І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Затихли: повірили. Принюхувались: голодно, жадібно. Згодом загомоніли знову. Сусід, що справа, спитав:
— За насущним, дідуню?
І коли дід Хлипавка сказав, що ні, не за насущним, не по-
вірили.
— А за чим же ще?
— За порятунком усього народу.
Вислухали діда мовчки, уважно, не перебиваючи. За-
думались.
— Що ж, дідуню, щасти вам!
— Та ви перелазьте сюди, досередини! А то, не доведи Господи, ще упадете...
За ніч померло ще двоє. Особливо довго вмирав один. Все марив якоюсь Оксаною, просив у неї хліба.
Потім затих.
Наївся...
Перехрестили, зіштовхнули з похилого даху в чорну розвихрену прірву, що завивала хижо, ще міцніше тулилися один до одного: «За ким тепер черга?» Кожен німо волав: «Не мене, Боженьку! Не мене! Мене ж діти чекають!»
На якійсь станції, вже вранці, довго стояли. Прислухалися, принишклі, як ходили внизу, стукотіли під вагонами молотками, перегукувалися, лаялись. Врешті вагон під дядьками хитнувся, спершу повільно, потім швидше і швидше попливли станційні будови, обсаджені тополями, — хутір Михайлівський лишився позаду.
— Оце вже, хлопці, й Росія.
Дехто аж на коліна став, щоб роздивитися краще, яка ж то вона. Та згодом розчаровано ліг: нічого особливого. Ті ж самі поля, хіба що все частіше трапляються ліси та переліски, такі ж, як і скрізь, люди, тільки села якісь незатишні та невеселі: чорні немазані хати не потопають у вишневих садах, не визирають білими стінами.
— Дядьку!.. Та дядьку!.. А чого у них хати такі чорні?
— Бо вони чорний хліб їдять.
— Ну-у-у...
І трохи згодом жалісним голосом:
— Я і чорного поїв би...
— Потерпи, ось доберемося до Москви...
До Москви, до Москви, до Москви... А вона зустрічає енкавеесівськими заставами ще на під’їздах, стягає голодних із вагонів, платформ, набиває в порожняки та й турить назад: не хоче Москва приймати таких гостей!
Дід Хлипавка встиг завчасно злізти з вагона та шамоть-шамоть у кущі.
Просидів до вечора. А як стемніло, вирішив добиратися пішки. Вибрався на колію та й пошкандибав на світло, що розливалось на півночі, розтікалося вгору і вшир.
Так і добрався б дід Хлипавка до Москви, до товариша Сталіна і вкляк би перед ним на коліна, коли б не річка, не міст через неї і невмолимий вартовий на отому мосту. Клацнув затвором гвинтівки, завернув діда назад:
— Топай, дєд, топай! Здесь запретная зона!
І потопав дід Хлипавка назад на Вкраїну.
Довго йшов полями, лісами, вузькими і широкими шляхами, через села, містечка й міста і не роздивлявся, не запам’ятовував, щоб розповісти удома: давно уже вигоріла цікавість у його збляклих очах.
І мучила діда совість, що він так і не спромігся дістати для своїх людей порятунку.
Мучила, гризла за серце, підточувала і так підточені сили.
Одного ранку, ледь добравшись до якогось райцентру, ліг дід посеред площі під стовпом із чорним репродуктором — помирати.
Підмостив торбу під голову, склав на грудях руки, звернувся в думках до Бога, вимолюючи прощення всіх вольних і невольних гріхів. І тільки дід закінчив молитву, тільки склепив повіки, щоб не бачити, як безрота вийматиме душу, як у нього над головою затріщало, захрипіло і бадьорий металевий голос привітав діда з добрим ранком.
— З добрим ранком, товариші!
А била б тебе лихая година! І померти спокійно не дадуть!
Дід Хлипавка, хотів він того чи не хотів, вислухав бравурну музику, вислухав і останні новини. А потім голос у репродукторі змінився і вже якась жіночка весело прощебетала:
— А тепер послухайте нарис про щасливе заможне життя українських колгоспників.
У репродукторі наче прокашлялось, потім іще один голос, тепер уже чоловічий, почав:
— Колгоспне село живе, міцніє й зростає. Почесна праця дала буйні сходи, прекрасні хліба, що ховають у свій плодючий масив колгоспника на весь зріст. Вони, хитаючись повними, ще зеленими процвітами в такт із веселим, живучим, щасливим обличчям колгоспника, запевняють:
«Буде добрий урожай!»
А від цього, як сказав наш вождь і навчитель товариш Сталін, колгоспники піднесуться ще вище, з середняків стануть ще більш заможними...
І не витримав дід отакої безсоромної наруги над правдою: застогнав, підвів голову, побачив міліціонера, що якраз підходив до нього.
— Синку, будь добрий! Заткни оте гавкало, дай хоть померти спокійно!
Отак замість того, щоб стати перед суддею небесним, представ дід перед іншим, земним. І стояв за ним не ангел-хранитель, а отой міліціонер, що приволік од стовпа та підтримував, аби не впав.
— Говорив, діду, контрреволюційні слова?
— Та як же, чоловіче добрий, було замовчати, коли воно бреше й не червоніє!
— Отже, говорив... Пишіть: підсудний визнав, що займався контрреволюційною агітацією проти колгоспного ладу.
І спровадили діда за грати.
За якісь пару тижнів ожив, оклигав дід Хлипавка у «казьонному домі на казьонних харчах». Годують же нічого, ще й роботою не морять: поставили прибирати у камері. Можна було б жить — не тужить, так не давала спокою думка про власне село, про земляків, які пухнуть з голоду. І по довгих роздумах, після того як розпитав, чи по всіх в’язницях отак годують, вициганив дід клапоть паперу та й упросив одного в’язня написати листа у Тарасівку.
— Що ж, діду, писати?
— Пиши, сину, так... «Драстуйте, хто лишився живий, кланяється вам дід Варивон... Так що я до товариша Сталіна не добрався, не пустили, хай як побачимось, розкажу, а теперечки сидю у тюрмі. Тіки ви цього не лякайтесь, тут непогана житуха, начальство не б’є, обходітельне, кожному дають пайку хліба і три рази кандьор... Тож слухайте, люди, що я вам пораю: поки іще живі, кидайте все та й рушайте в Хоролівку альбо в Полтаву. Та лягайте під стовпи, на яких висять радіва, і лайте оті радіва на всі заставки. Набіжить міліція та й потягне до суду. А звідтіль уже пряма дорога в тюрму. Тіки ви того не бійтеся, дорогі мої земляки, бо нинько по тюрмах тіки й можна врятуватись, а так усюди голодовка й розор...» Написав?.. А теперечки передай уклін од мене моїй старій — бабі Наталці та й запечатуй...
І був запечатаний отой лист і посланий на Полтавщину, в Тарасівку. І довго по тому питався дід Хлипавка, коли прибували нові в’язні:
— Тарасівських нема?
— Людоньки добрі, не стрічали тарасівських?
Та й журився тим, що, мабуть, не послухались його
земляки.
І не знав дід, що баби Наталки вже немає на світі. Не відав дід і того, що йому вже не судилося побувати у рідному селі, побачити земляків: смерть, що відступилася од нього на площі, злякавшись міліціонера, розшукала його і в тюрмі.
Чи то задрімав вартовий, чи обмарило, тільки не помітив він, як шаснула мимо висока худа жінка з косою за плечима. Пробралася у сонну в’язницю та й пішла із камери в камеру, шукаючи діда.
Знайшла нарешті і, не зволікаючи, махнула над сонним косою. Махнула, зітнула перестиглий колос життя та підхопила, щоб не впав на цементну підлогу, щоб не просипалась жодна зернина
