І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Так вони в тумані отому і зникли.

Тільки чорніє хата відчиненими дверима, мов розтуленим щосили ротом, — кричить за господарями. І страшно, і моторошно від того нелюдського крику...

А на вечір зійдуться люди. До сільбуду, на загальні збори. Прийдуть усі до одного, бо тактичний хід Митрофана Онисимовича зробив свою справу.

І після того як виступить Митрофан Онисимович, а за ним Твердохліб і товаришка Ольга, а з безпартійної маси Іван Приходько, Путько зведеться, упреться важкими долонями в стіл:

— Всім ясно?

— Та ясно... Чого ж...

— А коли ясно, то пренія будемо припиняти... Ставлю на голосування добровільний вступ усім селом до артілі. Ану, хто супроти радянської влади, підніміть руки!

Еге, підніміть! Одні он уже підняли та так із руками піднятими до Сибіру й поїхали.

— Немає... Тоді ясно — всі за артіль. Вітаю і поздоровляю. Іще нам треба обрати членів правління, кандидатури яких зачитає товаришка Ольга.

І після того як товаришка Ольга зачитала кілька прізвищ:

— Одводів нема?.. Тоді будемо голосувати. Хто супроти радянської влади, підніміть догори руки!.. Нема... Одноголосно... Товаришу Твердохліб, теперечки тобі слово.

І встане Володька, й обведе людей щасливим поглядом, і скаже охриплим од радості голосом:

— Треба дати колгоспові найменування... Митрофан Онисимович порадили назвати нашу артіль іменем нашого дорогого вождя і навчителя товариша Сталіна.

І закінчаться збори, і розходитимуться люди у важкій, у мовчазній задумі. А потім зводитимуть до гурту худобу, звозитимуть реманент та насіння; а потім розбиратимуть все те назад, бо появиться стаття товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів», де чорним по білому буде написано, що колгосп — справа добровільна, і даремно почорнілий од горя Володька вмовлятиме односельчан, хапатиме їх за руки, за поли, щоб одумались та не розвалювали милої його серцю артілі: залишиться усього півсотні дворів.

Ото так тобі й треба! Не урядуй, не заганяй силоміць, не перекручуй політики партії.

І за оте перекручення суворо покарають Володьку: винесуть йому на бюро райкому догану. І товариш Путько, дивлячись на Твердохліба такими ж ясними, як і в першого, очима, буде на отому бюро строго допитуватись, як він, комуніст Твердохліб, докотився до непартійних методів колективізації, порушив вказівки дорогого нашого вождя і навчителя товариша Сталіна.

Та й сам Митрофан Онисимович не врятується од суворої догани, це вже трохи пізніше, коли його і першого викличуть у область, і вже інші дивитимуться на них праведно ясними очима і запитуватимуть, як вони докотилися до оцих помилок. Інші, що тиждень тому дзвонили-надзвонювали, нажимали й натискували, вимагаючи круглої цифри. Тільки круглої! Такої круглої, щоб докотилася аж до Москви.

Але мудрий Митрофан Онисимович про те й не заїкнеться. Не заїкнеться, не обуриться, а подякує за оту сувору науку, за те, що підказали, наказали та й двигоне назад, у Хоролівку, «виправлять положеніє».

І буде весна, і скреснуть сніги, і зачорніє зоране поле, що просить зерна із теплих рук хлібороба.

Все те буде, не мине, не пройде собі мимо, а поки що Тетяна, провівши у далеку дорогу розкуркулених господарів своїх, повертається до хати.

Порожньо, голо. Лише ослін, та ліжко, та стіл: решту забрала комісія по розкуркулюванню. Навіть рушники із стін позривала, бо то ж не учительчине, а Приходьків.

Сиділа, згадувала чомусь Олега. Де він зараз, що з ним?

— Коли б ішлося лише про дружину, я й хвилини не вагався — перейшов би жити до тебе. Але ж діти, Таню, діти!

— Як же ти, не люблячи, на ній одружився?

— Ах, Таню! В житті так переплутано... Так усе складно...

Дивилася в його безвольне, нещасне обличчя і їй було жалко його... і досадно на нього.

Може, тому, що був такий жалкий, і не сказала йому нічого. Що завагітніла, чекає од нього дитини.

Тільки сказала:

— Що ж, у тебе сім’я, і ти повинен повернутись до неї. — Тільки всміхнулася гірко, коли він вигукнув:

— Ти женеш мене?!

Провела по його м’якому, покірному волоссю долонею, втішила, як хвору дитину:

— Це пройде... Ну, йди.

Відштовхнула од себе, боячись, що не витримає — закричить.

— Іди ж!

Він так і пішов, не зрозумівши нічого. Пішов, ображений, і після того жодного разу не був у Тарасівці.

Що ж, це, може, й краще. Рвати, так рвати: одразу, не лишаючи бодай найтоншої ниточки.

Таня все ще посеред кімнати, і Андрійко несміливо підходить до неї. А коли вона проводить долонею по його голові, сміливішає:

— Ма, намалюй чоловічка! — І тягне її до вікна.

Таня не запитує, якого чоловічка хоче бачити син: уже малювала. Хукнула на шибку, повела пальцем по колу. Контур обличчя, брови, очі, ніс, рот.

Та Андрійко чимось незадоволений. Супиться, неприязно дивиться на чоловічка.

— Не хочу! Затри!

— Чому?

— Він поганий. Він не сміється. Він плаче.

Таня придивилася — і справді мов плаче. Не усміх — болісна гримаса перекосила його обличчя, як у того клоуна, що змушений потішати людей, ховаючи під гримом власне розчавлене серце.

— Зараз намалюємо веселішого.

Стерла, хукнула в іншому місці, повела пальцем по колу. Але і цей не стільки усміхався, скільки плакав. І чим довше стирала, хукала, малювала Таня, тим сумнішими ставали намальовані нею чоловічки.

Не можна сказати, щоб цього року погано вродило.

Рік видався, як рік: з травневими дощами, з черговими грозами. Коли набухала каламутними хмарами пропечена сонцем просинь, і понад селами, понад гаями, долинами, понад безмежними степовими просторами гойдалися сизі хустини дощів.

Люди ховалися під стріхи, під вози, накидали на голови й плечі літню легку одежину, а коні й воли спокійно підставляли паруючі боки під прозорі водяні батоги і лише здригалися, коли з страшенним тріскотом спалахувала зла блискавиця.

— Свять!.. Свять!.. Свять!.. — хрестилися зблідлі жінки та й одганяли дітей од вікон, щоб не притягали на себе небесний вогонь. Бо позаминулого року у сусідньому селі отак-о визирали, то як ударило, так хату навскрізь і прошило. Спалить не спалило, тільки всю сім’ю виклало. Отакечки рядком і лягли: батько, мати і троє діток. Чорні, як головешки. А блискавку аж за хатою знайшли: кам’яна стріла із сажень завдовжки, і ще така гаряча, що й до рук узяти не можна.

— Свять!.. Свять!.. Свять!.. Не доведи і помилуй!

Хрест поспішний на вікна, на двері, на перекриту заслонкою піч. А кому здавалося мало, ще й ікони виставляли на вікна: не підніме ж святий Ілля руку на Христа чи богородицю!

Одгриміло, одблискало, пронеслось найстрашніше, і вже вискакують під рівний веселий дощ дітлахи, стрибають по мокрій траві, по киплячих озерцях, верещать у несамовитому захваті:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти!..

Припусти, дощику, припусти. Не мини жодного поля, жодного клаптика зораної, скопаної, засіяної землі. Хай росте, хай квітує, хай наливається важка наша праця, радісна кривавиця наша. Весь світ же стоїть за нашою спиною, чекаючи, поки ми його нагодуємо.

Сійся, дощику, сійся, а ти, земле, роди. Роди овес і ячмінь, жито-пшеницю, всяку пашницю. Щоб хватило усім: і отим, що кричать, і отим, що мовчать, та ще