І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Це його брат, — сказав тихо Володька.
— Родственні отношенія тут ні до чого! — насупився Митрофан Онисимович. — Ми на клясовій основі рішаємо, і нікакіх кумів-братів бути не може! А до тебе, товаришу, теж придивитись не гріх...
— Це — наш активіст, — зжалівся над дядьком Іваном Володька. — Перший у ТОЗ записався, багатодітний, бідняк...
— А в колгосп?
— У колгосп теж заяву подав.
— Гаразд, сідай! Зарубай тіки на носі: будеш за куркулів руку тягнути — загудеш вслід за ними... Записав? — це вже до Володьки. — Ну, ще хто у вас із куркулів замаскованих?
Було названо ще кілька душ. Отих, що їх ще до сьогоднішнього дня вважали міцними середняками, культурними господарями. Яким іще рік тому видавали похвальні грамоти, хвалили у газетах, закликали на них рівнятись. І добре, що ми не прислухались до тих палких закликів. Не п’ялись із шкіри, не робили, як чорні воли, не одривали останню крихту од рота, вибиваючись у культурні господарі. Бо й ми б оце втрапили до того он списку, до страшного отого паперу, з якого не вирубаєш найгострішою сокирою.
Прізвище, ім’я, по батькові.
Три слова всього, а за ними — далека дорога в Сибір.
Тож страшний отой білий папір — страшніший могили!
А Путькові все мало. Путько — все невдоволений. На триста дворів усього шість розкуркулених? Несерйозно якось виходить. Несолідно. Міліціонерів, і то більше наїхало. Тим більше, що куркулики є. Є куркулики, тільки треба як слід колупнути!
Клясово вірне чуття, що ніколи не зраджувало Митрофана Онисимовича, тому запорукою.
І ще одна думочка, тактичного, так би мовити, спрямування: дядька голими руками не візьмеш, красним словом не купиш. Дядько зроду-віку звикав до слів різних з підозрою ставитись. Особливо коли слова ті — од начальства. Бо ти помолов язиком та й поїхав, а я криком кричи та бий себе по дурній голові, що послухався.
То ж дядька мало вмовляти, його ще й настрахати потрібно. Показати міцненького бука. Як упертій дитині. Щоб справедливість усіх наших слів не тільки розумом, а й спиною відчув.
То ж оці глибоко тактичні міркування і змушують Митрофана Онисимовича добиватись того, щоб розширити список кандидатів на розкуркулення.
— Значиться, немає у вас більше куркуликів?.. Приховуєте?
Гнітюча мовчанка. В кімнаті аж потемнішало. Чи сонце за обрій зайшло, чи за хмари сховалося, що такі сутінки впали?
— Добре... Тоді зайдьом з іншого боку: хто супроти колгоспу найбільше кричав?.. Ану, давай, Твердохліб, називай!
І знову Володьці сохне у горлі. І шерхне язик. І він неслухняним отим язиком називає кількох чоловік.
І серед них — Ганну Мартиненкову. Соловейчиху.
Назвав — не злукавив душею. Це ж вона, Соловейчиха, мітингувала поміж сільськими жінками, що винесли до ополонок прати білизну. Кричала, аж виляски йшли: «Та я свого руками ось цими придушу — не пущу до комуни! Щоб він із чужими жінками під одним рядном валявся? Та пропади вона пропадом. ота їхня комуна!»
— Так і кричала? — перепитує Путько.
— Та наче так.
— Тоді так і пиши: Ганна Мартиненко, куркульська полигачка, вела враждебную агітацію супроти радянської влади...
— Вона ж тіки проти комуни.
— А це все одно... Хто проводить суцільну колективізацію? Радянська влада. То раз ти супроти колгоспу, значиться, ти і є ворог радянської влади. Ясно?
— Ясно...
Хоч і не всім теє ясно. Тані, наприклад. Ніяк не може зрозуміти, серцем сприйняти того, що треба розкуркулюватн Миколу Васильовича та Палажку Данилівну.
Не може ніяк видертись на оту клясову, єдино вірну платформу, де — жаль відкинь, особисті симпатії відкинь — рубай ворогів із плеча!
Та й які ж вони вороги? Данилівна — ворог? Данилівна з її завжди лагідним усміхом на доброму обличчі?
Васильович з його натрудженими руками? Який гордиться тим, що все добро нажите власним горбом...
Так за що ж їх розкуркулювати?
Або Мартиненків. Отих Соловейків, які зроду-віку зайвого шматка хліба не мали.
Які ж вони куркулі?
Що ж воно діється?
Безпорадними, повними сум’яття очима дивиться Тетяна на Твердохліба, на товаришку Ольгу, на людей, що сидять поруч: та чого ж ви мовчите? Устаньте й скажіть!.. Скажіть, що все це неправда! Що так же не можна!
Мовчать. Не встають. Не кажуть ні слова. Навіть Іван Приходько, старший брат якого занесений до отого жахливого списку, навіть він після того, як Путько роз’яснив йому популярно «клясову суть», сидить і не писне.
Мовчать. Чи не тому, що уже всі на отій платформі, вміло підведеній Митрофаном Онисимовичем?
Одна Таня ще пробує борсатись, але й вона врешті-решт стуля губи. Стискає їх так, що вони аж сіріють.
Бо хто вона, щоб заперечувати?
Дочка попа, жінка куркуля, сестра вичищеного з партії, та й сама вичищена нещодавно з радянської установи. То ж мовчи, підозріла особо, непевний елементе, мовчи і не диш, якщо хочеш ще пожити на світі! Принишкни із своєю маленькою правдою, яка аж нічого супроти отієї класової правди, що її уособлює зараз Митрофан Онисимович.
Тож сиди, Таню, й мовчи! Сиди і нишкни! Дякуй долі, що тебе хоч не ввели в ту бригаду, яка має розкуркулювати Приходьків. Або Мартиненків. Розоряти гніздо отих соловейків, які з діда-прадіда чарували своїм співом село.
Та й не переріжуть же їм горлянки, не постинають їм голови, а тільки повезуть до Сибіру. А там же теж живуть якось люди, і вони, либонь, охоче слухатимуть південних оцих соловейків.
Отак зайдуть до виритої наспіх землянки, посідають на лаві з свіжо обструганих кедрових дощок та й попросять по-своєму:
— Ану, хахли, спойтє нам зту песню... Вот зту, что ви всегда пойотє... О ветрє, которий лєтіт — не долєтіт до вашей Украйни.
І заспівають хохли, бо чому б не заспівати добрим людям, які дали їм притулок, допомогли збудувати землянку.
Заспівають.
Про вітер. Про далеку Вкраїну...
Розкуркулювали в той же день — не відкладати ж на завтра. Посадили на підводи хто в чому був та й повезли
до Хоролівки — прямо на станцію, де вже чекали товарні вагони.
І страшно кричала — проклинала всіх Ганна:
— Оділлються вам наші сльози!.. Та будьте ви прокляті! Та щоб же вас і земля не носила!
Васильович — той мовчав. Сидів на санях, звісив ноги, що скидалися на висмикнуті з землі, обламані корені. І коли коні рушили, вони, ноги оті, чиркали по снігові, наче
у мертвого.
Данилівна ж усе нагадувала Тані:
— Ви ж за теличкою пригляньте... Та як прийде весна, то капусту од левади садовіть...
Тетяна кивала головою і вже не бачила за сльозами ні Васильовича, ані Данилівни, ні Василя. Були як
