І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Та збери з усього світу найлютіші вітри, спусти їх усіх разом із ланцюга — і то не доб’єшся такого! Хоч би ти й був самим Господом Богом!» Або: «Об’єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю у край та й засіяла снігом» (стор. 266).

У багатьох місцях роману автор без усякого осуду описує факти пристосовництва і дворушництва з боку комуністів...

На стор. 249–250 описується розгляд справи секретаря Хоролівського райкому партії Григорія Гінзбурга на бюро Полтавського обкому (?) партії за те, що він написав листа Сталіну, в якому висловив думку про передчасність його настанови на суцільну колективізацію. Усі члени бюро обкому боягузливо пристосовуються до думки секретаря обкому. І навіть члени бюро Хоролівського РК, які багато років працювали з Григорієм, зорієнтувавшись в обстановці, змагаються один перед одним у наклепах на свого секретаря. Лише низькі, брудні персонажі, жодної чесної людини, яка б підтримала невинного Григорія, — таким малює письменник керівний обласний партійний орган.

На стор. 254–261 описується ганебна сцена розправи з головою Тарасівської сільради Василем Ганжею, який насмілився на партійних зборах висловитись проти перегинів і перекручень. І знову жодного голосу на захист чесного комуніста. Навпаки, комуністи і навіть дружина Ганжі Ольга, переконані в його правоті, поступаються совістю, дворушничають, засуджують Ганжу і голосують за виключення його з партії і піддачу під суд.

А от як описується суд над Ганжею: «Все було ясно оцим праведним суддям, найсправедливішим суддям у світі, жоден сумнів, жодне найменше вагання не торкнулося їх класовочистих сердець. Все було ясно і все було вирішено: вони осудили його, ще навіть не почувши, що він скаже» (стор. 259–260).

На висоті виявився лише дід Хлипавка — сторож сільради, який наважується стати на захист Ганжі.

Таку мораль пристосовництва і непротивленства письменник зводить у принцип. На стор. 261–263 він пише: «Відійдемо пошвидше од грат, бо он уже і вартовий повернувся у наш бік, прислухається та придивляється підозріло — не дай Боже, побачить! Прицілиться згідно з інструкцією, бабахне — і душа з тебе «нон»!

То швидше утікаймо звідси — до власної, до теплої хати, та й дякуймо Богові, що вікна у ній поки що без грат, що двері без замків, що стоїть вона з краю і я нічого не знаю.

Не знаю, не бачив, не чув».

У романі немає жодного слова автора про позитивне значення колективізації. Тільки у заключній частині книги (щось на зразок епілогу — стор. 295–298) письменник намагається згладити тяжку картину змальованої ним колективізації мало виразним описанням відродження села: «З голодної руїни піднімалися села, поставали, як фенікси із попелу...» (стор. 295) «Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху-потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками і ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, вщерть натовчені трупами, широкі братські могили, политі вапном, і отой стогін до неба про хліб, що ним з дня у день, із місяця в місяць сходила українська земля» (стор. 296).

(А я, дурень, сподівався, що оцими бадьоренькими абзацами введу в оману рецензентів та редакторів і порятую попередньо написане!)

Але таке описання відродження села, на нашу думку, ще більше поглиблює гнітючу картину, намальовану письменником в романі.

Висновок. На нашу думку, в такому вигляді третя книга роману «І будуть люди» не може бути опублікована. Слід порадити авторові переглянути оцінку подій, що відбувалися на селі наприкінці 1929 — початку 1930 року, в дусі документів і існуючої історичної літератури, показати головну, позитивну сторону процесу колективізації, висвітлити провідну роль сільських комуністів і партійних осередків у соціалістичному перетворенні села.

Професор Г. Мультих. 5 листопада 1966 р.»

А ось і висновок з журналу «Вітчизна»:

«У Вашій повісті надто багато негативних персонажів...

Якщо додати сюди ретельно виписані сцени пияцтва, зрад, бійок, лайок, любовних пригод і абсолютно обурливу сцену, коли комуністи редакції під час перерви партзборів розповідають анекдоти, — то, знаєте, стає не по собі. Відчуваєш, що автор втратив почуття міри і, малюючи тіні, закрив ними сонце, світло.

А це вже погано, коли читач закриває книжку з похмурим, пригніченим настроєм. Повинно бути навпаки — читач має, закінчивши повість, вірити у краще, у світле, у нього має бути добрий настрій, войовничий, непримиренний до всього темного, поганого в житті.

Повість Вашу до друку рекомендувати не можу!..»

А інший автор рецензії звинуватив мене в тому, що я примусив головного героя «Його сім’ї» згвалтувати... свою наречену.

А над романом «Біль і гнів», продовженням попереднього («І будуть люди»), знущалися — пір’я летіло. Один з рецензентів звинуватив мене в тому, що я посмів (страшно й подумати) замахнутися «на найсвятіше» — на славні органи Комітету Державної Безпеки, що закатували і винищили майже половину населення колишнього Радянського Союзу.

Досі дивуюсь, як мене після такого звинувачення не запроторили на Колиму чи в Мордовію.

Ото в такі лиховісні часи, дорогі мої читачі, ми жили і творили.

Анатолій Дімаров