І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Де? — в один голос спитали хлопці.

— Та ондечки... он... Та не туди, Федю, дивишся — в бік могили дивись!

Федько сп’явся на коліна, витягнув худу шию із широкого брудного коміра, розшитого червоними хрещиками, Гайдук вихопив із кишені нагана, приставив до хлоп’ячого вуха, спустив курок.

Глухо стукнув постріл, голова Федькова різко смикнулася набік, а сам він упав, забився в конвульсії, шкребучи ногами землю, видираючи пальцями густу зелену траву. Потім затих, занімів, тільки вітерець ворушив на потилиці світле волосся та, тихо булькаючи, витікала з вуха кров.

— Тату, навіщо?!

Безтямними, повними жаху очима дивиться Микола на нерухоме тіло Федька, невелике озерце крові, що парує рудуватим димком, обтікаючи ввіткнуте в землю обличчя. І, впираючись долонями в землю, відсувається далі, далі, аж на край улоговини.

— А ти що ж хотів, щоб видав? — вовком визвірився на сина старий. — Тепер такі часи: не ти його, дак він тебе!.. Бач, командир його пустив! А мо’, саме для того, щоб вивідав, де ми з тобою, та на слід наш навів?

Син мовчав, щосили стуляючи шелепи, щоб не зацокотіти зубами. Гайдук же перехрестився, задерши до неба обличчя:

— От і довелося на свою душеньку невільний гріх прийняти... І казав же йому, й умовляв: пішли, Федю, з нами! Дак не схотіло, дурне, довело до гріха!.. Незвідані путі твої, Господи, не знає людина, куди вона йде і що з нею буде...

Позітхавши та помолившись, Гайдук перевернув забитого на спину (любив в усьому порядок), витер травою від крові обличчя, обережно стулив повіки на світлих, повних болісного здивування очах, склав на грудях руки з пом’ятою зеленню поміж зчепіреними судомно пальцями; жалко, що свічечки немає, свічечку б покійникові — і знову задер побожне обличчя до неба, возносячи молитву за новопреставлену душу раба Божого Федора.

А, ввечері, коли сутінки виповнили простір, і поля, і гаї, і байраки, і всі добрі та лихі сліди людських діянь потонули в густіючій темряві, коли навіть і небо затулилося хмарами, пильнуючи, щоб жодна зірка не подивилася вниз, залишили Гайдуки свій тимчасовий непевний притулок та й рушили в далеку дорогу на захід.

Йшли з ночі в ніч, залягали щоранку в ярах, у чагарниках, прало їх дощами, било вітрами, пекло сонцем, мочило росою, і страх кусав їх невтомно за п’яти, а голод не злазив із їхніх плечей. Помарніли, схудли, аж проступили гострі вилиці, аж запали глибоко очі, що горіли гарячковим неспокійним вогнем, обросли брудною щетиною — не люди, а якісь двоє страшних волоцюг: зустрінешся з такими на безлюдній дорозі — від страху помреш.

Жили з того, що вдавалося вкрасти на хуторах (села обходили стороною) або відібрати в одиноких перехожих.

Якось стріли пастушка — зірвали з нього торбу, тут же роздерли її, вириваючи один в одного з рук, хапали теплі ще картоплини, їли прямо із кожурою, а хлопець, звільнившись від торби, забіг з переляку світ за очі, і ще довго потім возила його матінка по знахарках — виливали переполох.

А Гайдук, схаменувшись, бідкався:

— Як же ми його впустили?.. Наведе, чортеня, на слід, бачить Бог, наведе!

Вдруге, коли зупинилися переднювати в невеликому, густо порослому ліщиною переліску, проснувся Микола від чийогось голосу. Схопився, наставив наган, але нікого чужого не було, тільки батько, простягнувши до кущів руку, солодко прицмокував язиком, тихенько кликав:

— Мань... мань... мань...

Микола так і похолов: йому здалося, що батько збожеволів. Аж тут затріщало, загойдалося віття, кущі розсунулись, і до них вийшла корова, довірливо потяглася до батькової руки вологою мордою.

— Мань... мань... мань... Іди сюди, мань, — кликав далі батько тварину. Взяв однією рукою за роги, а другою ласкаво поляскував по обвислій шиї. проводив долонею по боці. — Стій отак, стій.

Обережно обійшов її, нахилився, помацав рукою повне, аж набрякле вим’я з тугими дійками...

«Чи не доїти тато зібралися? — подумав Микола, і в ніс йому так і шибонув теплий дух молока, а живіт звела судома — Так ні в що ж!»

Але батько й не збирався доїти. Присів і, широко розставивши ноги, непоєним бузівком присмоктався до однієї з дійок.

Корова повернула голову, неспокійно смикнулася та й поставила гостру ратицю на батькову ногу (чоботи, лягаючи спати, тато зняли). Батько відразу ж випустив дійку, засичавши, щосили стусонув кулаком корову в бік, аж загуло у неї всередині, і тварина, переступивши, наступила йому вже на другу ногу.

Свічкою став біля корови Гайдук, затрусився від несамовитого болю! Микола рачки поповз по траві, завиваючи від сміху, старий же, лютими стусанами прогнавши кляту тварину, стрибав то на одній, то на другій нозі, кленучи на чім світ стоїть і корову, і її невідомого господаря.

В ту ніч пішов старий Гайдук у дорогу босоніж: не міг взути чоботи на розпухлі ноги.

— Хоч чоботи збережуться — довше носитиму, — втішав він себе, намагаючись ступати на п’яти, щоб не так боліли відтоптані пальці.

А на другу ніч чоботи вже були йому не потрібні: за десяток верстов від кордону, від отієї гряниці, за якою чекала на нього безпека і спокій, вдарила йому між лопатки гаряча червоно­армійська куля, і він тільки встиг гукнути синові: «Тікай!» — та й упав обличчям у землю. І коли погоня підбігла до Гайдука, він уже конав, і остання думка його була про чоботи, що не встиг передати синові: пропадуть тепер чоботи!

А Микола утік від погоні і добрався-таки до кордону. З ранку до вечора пролежав у кущах, не спускаючи очей з протилежного боку, а вночі тихо спустився до річки, завмираючи при кожному підозрілому шурхотові, роздягнувся, приладнав важкий клунок на голову, пішов у крижану воду, що чорною смолою текла мимо, виривала з-під ніг сипке піщане дно. Темно і страшно засмоктувала його стрімка течія, зносила донизу, крутила й захлестувала, а він із відчайдушною звірячою впертістю задубілими руками загрібав під себе крижану обпалюючу воду, плив і плив, пориваючись до протилежного берега, хоч йому вже здавалося, шо немає ні берегів, ані дна в оцій річці: якщо не витримає — пірне, знесилений, під воду, то й буде опускатися вічно все нижче й нижче, в кромішню пітьму.

Аж ось руки його гребонули по дну; задихаючись, стогнучи, він виповз на берег, порачкував подалі від води, що, прогавивши свою жертву, аж сичала, розлючено виплескуючись за ним на пісок, та й упав, ввіткнувшись обличчям у траву.

Трохи відлежавшись, звівся, почав одягатися. Все тіло трусилось в пропасниці, руки й ноги не слухалися його, але все це здавалося дурницею проти щойно пережитого жаху, проти татової смерті, проти загибелі брата. І така ненависть до всіх, хто цькував і переслідував його рід, — до Ганжі й отого чорного вершника, до комнезаможів, до всієї Радянської влади, — така люта ненависть захлюпнула його, що дати йому зараз шаблюку, та посадити на коня, та поставити на чолі нової банди, він, не вагаючись і хвилини, кинувся б знову в річку, переплив би її і пішов би палити всі села підряд, різати і старого, й малого!..

Федько ж, так і не довідавшись про дальшу долю Гайдука, зализував свою