І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Як же він цілуватиметься?

— А то вже тобі даватиме подержати...

— Цитьте, ви, сороки! — сердито гримали старші, бо там, біля столу, видно, сталося щось непередбачене.

Тільки Ганжа, вручивши прапор хрещеникові, хотів оголосити мітинг закритим, а Гінзбург уже й смичок заніс догори, щоб заграти «Інтернаціонал», як Світличний, що сидів досі за столом, сяючи чорною шкуратянкою, підніс застережно руку, звівся, підійшов до хрещеника:

— Товаришу Максиме, а тепер — Володимире! Від імені особливого загону робітничо-селянської міліції вітаю тебе з революційними хрестинами!

Замовк, чекаючи, що відповість на те Твердохліб, але той тільки переступив з ноги на ногу та ворухнув губами, щосили стискаючи прапор, що лопотів червоним крилом над головою.

— Дозволь вручити тобі і мій скромний подарунок, — вів далі Федір, — золотий годинник найвищої проби — бойовий мій трофей, здобутий від одного білопольського генерала, зарубаного ось цією шаблюкою!

З цими словами дістав Світличний великий годинник з таким товстим ланцюжком, шо припни найлютішого пса — не зірветься. Покрутив навпроти сонця, сліплячи селянські заздрісні очі золотим відблиском, та й віддав Твердохлібові.

Тепер уже найзапеклішим скалозубам заціпило. І не один, почухуючи потилицю, потай міркував, чи не варт і собі охреститися заради отаких подарунків.

Федько ж, гордий справленим враженням, знову повернувся за стіл. Сів, переможно покручуючи вуса, і вже сам щиро вірив у те, що годинник — золотий, а не позолочений, і дістався йому від зарубаного генерала, а не від одного міліціонера — за папушу тютюну та дві білі хлібини.

На тому й закінчився мітинг, присвячений червоним хрестинам. І ще довго, тиждень, а то й два, гомоніло село, пригадуючи оті подарунки, особливо ж золотий годинник, і, доки докотилася ота новина до хутора Івасьок, царський Федьків подарунок уже важив із півпуда, і то ж — «ви тільки послухайте, людоньки: найщирішого золота!».

Коли Іван, що ходив на вечорниці, почув про той годинник, то сказав батькові, який порався біля худоби:

— Отакі вони, оці родичі! Обпити, об’їсти, дак на це вони щедрі, а золото на сторону дарять.

— Замовчи! — нагримав сердито Оксен, бо і його пекла оця несправедливість, яку вчинив невдячний дівер. Адже ж міг подарувати отой годинник хоч би своїй сестрі, якщо він був йому зайвий! «Господи, не ради користі якої, а ради справедливості: проп’є ж, прогуляє отой гольтіпака, той безбожник, що зрікся тебе! В нього ж і батько такий був, і дід: останню свитину лишав у корчмі!»

Зайшовши ж до хати, не витримав, кинув дружині:

— Отакі тепер брати пішли: щоб своїй сестрі подарити — в чужі руки краще віддам!

Таня, якій Олеся ще вчора все розповіла, вимовчалася. Удавала, що ніяк не може попасти ниткою в ушко голки. Але тепер, після оцієї Оксенової репліки, не було потреби й удавати: нитка затремтіла, тикалась осліпло мимо голки.

Володимир же (віднині ми так його й називатимем, бо хрестини є хрестинами) подарунками розпорядився так: прапор поставив у хаті в кутку, звільнивши наперед той куток від образів, і не ходив, звісно, з ним на вечорниці та на вулицю, як сподівалися парубки й дівчата. З червоної ж матерії не став шити собі «галіхве» чи сорочку, переборовши спокусу, відніс до сільради:

— Оце, дядьку Василю, жертвую на прапор, бо той, що над сільрадою, вже зовсім обшморганий.

— Не «жертвую», дурню, а дарю! — поправив суворо Ганжа. — Радянській владі пожертвування не потрібні, не така вона бідна... — І, відтанувши обличчям, міцно потис хлопцеві руку. — А за подарунок — спасибі!.. Спасибі, Володю!..

Годинник же носив у кишені, прип’явши до паска золотим ланцюжком. І годинник той завжди був аж гарячий: іде чи не йде Володя, а все — хвать та й хвать за кишеню рукою — чи не загубився часом? А як стемніє, то вже й не виймає руки з кишені: ану ж хто візьме та й висмикне за ланцюжок!

Лягаючи спати, обмотував ланцюжком ліву руку, самого ж годинника клав під голови. І нацокував на вухо Володі дорогий подарунок соненята й сни, і бентежив комсомольське Володьчине серце, до кінця віддане світовій революції, зовсім уже непролетарськими снищами: стоїть він неначе під вербою біля ставка, обнявшись із дівчиною, стоїть і цілується, як найостан- ніший куркульський синок, а дядько Василь свариться йому з-за дерева пальцем: «Оце така в тебе комсомольська свідомість?» — «Так це ж я, дядьку, ненарошне». — «Було б ненарошне, коли б я тебе застукував щоразу із іншою. А то й учора цілував цю саму, й позавчора, й позапозавчора!» — «А й справді, — холонучи, думає Володька, — а й справді, що ж це воно таке, що я стою під вербою з однією й тією ж?» Та й просинається, втікаючи від Ганжі, бо не знає, що йому й відповісти... Лежить, наслуховує, як лунко й чітко цокотить у тиші годинник, і сам собі боїться признатися, що йому не так важко було б уже й пояснити, чому одну й ту ж дівчину обіймає він уві сні під вербою!

Ще три дні пробув Федір Світличний із своїм загоном у Тарасівці. Муштрував хлопців з поповнення, ганяв їх до циганського поту, — щовечора поверталися новобранці додому такими, що вже й рідні матері їх не впізнавали, і жінки їх цуралися: запилені, замурзані, тільки очі блищали, як у арапів. Сунули мовчки кожен до столу, вимагали охрипло: «Що є поїсти?» — молотили за чотирьох, тільки жовна ходили під шкірою, а потім, сп’янілі від ситості, зморені втомою, добиралися до постелі та й падали замертво на подушки.

— І то ж лежить, як колода, кумасю: не поворухнеться, не притулиться, тільки зірветься серед ночі та й кричить, як скажений: «В атаку!» — аж діти посхоплюються.

— Так, кумо, так, тільки з колодою, мабуть, хоч спати спокійніше: колода хоч не хропе та не смердить!

— Це вам не ціпом махати! — глузував невтомний Федько, вигарцьовуючи на жеребці; ще й півні дрімають на сідалах, ще й не збирається сіріти на сході, а вже сурмить, дзвенить понад селом, понад заспаними хатами тривожне кавалерійське: «Підйо-о-о-ом!» І зіскакують нещасні новобранці, ледь пригрівши постелі, — через жінку, то й через жінку, через дітей, так і через дітей, очманіло вдягаються, хапають гвинтівки й торби, заготовлені ще звечора, та й біжать до сільради.

А сурма їх кличе, а сурма сурмить, а сурма жене, немов у атаку, а на ганку сільради в повній формі — Світличний. Смалить сердито цигарку, нетерпляче похльоскує нагаєм по халяві:

— Запізнюєтесь, хлопці, запізнюєтесь!

А весь його загін вишикувався посеред майдану, наче й ночували чортові хлопці, не злазячи з коней!

І всі оці три дні та три ночі шастала невтомно розіслана Ганжею розвідка. Не було, здається, села, чи хутора, чи порослого чагарником байрака, чи діброви, де б не побували його люди, а Гайдук немов провалився крізь землю: ні слуху ні духу.

Аж на четверту добу промчав селом вершник. Видно, здалеку добивався він, бо кінь — весь у милі, та й сам вершник аж почорнів від утоми: як сповз із коня, так і захитався на вигнутих дугами ногах:

— Де командир?

Сторож, що виповз на прогрітий ганок пасти весняне сонечко, так