І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ну, годі, — перебиває діда Володька. — То ви тут пильнуйте.

Та тільки відійшов, як Хлипавка вслід:

— А що я хочу спитати!

— Що там іще?

— Детішки вдень до комори збігаються — одбою нема. Пробують у щілини борошенця дістати... То їх тоже з ружжа, чи як?

— Ну, ви, діду, киньте! — спалахнув Твердохліб. — Робіть, що наказано, а будете насмішечки строїти — враз із колгоспу потуримо!

— Та я ж що, я для интересу. Звиняйте, якщо не так, — та до комори — подалі од біди. Бо й справді візьме і вижене. А що йому, довго? Його влада, його й сила.

Тільки ж і в діда серце не з каменю.

«Тобі добре лежать біля жінки та давать указанія, а постояв би ти отут хоч одну ніч!.. Лізуть і лізуть, мов на приманку... Хоч кричи, хоч лай — не помагає нічого. Якби не одганяв та не одпихав, то й стіни погризли б...»

І замалим не плачучи, кричить дід у глуху, повну шелесту й руху темряву:

— Ну, що ви од мене хочете?.. Я сам ось опух!..

Не задріма до самого ранку.

А коли він заятриться на сході, блідий, нужденний, безсилий, обходить дід Хлипавка свіжих «упокійників». «Як же вас, нещасних, звали? Як вас пом’януть перед Богом?»

І кричить, трясучись од безсилого гніву, коли вже пізніше їздові почнуть їх скидати, як дрова, на воза:

— Що ви, сучі діти, робите?! Чи у вас серця немає, чи вовчиця вас народила, що отак із людьми обращаєтесь?!

«Гине світ, гине! Плодиться у ньому звірота, що не має ні жалю, ні совісті... І кому це треба: морити люд голодом? Кому?».

Стоїть дід Хлипавка, поклавши на костур висохлі руки, дивиться вслід підводі з покійниками, зморгує червоними, пропеченими сумом, виповненими гірким нерозумінням очима.

Тільки тоді, як починає пригрівати сонце, як з’являються на вулицях люди, трохи легшає на серці у діда: є з ким перекинутись словом. Стрічати їх «добрим ранком», цікавитись, хто куди йде.

Ось, для прикладу, навчителька Світлична. Вийшла із двору Миколи Приходька, який повернувся, щитай, із Сибіру, а зараз, мабуть, і не радий, що повернувся. Темна хустка, стара спідниця й босоніж. Одразу видно, що не до школи зібралася, а в поле — на буряки. Он і сапка через плече. Пополе десь до години, от і наллють миску затірки, от і протягне якось до наступної миски.

«Тіки чомусь ота затірка не йде тобі, небого, на пользу. Бач, як схудла. Тільки очі й блищать. Гай, гай, та в тебе ж, голубонько, уже й ноги попухли! То ж ти так важко ідеш».

Здіймає шапку, вітається ласкаво:

— Доброго здоровлячка, Олексіївно! На поле напра-

вились?

— На поле, — всміхається блідо й ніяково Таня: їй соромно своїх босих ніг. Але що ж поробиш, коли понабрякали так, що ледь в черевики ввіпхнеш. То як тільки вийде із школи, так і роззується одразу ж.

— А діточки сплять?

— Сплять.

— То хай собі сплять на здоровля. І ви щасливі ходіть.

Таня дякує і йде собі далі. Поспішає, щоб встигнути виробить норму. Бо ще задовго до обіду від села на бурякову плантацію потягнуться діти. Всі, як одне, з мисочками, з ложками. З обдутими від лободи, від полови, од шкаралущі картопляної животами. З неприродно великими очима на загострених обличчях, з голодними, обкиданими старечими зморшками ротами. Вони сходитимуться до польового табору, де у великому казані доварюватиметься затірка, і, постававши оддалік, терпляче чекатимуть, поки їх матері закінчать роботу та зійдуться на обід. Чекатимуть мовчки, вдаючи навіть, що їх мало обходить отой великий казан, у якому булькає, парує затірка.

А коли матері поділяться з ними своєю нужденною пайкою, жадібно сьорбатимуть гарячу страву і не треба буде потім ні мити, ні витирати мисок та ложок: вилижуть до сухого, до гарячого блиску.

Танині ж сини не виходять у поле: строго-настрого заборонила покидати двір. Була налякана чутками, що уже крадуть та ріжуть на м’ясо дітей. Тож вони зустрічали щоразу її коло воріт.

Несла затірку в полив’яному горнятку — бігла із поля додому. І зовсім не тому, що боялася запізнитись у школу: всю дорогу боролася зі спокусою хоч попробувати, хоч сьорбнути звабно духмяніючу страву. Боялася, що тоді не зупиниться, поки й покажеться денце.

Ще здалеку бачила синів: Андрійка та Івасика. Стояли коло воріт, тримаючи кожен по ложці. Особливо великою здавалася та ложка в Івасика: він беріг її поза всякі цяцьки, не розлучався з нею весь день, навіть на ніч клав поруч із собою.

Дочекавшись матері, Івасик одразу ж хапався за хустку, що в неї було зав’язане горнятко, та так до хати і йшов.

Ще паруюча затірка розливалася у три миски: Івасикові — найбільше, Андрійкові — менше, мамі — ще менше. Старший син уже ходить до школи, він там ще одержить тарілку пшоняної каші — гарячий сніданок. Меншому ж більше не дістанеться нічого. Крім млинців із цвіту акації, сухих та гірких, що розсипаються ще на сковороді, та юшки з картопляної шкаралущі: приволокла крадькома Тетяна із свиноферми цілий мішок.

Сьогодні принесла Тетяна замість затірки галушки. Поділивши їх поміж синами і трохи поївши сама, взяла обох за руки та й пішла до школи: Андрійко теж ходив у другу зміну, Івасика ж не хотіла лишати вдома. Тож одсилала його на задню парту, і він сидів тихо як миша. Та й усі діти давно уже стали тихими та млявими: сиділи апатично за партами, не бавились на перервах. Лише голод світився у їхніх очах, розливався синюватими тінями.

І сторожці бабі Наталці не треба їх уже зупиняти під час перерви, кричати своє «видумей» («Видумей, я навчительці скажу!»). Баба Наталка сама ледве рухається, виссана голодом так, що лишилися шкіра та кості. Обличчя стягнулось у кулачок, рот запав і зуби, здається, вже викришились. Підіпре тільки щоку рукою та й тужить без сліз:

— Та що ж воно, Олексіївно, коїться? Та хоть би ж дітей пожаліли! Діти вимруть — хто ж на оцій земельці й ходитиме?

Що Тані відповісти на це? Що вона знала, проста сільська вчителька, про думи і наміри отих мудрих народних вождів, яким край треба було влаштувать голодовку? Вона тільки бачила, як страждає і гине народ, і, приголомшена, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, для чого це все.

Однак мовчала, настрахана. Не ділилась своїми думками ні з ким, боячись, що за будь-яке слово, за перший же необережний вислів її оголосять куркульським, петлюрівським чи ще якимось агентом та й потурять з роботи.

А тоді уже — смерть. Неминуча, жорстока, голодна. І їй, і дітям її.

Тож вона мовчатиме. Весь вік свій мовчатиме, до могили мовчатиме, боятиметься і тремтітиме всеньке життя. Мовчатиме навіть тоді, коли всі заговорять, не вірячи, що це — всерйоз, що це — надовго. І коли їй діткнуть отим боязливим мовчанням, вона відповість:

— Я вже налякана так, що і в могилі жижки трусити-

муться.

Тож Таня не каже нічого на бабин плач,