І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

І росли пшениці та жита, й дозрівали хліба, дозрівали та й схилялись покірно під серпи, коси й жатки. У великі, підперезані туго снопи, у полукіпки й копи, а потім — на гарби, вози.

І рипіли-вигравали дубові колеса, пливли гори хліба до колгоспного току. І гула день і ніч молотарка, невпинним струмком текло золотисте зерно. Щоб, провіяне, у мішки, у чували, та й на підводи: у першу валку по здачі хліба

державі.

У першу в районі.

За сім днів план — як із пушки! Це не те, що було раніше: триста дворів, триста дядьків і кожен так і дивиться, щоб не повезти раніш од сусіда. Завезе до садиби, до клуні та й вигупує ціпом до нового року: встигну, не горить.

Уже двісті тридцять хазяйств об’єдналось в артілі. Лишилося сімдесят. Наупертіших. Найзатятіших. Отих, що не злякалися великих податків, — як їх не душили, а вони стояли на своєму, не приповзли записуватись у колгосп:

— Пишіть і мене до гурту, бо вже сил моїх більше немає! Хоч так, хоч сяк — розор все одно!

— Тож-то, дядьку, й воно! Ти що ж собі думав: панькатись із вами, з індусами, будемо? Пойняв тепер всі переваги колгоспного ладу?

— Та пойняв. Як же було не пойняти, коли податком придушили таким, що й очі на лоба лізли!

Ці ж опиралися, що було сил. Чіплялися за своє, не хотіли гуртового, бо гуртове — чортове, бо там тільки ледарям добре — отим голодранцям, які зроду-віку ходили з великою ложкою і малою лопатою.

Намучившись із ними під час хлібоздачі ще в минулі роки, цього разу порозумнішали: виділили для індусів два громадські токи, прямо посеред поля. Строго-настрого наказали не розвозити снопи по дворах, а обмолочувати на отих спільних токах.

— Та для чого ж мені аж туди везти, коли осьо моя хата! — опирались індуси. — Завезу, обмолочу, прикину, скіки на посів, скіки для сім’ї, для худоби, щоб до нового врожаю дожити, а решту здам. От хрест святий — здам!

Не вірять. Ні слову, ні хресту святому не вірять.

— Ти, дядьку, оцю казочку комусь дурнішому розкажи, бо ми її ще торік чули.

Завертають на тік, до молотарки:

— Вези та й не оглядайся! Спершу здай, що положено, а тоді вже прикидай, що на посів, а що сам будеш гризти.

Хочеш не хочеш, а мусиш таки завертати. Це вже, видать, кінець світу приходить, коли сам собі не хазяїн! Зупиняв на тім тоці гарбу, скидав на землю снопи, чортом дивився на молотарку, що зажерливо вила, випльовуючи пожовану солому, похмуро чекав своєї черги. Щоб ізсипать іще тепле зерно у мішки та на підводу: до заготпункту в район. І то не сам по собі, а зорганізовано, валкою, щоб і сліпому видно було, які ми всі дружні та одностайні у прагненні виконать першу заповідь.

Ладно, здали. До зернини. Виконали і перевиконали по одноосібницькому сектору на сто дев’яносто відсотків. Ще й у газеті про це написали. Твердохліб привіз із району цілий десяток, роздав агітаторам. Наказав іти по десятихатках та вголос читати: хай слухають та радіють, як нас похвалили!

Слухали.

Про нарощування темпів хлібоздачі.

«Коли в нас багато районів дало багато менше хліба, ніж торік, і тепер скаржаться, що вони не можуть виконати пляну, то це говорить, що там засіли ворожі, куркульські елементи, колишні петлюрівці...»

— Ти диви! Там, видать, іще й не розкуркулювали.

— А що ж їм, отим твердоздатникам, буде за те, що не виконали?

— І про це напечатано. Слухайте.

Слухали постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У про занесення на чорну дошку таких сіл і районів:

«Щодо занесених на чорну дошку сіл і районів вживати таких заходів:

— Припинити довіз товарів, цілком припинити державну й кооперативну торгівлю, вивезти усі наявні товари.

— Припинити кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів.

— Перевірити й очистити колгоспи цих сіл від контрреволюційних елементів».

— Це ж колгоспників... А що тоді з одноосібниками!

— Є і про них.

«В селі Юрчихи велика зграя підкуркульників зривала плян хлібоздачі. Виїзний суд засудив усю зграю до ув’язнення на строк від двох до п’яти років з конфіскацією усього майна. Після арешту цієї зграї темпи хлібоздачі зразу ж почали підноситися і на перше січня 1933 року, тобто на день суду, одноосібники плян хлібозаготівлі виконали на 90 відсотків».

— Ага, таки виконали.

— Виконав би й ти!

— Та воно звісно...

Наслухавшись розходилися. Не можна сказати, щоб дуже веселі розходились, однак кожен ніс заспокійливу думочку: «Слава Богу, що я уже здав. Якось дотягну до нового, а там, гляди, може, наша власть і пом’якшає...»

Та не встигли одійти зашпори од цієї хлібоздачі, як у двір знову непрошені гості з’явилися:

— Вези, дядьку, хліб!

— Який іще хліб?

— Отой, що положено здати державі.

— Та побійтеся Бога, я ж уже здав! Ось-о і квитанції! — Та притьмом до божниці: дістає з-за образів ще й пилом не припорошені папірці. Розгортає тремтячими пальцями, замалим не плаче:

— Тутечки все описано. Все до зернини одвіз.

І дивитись не хочуть:

— Підітрися цими квитанціями! Що з того, що той одвіз. Ти нам стрічний давай!

І не витрима дядько: метнеться до комори, розіпнеться на дверях:

— Не пущу! Ріжте, живцем у землю закопуйте, а більше

не дам!

Його спершу добром умовлятимуть. Терпляче пояснюватимуть, що хліб піде на індустріалізацію, на п’ятирічку, на те, щоб збудувати пошвидше майбутнє. «Для твоїх же, дядьку, дітей!»

Не слухатиме. Мотатиме затято головою. «Не треба мені отого вашого щастя, забирайте його все до останку собі, а мені лишіть тільки хліб! Бо що ж я своїм дітям їсти дам, як ви у мене все вигребете?»

Не добившись нічого під час індивідуальної бесіди, спробують вплинути на нього колективно: обробити на зборах. Виступатиме перед ними представник із району, змалює обстановку і внутрішню, і зовнішню, викладе все, як на долоні.

— Тепер зрозуміло вам, товариші хлібороби, чому ми повинні виконати і перевиконати стрічний плян хлібоздачі державі? Плян цей цілком і повністю реальний.

Отоді й пролунає з місця саркастично-похмуре:

— Плян то, канешно, реальний, тіки хліба немає.

Отут і ввірветься останній терпець в умовляльників. Немає, кажете? Й зернини нема? Ось ми зараз і провіримо: пошукаємо по ваших коморах та засіках!

Тільки дядьки теж не з лопуцька, дядьки теж навчилися дечому під час військового комунізму, продрозверсток та продзагонів. Навчилися, не забули. Доки тривало оте сперечання та умовляння, тихенько, од сусідського ока ховаючись, копали потаємні ями, вистилали соломою, засипали зерном. Отим, що в обріз — до нового врожаю. Стрічали бригади вже не розіп’ятими на дверях руками — одчиненими навстіж коморами:

— Осьо-сьо, подивіться! Не знаю, як цей рік і пере-

живемо.

Але члени бригад теж не з лопуцька:

— Кажи, дядьку, добром, де закопав! Бо самі знайдемо — тобі ж гірше буде! Так обдеремо, що й почорнієш!

— Деріть, — скаже дядько, у відчаї махнувши рукою. — Лупіть