І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Таню, що з вами? — перелякано запитала Олеся, що саме заскочила до хати: внесла надоєне молоко.
— Нічого... я так... — намагалася стримати сльози Таня, а вони, клятущі, покотилися ще рясніше, та такі, як горох! Таня, насупившись, хотіла їх витерти та — мазь себе тістом по мокрому обличчю!
— Давайте я вам хоч піт витру, — «не помітила» сліз тактовна Олеся. І хоч невістка одверталася, провела їй по обличчі чистим рушником, а тоді заглянула до діжі, на зав’язлу в тісті Танину руку — Та ви ж забули руку у воду вмочати, ото тісто й береться! Ось дайте-но я!..
Швидко налила в макітру теплої води, закачала рукава, вмочила руки, а потім заходилася біля тіста — тільки діжа підстрибувала! І не встигла Таня передихнути, як тісто було вимішене.
— От тепер хоч зараз у піч!
Дрібні краплинки поту бісером всіяли чисте лице, зволожили волосся над чолом і там воно здавалося темнішим, аніж на голові. Щоб не замазатись, Олеся підняла високо руку, притулила закачаний рукав до чола, до червоних щік, а потім прикрила й рота — тільки сині усміхнені очі ясніли на невістку. Таня посміхнулася й собі і теж підсвідомо провела рукавом по обличчі.
— Може, й хліб помогти виробляти?
— Ні, дякую, я вже сама! — поспішила відповісти Таня, бо їй дуже захотілося довести зовиці, що й вона чогось варта.
— То я, Таню, піду.
Ще раз війнула на Таню осяйним своїм поглядом, підійшла до дверей, напилася води. І вже з сіней, виставивши ласкаву голівку:
— Якщо треба буде, — гукнете. Я тут, недалечко.
Таня тільки кивнула головою. Говорити вона зараз не могла: боялась розплакатися.
І чи то виробляти хлібини було легше, чи Олесина поміч додала їй сил, тільки справа пішла на лад: дочекавшись, поки тісто зійшло — піднялося над діжею пухким білим грибом, брала Таня великі шматки, виплескувала поміж долонями важкі білі кулі, припорошені борошном, а потім клала на стіл.
Величезна піч ковтала оті хлібини, як галушки: не встигне Таня подати на дерев’яній лопаті одну, а піч уже знову розкриває свою ненаситну пащеку, дихає жаром. «Дай». Врешті Тані вдалося вгомонити ії, заткнути пельку залізною заслінкою.
Аж тоді відчула, як натомилася. Тремтіли руки й ноги, болів поперек. Присіла б зараз із книжкою або й просто так, щоб відпочити хоч трохи, а ще краще — вийти надвір, на свіже повітря, назустріч ранковому сонцю, що он уже заглядає до вікон свіжим чистим оком своїм, але хата вимогливо чекала на молоду хазяйку десятками незроблених уроків. «Застели мене!» — вимагала постіль. «Підмети мене!» — нагадували долівка. «Помий нас!» — лізли в очі миски та ложки, що валялися на лаві під мисником. «Спорожни мене, бо я вже повнісінька!» — пихкотіла з-під лави помийниця. «Чисть у нас, криши в нас, засипай, заливай у нас молоко і воду — готуй обід!» — розкривали свої круглі роти чавуни, чавунці та горнята, обступаючи Таню, мов зголоднілі дітиська: тільки й того, що не смикали за спідницю!
І не було тому початку і краю, воно пхалося, чіплялося звідусіль до жіночих беззахисних рук, ссало з них сили і кров, сушило їх, судомило пальці — залишало їх хіба тільки тоді, коли вони, оті спрацьовані руки, складалися на грудях їхньої господині, що знаходила, нарешті, вічний спочинок. Але навіть тоді їх не лишали в спокої: вкладали поміж застиглі пальці запалену свічку, і вони покірно тримали її, хоч уже були такі ж мертві, як і покійниця.
Запоралася, закрутилася Таня та й забула про хліб. А коли згадала, то вже було пізно: виймала з печі такі обвуглені цеглини, що ними хоч об землю бий!
Отут і заскочив до хати Альоша: обличчя розгублене, очі налякані, винуватою вірьовочкою тягнеться за ним батіжок:
— Мамо, ви не бачили свиней?
— Та де ж я їх могла бачити! — засміялася нервово Таня — Хіба що в печі!
Альошка поморгав-поморгав світлими, як у батька, віями, потягнув у себе звабний хлібний дух, попросив так несміливо, що, мабуть, і не сподівався одержати прошене:
— Мамо, дайте свіжого хліба! Хоч маленький окрайчик!
— Господи, та бери скільки хочеш!
Радісно блиснувши очима, Альошка кинув батіг, підійшов до столу, притулив ще гарячу хлібину до свитки, взяв в руки ніж.
«Господи, — молилася Таня, заплющивши очі, — зроби так, щоб хліб був як хліб!»
— Мамо! — покликав пошепки Альошка, і очі його округлились від великого подиву, як п’ятаки. — Він не ріжеться, мамо.
Іще раз провів ножем по хлібині — ніж тільки зіскочив, викресавши руді обвуглені іскри.
Було ж потім сміху з того невдалого хліба! Всю випічку довелося віддати свиням, і ще довго Оксен, проходячи мимо хліва, жартував:
— О, Тетяна, мабуть, знову збирається хліб пекти: свині вже й ляду підкидають!
І хоч у тому жарті не було зла, однаково Таня ображалася на чоловіка, який ніяк не хотів зрозуміти, як ранить її гордість ота перша невдача.
Взагалі між нею й Оксеном, окрім хвилинної фізичної близькості, нічого не було. Відчуття огиди, що спалахнуло в ній після першої ночі, поволі пригасло, її вже давно перестала бити нервова дрож при одному погляді на ліжко, вона лишалася тепер більш байдужою, аніж приголомшеною, — і тільки. А Оксен наче навмисне робив усе, щоб вона чимраз більш віддалялася від нього.
Пильно стежив за тим, щоб дружина читала тільки святі, церковні книжки, а не світські, гріховні. За його твердим переконанням, оті всі Пушкіни й Гоголі, Тургенєви й Надсони, що в них так кохалася Таня і маленькі томики творів яких становили неабияку частину її посагу, являли собою витвір диявола, спокусу нечистого.
З певного часу стала помічати, як зникає то одна, то друга книжка. Спершу приписувала це своїй неуважності, та одного разу замість томика Тургенєва знайшла на столі «Житіє святих» і тоді зрозуміла, хто це дбає про її духовне виховання.
Стала обережнішою, хитрішою. На видному місці, щоб одразу впадало в очі, клала розгорнену Біблію, а Гоголя чи Надсона — під подушку і крадькома, як лишалася в хаті сама, читала й перечитувала, впиваючися заборонним плодом. У такі хвилини була по-справжньому щаслива: забувала про все.
Але й цих хитрощів вистачило ненадовго. Як зумів увійти до хати Оксен, щоб вона не почула нічого, Таня так і не змогла зрозуміти. Помітила його тільки тоді, коли вже було пізно. З суворим, осудливим обличчям узяв з її рук маленький томик, показав на ікони очима, похитав головою. І Тані раптом здалося, що й Боги на образах усі разом захитали головами, не спускаючи з неї осудливих поглядів, і вона сиділа перед ними беззахисна, маленька, як мишка, вбираючи голову в плечі. А Оксен, не кажучи й слова, взяв зі столу Біблію, поклав дружині на коліна.
Все так же мовчки вийшов із хати. Осуд так і бринів на його обличчі, на обличчях Богів, осудом дихала вся хата, все, що було в ній, і Таня, пригнічена до краю, кинулася
