І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

рану в багатого зятя. Після того, як банда була розгромлена, Оксен помітно охолов до неспокійного дівера, тим більше, що ніяк не міг забути йому в чужі руки відданого золотого годинника. Та й до того ж настала гаряча весняна пора, коли день рік годує, і Оксен пропадав із старшим сином у полі, повертаючись додому вже затемна, щоб назавтра знову підхопитись із півнями. Таня ж і Олеся поралися то біля печі, то по хазяйству, заскакували до пораненого на якусь там хвилинку: дати води, спитати, чи не хоче їсти. І «дорогий гість» частенько-таки лишався на самоті, смертельно нудьгуючи, і такими лютими очима впивався у товстий дубовий сволок, шо коли б дотягнувся зубами — на тріски погриз би!

Двічі провідував Ганжа. Перший раз зайшов на хвилинку (саме сівба, ділов — ніколи і вгору глянути!), вдруге ж сидів довше. Приніс свіжі газети, повний кисет тютюну, Світличний дякував і за перше, і за друге. Відразу ж зладнав таку цигарку, що хоч від собак одбиватися, жадібно затягнувся, закашлявся, хапнувши понад норму:

— Оце спасибі, браток, виручив! А то в цьому дівочому монастирі й понюхати не дають!

Курив, блаженно жмурячись, пускав дим просто на сволок, а Ганжа сидів біля нього так, наче кожної миті збирався встати й піти: картуза навіть не зняв. Водив похмурими очима по багатирській хаті, лише коли зупинявся поглядом на Світличному, в них щось теплішало — немовби відтавали тоненькі крижинки.

Заходила Таня. Боязко оминаючи Ганжу (все ніяк не могла забути, як він ударив Гайдука), намагаючись не дивитись на його темні важкі руки, підходила до брата — нагадувала, що пора міняти пов’язку. Федько нетерпляче махав рукою: відчепися, мовляв, не заважай! — і сестра, трохи ображена, виходила.

Ганжа проводив її поглядом аж до порога, і чи то димок від цигарки, чи щось інше недобрим туманцем пливло йому в очах.

— Скоро, знацця, хрестини?

— Оксен постарався! — з веселою грубістю відповів Світличний, маскуючи свою ніяковість.

— Той свого не впустить!

Ганжа кинув на долівку недокурок, затоптав його підошвою, а Федір, насупившись, тихо сказав:

— Нещаслива вона...

— А чому б це їй бути нещасливою? — здивувався Ганжа. — Напоєна, нагодована, вдіта...

— Хіба тільки в цьому щастя? — заперечив роздратовано Федір. — Ти знаєш, кому вона своє серце віддала?.. За мішок борошна купив її Оксен та й привіз, як теличку з ярмарку!.. А ти — нагодована, взута!..

— Воно так... воно точно... — збентежено відізвався Ганжа, і перед ним пропливли далекі невиразні образи — обличчя Олени. Теж була нагодована, взута... І, не знаючи, як позбутись відчуття якоїсь провини, — не перед Федором, ні, а перед його сестрою, Ганжа потягнувся до кисета рукою. — Закуримо, чи що, на прощання! — та й скрутив цигарку — до пари Федьковій.

Коли Ганжа пішов, у хаті було диму, хоч вішай сокиру. Сизі пасма погойдувалися, осідали, а біля порога, витягуючись, стрімко спадали донизу, перемішувалися із холоднішим повітрям, що протікало із сіней. А Федько лежав і смалив, наче найнявся прокурити ненависний сволок, і схудле та поблідле обличчя його дихало хлоп’ячою затятістю: ага, мовляв, ти висів наді мною, не давав мені й дихнути по-людському, так на ж тобі, нюхай тепер, хоч сказися! Та — пах! пах! — густим ядучим димом. Та — пуфф! пуфф! — як з гармати.

— Ой, боженьку! — вигукнула Олеся, що на хвилинку заскочила до кімнати напитись води. Пила — не пила, тільки кухоль намочила у воду, а тоді кинулася до пораненого. — Та чи ви й справді задихнутися хочете?

Вітром війнула по хаті, відчинила одне вікно й друге, напустила в хату свіжого весняного повітря, сонячного пружного проміння, радісного пташиного щебету. Повернулась до Федора, сама немов зіткана з отієї весняної благодаті, не втримала осяйного усміху, що так і забринів у її великих проліскових очах.

Федько кинув цигарку, звівся на лікоть, потягнувся назустріч дівчині, не спускаючи з неї захоплених очей: лежачи в осточортілій постелі, встиг Світличний закохатися на смерть в Олесю!

Олеся стоїть посеред кімнати, сяє святково очима, а підходити не підходить, хоч як Федір кличе її.

— Еге, ви зразу ж обійматися кинетесь!

— Та ні ж! — аж клянеться Федько, і очі його такі чисті й невинні, що він сам би повірив їм, якби тільки міг на них глянути. — От побий мене Бог, якщо хоч руку простягну!

— Кажіть так, я й звідси почую.

— Не почуєш, Олесю, — умовляє далі Федько. — Я ось і руки за спину закладу: дивись, — і ховає за спину руки.

Олеся сторожко підходить до нього, ладна відскочити при першому ж підозрілому рухові, а очі так і зоріють неприхованим щастям: їй теж не байдужий Федько!

— Ну, кажіть уже, бо мені ніколи!

— Олесю, — шепоче Світличний, ледве ворушачи губами, — поцілуй мене, Олесю.

І, звичайно ж, Олесею, що не чує нічого, оволодіває цікавість. Ота одвічна, жіноча, що згубила ще її праматінку Єву, коли та — кров із носа! — захотіла довідатись, чи тільки для того, щоб їсти, сотворив Бог вуста. Напружена увага відбивається на дівочім обличчі, а лукавий Федько ще тихше ворушить губами.

— Ага, попалася!

Олеся скрикнула, смикнулася, та де ж видерешся з сильнющих оцих рук!

— Пустіть!.. Ну, пустіть!..

— Ось поцілую, тоді й пущу! — каже Федько, невблаганно притягаючи її до себе. — Ось обіймемося... любенько... гарненько...

Отут і застає їх Таня. Червона, пом’ята, з очима, повними сліз, вибігає Олеся з хати, Федько ж довго кашляє і, уникаючи дивитись на дорогеньку сеструню (чорти її носять!), питає:

— А що, Таню, тепло надворі?

— Федю! — звертається до брата сестра, і голос її повниться докором. — Що ти мені обіцяв?

— А що? — з найневиннішим виглядом запитує брат. Танине миле обличчя стає таким урочисто-суворим — ну точнісінько, як у святої Варвари, що на іконі!

— Ти обіцяв мені не чіпати Олесю!

— Я? — дивується щиро Федько. — Коли я міг дати отаку дурну обіцянку?

— Федю! — з докором вигукує сестра.

Тоді брат не витримує. Жбурляє у вікно щойно запалену цигарку, різко повертається до сестри, питає сердито;

— А як я її люблю — що накажеш робити?

— Ти, Федю?.. Ти? — аж відступає, вражена, Таня.

— Та вже ж не мій жеребець, — похмуро каже Федько, і Таня, приголомшена, налякана оцим раптовим вибухом людської оголеної щирості, не знає, що відповісти братові. — Ну, чого так дивишся на мене?.. Думаєш, мені рана пече?.. Мені ось де пече!.. Ось де болить!.. — стукає себе в груди Федько. — Люблю я її!.. Чуєш, люблю! — кричить він Тані просто в обличчя, вискалюючи зуби. І так же раптово згаснувши, з якоюсь похмурою приреченістю додає:

— Я, може, уже й сам не радий цьому, а от ускочив — жити без неї не можу…

Танине обличчя проймається жалем. Як колись, у дитинстві, вона сідає на ліжко, кладе на упертющу братову голову худеньку ручку свою, пестливо пригладжує непокірне волосся, а він заривається обличчям у подушку, завмирає, — лежить, наче велика скривджена дитина.

— Бідний ти, бідний, — щиро жаліє сестра. — Ти ж на ній женитись не можеш.

—