І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Причується, та й не даєш мені спати. Прислухалася б поменше.

Навпомацки знайшов кухоль, напився води. Засунув пістолет під подушку, скинув штани, ліг.

Та заснути більше не міг. Кожним нервом відчував: Маруся не спить. Повернувся до неї, мовби ненароком торкнувся рукою обличчя. Так і є — плаче.

— Знову плачеш?

Мовчить, ковта сльози. Володьці німий отой плач — ніж гострий у серце! Краще б вона ридала уголос. — Ну, що мені лишалось робити? Скажи, що я мав робити?

Ні слова у відповідь.

— Я ж не міг інакше!.. Не міг!.. Тобі це понятно?

Від синового голосу проснулася мати. Зашамотіла на печі, зазітхала: «О-хо-хо!» Мабуть, хрестилась. Молилась до Бога, щоб послав у їхню хату спокій та мир, одвів голодну смерть, яка бродить од хати до хати, душить людей.

Та миру не було. Не було у цій хаті спокою.

Ось заплакав і син. Маруся кинулась до колиски, взяла дитину до себе. Син відразу ж замовк — засопів приплямкуючи, а згодом заскрипіла колиска, поплив у темряві Марусин голос:

— А-а-а... А-а-а...

І в тому «а-а» більше болю, аніж утіхи, більше сліз, аніж усміху.

Тільки — що ж він міг удіяти?

Як переконати дружину, що він інакше не міг? Не міг, хоч у самого розривалося серце!

Коли зайшов до сільради Марусин батько — опухлий, налитий мертвою водою, коли став посеред кімнати та й повів на Володьку вилудженими, виссаними голодом, білими, як у мерця, очима, його, Твердохліба, аж стисло за горло. Сидів поруч з Нешеретом, теперішнім головою сільради, і на схудлому обличчі його заятрився жаль до тестя.

— Хлопці, поверніть квасолю!

Нешерет засовався так, наче його вкололи у спину. Звів брови жалісливим дашком, глянув на Твердохліба:

— А мо’, віддамо?.. Скіки там тої квасолі — мішок, а все ж якось дотягнуть до нового.

— Володю, сину, оддай!.. Стара уже й голови не зведе...

Ще трохи, й піддався б Володька. Наказав би комсомольцям оддати квасолю, відібрану на посів. Та відразу ж подумав, що досить поступитись, як у селі одразу ж про

це взнає і старе, й мале. «А-а, тестеві так, бач, повернув, а нас живцем обдирає! Он воно яка Совєцькая вдасть!..»

І закам’яніло обличчя Володимира Твердохліба, і він, ковтнувши судомно сінну, відповів якомога голосніше, щоб почули не лише тесть та Нешерет, а й оті, що стояли в сусідній кімнаті:

— Квасолю у вас забрали правильно... Повертати не будемо...

Тесть більше й не просив. Здавалося, що він лише хотів виконати неприємний для нього обов’язок, зовсім не цікавлячись наслідком мандрівки до сільради. Мовчки повернувся, пішов, ляпаючи підошвами по підлозі. А Володька дивився уже не вслід тестеві, а на те місце, де він стояв. Там, залиті сукровицею, виразно чорніли сліди босих ніг...

Ні тесть, ані теща вже не провідають ані свого зятя, ні своєї дочки: померли. В один і той же день, саме на Паску. Похристосувались із отією безротою, що не минає старого й малого.

Володька все зробив, щоб поховати їх по-людському. Чужих, тих просто підбирали на вулицях, везли на кладовище та й скидали до спільної ями. Скидали і поливали ізверху вапном. Бо поки не накидають повну яму, не прикидають землею. Тестя ж і тещу Володька поклав у дві домовини та й провів їх у останню путь.

Нічого не сказала йому Маруся, коли дізналась про квасолю. Ні слова. Тільки плакала мовчки та стала як тінь.

Ех, життя, будь ти неладне!

Чи він же хотів, щоб отак мерли люди? Чи думав про це, вигрібаючи хліб по селу? Вигрібаючи до зернини, аби тільки виконати отой стрічний плян, узяти на буксир сусіднє село, що ганебно провалювало хлібоздачу. Де жінки врешті-решт вдалися до контрреволюційної акції: перейняли хлібну валку, кинулись під копита коней, під колеса та й розтягли увесь хліб по дворах.

І чого тим добились? Наїхали судді, наперлось міліції та й ну судити-рядити: кого у тюрму, а кого й до Сибіру. Хліб забрали все одно, підмели і городину, і тепер у тому селі ше гірше, ніж у Тарасівці.

Він, Володя, хотів же як краще. Переконував колгоспників (індусів не жалко, індуси хай собі подихають!), що видаватимуть пайки. Сам Митрофан Онисимович запевнив у цьому.

А потім той же Митрофан Онисимович вимагав категорично, щоб зібрали ще й на посів. Щоб засіяли все, не лишили і клаптика. Стукав по столу кулаком, строго наказував:

— Імей в виду: зірвеш посівну — з партквитком розщитаєшся! Ти панікьорські настроєнія брось! Їдь і виконуй!

І Володька виконував. Стиснувши серце, зціпивши зуби — виконував. Сам добре знав, сам розумів: не засіяти цього року — пропаде вся країна! Буржуй же, він тільки того й чекає, щоб ми підупали. Вистояти! За будь-яку ціну вистояти! Ціною будь-яких жертв.

Бо класова боротьба, Володю, без жертв не буває. Вона найнещадніша. І немає в ній місця ні сльозам, ані жалю. Читай про це в товариша Сталіна. Читай і засвоюй.

Він-то чита. Він-то засвоює. Тільки не може переконати у цьому Марусю. Відсталу, занехаяну у політичному розвиткові дружину свою.

Ні, він таки не засне! Та вже й ранок тулиться оно блідим лицем до вікна. Отже, пора вставати.

Поснідавши благенькою затіркою, Володька виходить надвір. Одяг на ньому: чорний піджак, галіфе, чоботи. Парабелум при боці. На випадок класової сутички.

Галіфе підшите жовтою шкірою — щоб не протерлося, коли сідає в сідло.

— Ото свою на засіданіях різних протер, дак тепер нашив телячої, — тихцем сміються дядьки. Тихцем, щоб не почув. Бо давно вже минули ті часи, коли Твердохліба звали просто Володькою. Тепер же — тільки Даниловичем. Та й то, забачивши ще здалеку, пошвидше шапку із голови.

Навіть дід Хлипавка, і той позбувся панібратства у стосунках з головою артілі.

Ось і зараз, вгледівши начальство, виходить із-під комори, де зберігається зерно на посів, борошно для трактористів та на обіди для тих, що працюють у полі. Зняв шапку із голови, і одразу стало видно, що не об’їдається дід: волосся зовсім геть облізло, очі блищать, як у хворого.

— Здравія желаю!

Володька замість відповісти на привітання похмуро за-

питує:

— Все гаразд?

— Та вроді б усе, — надіва шапку дід, — Одно тіки безпокойство: лізуть і лізуть. Хоть ровом обкопуй.

— А ви їх одганяйте! На те ж ми вас тут і поставили, щоб не лізли.

— Та я вже й усовіщаю, і кийком на них замахуюсь, дак хіба ж вони що понімають! Лізуть і лізуть, як ті, прости господи, миші. Удень ще нічого, а вночі аж мурахи поза спиною бігають: то там шелестить, то звідти повзе. Ще колись отак і придушать. Як отого сторожа, що на кладовищі...

— Доведеться вам виділити рушницю, — вирішує Твердохліб.

— Та з ружжом, воно, конешно, веселіше, — погоджується дід. — Тіки ж їх і стріляти не треба: самі оддадуть Богові душі до ранку. Ось сьогодні ще шістьох підібрали...

— Наші?

— Чужі... Наші чого будуть лізти? Наші й так знають, що все