Українська література » Сучасна проза » І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Читаємо онлайн І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
нашою пшеничкою, весь вагон...

Затихли: повірили. Принюхувались: голодно, жадібно. Згодом загомоніли знову. Сусід, що справа, спитав:

— За насущним, дідуню?

І коли дід Хлипавка сказав, що ні, не за насущним, не по-

вірили.

— А за чим же ще?

— За порятунком усього народу.

Вислухали діда мовчки, уважно, не перебиваючи. За-

думались.

— Що ж, дідуню, щасти вам!

— Та ви перелазьте сюди, досередини! А то, не доведи Господи, ще упадете...

За ніч померло ще двоє. Особливо довго вмирав один. Все марив якоюсь Оксаною, просив у неї хліба.

Потім затих.

Наївся...

Перехрестили, зіштовхнули з похилого даху в чорну розвихрену прірву, що завивала хижо, ще міцніше тулилися один до одного: «За ким тепер черга?» Кожен німо волав: «Не мене, Боженьку! Не мене! Мене ж діти чекають!»

На якійсь станції, вже вранці, довго стояли. Прислухалися, принишклі, як ходили внизу, стукотіли під вагонами молотками, перегукувалися, лаялись. Врешті вагон під дядьками хитнувся, спершу повільно, потім швидше і швидше попливли станційні будови, обсаджені тополями, — хутір Михайлівський лишився позаду.

— Оце вже, хлопці, й Росія.

Дехто аж на коліна став, щоб роздивитися краще, яка ж то вона. Та згодом розчаровано ліг: нічого особливого. Ті ж самі поля, хіба що все частіше трапляються ліси та переліски, такі ж, як і скрізь, люди, тільки села якісь незатишні та невеселі: чорні немазані хати не потопають у вишневих садах, не визирають білими стінами.

— Дядьку!.. Та дядьку!.. А чого у них хати такі чорні?

— Бо вони чорний хліб їдять.

— Ну-у-у...

І трохи згодом жалісним голосом:

— Я і чорного поїв би...

— Потерпи, ось доберемося до Москви...

До Москви, до Москви, до Москви... А вона зустрічає енкавеесівськими заставами ще на під’їздах, стягає голодних із вагонів, платформ, набиває в порожняки та й турить назад: не хоче Москва приймати таких гостей!

Дід Хлипавка встиг завчасно злізти з вагона та шамоть-шамоть у кущі.

Просидів до вечора. А як стемніло, вирішив добиратися пішки. Вибрався на колію та й пошкандибав на світло, що розливалось на півночі, розтікалося вгору і вшир.

Так і добрався б дід Хлипавка до Москви, до товариша Сталіна і вкляк би перед ним на коліна, коли б не річка, не міст через неї і невмолимий вартовий на отому мосту. Клацнув затвором гвинтівки, завернув діда назад:

— Топай, дєд, топай! Здесь запретная зона!

І потопав дід Хлипавка назад на Вкраїну.

Довго йшов полями, лісами, вузькими і широкими шляхами, через села, містечка й міста і не роздивлявся, не запам’ятовував, щоб розповісти удома: давно уже вигоріла цікавість у його збляклих очах.

І мучила діда совість, що він так і не спромігся дістати для своїх людей порятунку.

Мучила, гризла за серце, підточувала і так підточені сили.

Одного ранку, ледь добравшись до якогось райцентру, ліг дід посеред площі під стовпом із чорним репродуктором — помирати.

Підмостив торбу під голову, склав на грудях руки, звернувся в думках до Бога, вимолюючи прощення всіх вольних і невольних гріхів. І тільки дід закінчив молитву, тільки склепив повіки, щоб не бачити, як безрота вийматиме душу, як у нього над головою затріщало, захрипіло і бадьорий металевий голос привітав діда з добрим ранком.

— З добрим ранком, товариші!

А била б тебе лихая година! І померти спокійно не дадуть!

Дід Хлипавка, хотів він того чи не хотів, вислухав бравурну музику, вислухав і останні новини. А потім голос у репродукторі змінився і вже якась жіночка весело прощебетала:

— А тепер послухайте нарис про щасливе заможне життя українських колгоспників.

У репродукторі наче прокашлялось, потім іще один голос, тепер уже чоловічий, почав:

— Колгоспне село живе, міцніє й зростає. Почесна праця дала буйні сходи, прекрасні хліба, що ховають у свій плодючий масив колгоспника на весь зріст. Вони, хитаючись повними, ще зеленими процвітами в такт із веселим, живучим, щасливим обличчям колгоспника, запевняють:

«Буде добрий урожай!»

А від цього, як сказав наш вождь і навчитель товариш Сталін, колгоспники піднесуться ще вище, з середняків стануть ще більш заможними...

І не витримав дід отакої безсоромної наруги над правдою: застогнав, підвів голову, побачив міліціонера, що якраз підходив до нього.

— Синку, будь добрий! Заткни оте гавкало, дай хоть померти спокійно!

Отак замість того, щоб стати перед суддею небесним, представ дід перед іншим, земним. І стояв за ним не ангел-хранитель, а отой міліціонер, що приволік од стовпа та підтримував, аби не впав.

— Говорив, діду, контрреволюційні слова?

— Та як же, чоловіче добрий, було замовчати, коли воно бреше й не червоніє!

— Отже, говорив... Пишіть: підсудний визнав, що займався контрреволюційною агітацією проти колгоспного ладу.

І спровадили діда за грати.

За якісь пару тижнів ожив, оклигав дід Хлипавка у «казьонному домі на казьонних харчах». Годують же нічого, ще й роботою не морять: поставили прибирати у камері. Можна було б жить — не тужить, так не давала спокою думка про власне село, про земляків, які пухнуть з голоду. І по довгих роздумах, після того як розпитав, чи по всіх в’язницях отак годують, вициганив дід клапоть паперу та й упросив одного в’язня написати листа у Тарасівку.

— Що ж, діду, писати?

— Пиши, сину, так... «Драстуйте, хто лишився живий, кланяється вам дід Варивон... Так що я до товариша Сталіна не добрався, не пустили, хай як побачимось, розкажу, а теперечки сидю у тюрмі. Тіки ви цього не лякайтесь, тут непогана житуха, начальство не б’є, обходітельне, кожному дають пайку хліба і три рази кандьор... Тож слухайте, люди, що я вам пораю: поки іще живі, кидайте все та й рушайте в Хоролівку альбо в Полтаву. Та лягайте під стовпи, на яких висять радіва, і лайте оті радіва на всі заставки. Набіжить міліція та й потягне до суду. А звідтіль уже пряма дорога в тюрму. Тіки ви того не бійтеся, дорогі мої земляки, бо нинько по тюрмах тіки й можна врятуватись, а так усюди голодовка й розор...» Написав?.. А теперечки передай уклін од мене моїй старій — бабі Наталці та й запечатуй...

І був запечатаний отой лист і посланий на Полтавщину, в Тарасівку. І довго по тому питався дід Хлипавка, коли прибували нові в’язні:

— Тарасівських нема?

— Людоньки добрі, не стрічали тарасівських?

Та й журився тим, що, мабуть, не послухались його

земляки.

І не знав дід, що баби Наталки вже немає на світі. Не відав дід і того, що йому вже не судилося побувати у рідному селі, побачити земляків: смерть, що відступилася од нього на площі, злякавшись міліціонера, розшукала його і в тюрмі.

Чи то задрімав вартовий, чи обмарило, тільки не помітив він, як шаснула мимо висока худа жінка з косою за плечима. Пробралася у сонну в’язницю та й пішла із камери в камеру, шукаючи діда.

Знайшла нарешті і, не зволікаючи, махнула над сонним косою. Махнула, зітнула перестиглий колос життя та підхопила, щоб не впав на цементну підлогу, щоб не просипалась жодна зернина

Відгуки про книгу І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: