава так була окрилена тим, що все пішло за її планом, що намагалася не думати про ті кляті сережки з зеленими камінцями…
65
Юрко був у кабінеті слідчого разом зі своїм адвокатом, коли привели Маргариту. Його одразу кинуло в піт, коли він побачив дівчину. Маргарита сиділа за столом навпроти, і Юрко міг її добре роздивитися. Зблизька дівчина здавалася ще гарнішою, більш привабливою. У неї були великі гарні зволожені очі кольору молочного шоколаду. Повні вуста, схожі на стиглі вишні, були ледь відкриті. Маргарита дивилася на Юрка збентежено і трохи злякано.
– Ви знайомі з цим юнаком? – запитав її слідчий.
– Ні, –
