І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Так вона ж — рідна Оксенова сестра! А ти — мені

брат.

— Ну й що з того?

— Це великий гріх, коли ви поженитесь.

Федько поворушив плечима, посопів у подушку:

— Все одно женюсь!

— Бога бійся, Федю!

— Плював я на Бога!

Таня аж похолола від такого нечуваного блюзнірства. Аж із ліжка зіскочила, бо, здасться їй: вдарить зараз блискавка, спалить і брата, і ії. «Господи, прости! Помилуй! Зглянься!» — кричала-молила вона, боячись навіть глянути в бік ікони: в Бога, мабуть, зараз були страшні, спопеляючі очі.

До вечора ходила сама не своя, а потім вирішила поговорити ще з зовицею. Про те ж, щоб поділитися новиною із Оксеном, боялася навіть подумати.

При перших же словах Олеся розплакалася, ввіткнулася обличчям у невістчине худеньке плече, і Таня тільки зітхнула, безпорадно опускаючи руки: любить! Встиг закрутити їй голову і тепер не поступиться: хай смертю загрожують, а він не впустить свого! Занадто добре знала вона свого братика, щоб сумніватися в цьому.

За тиждень Федько піднявся з постелі. Спираючись на ціпок, вештався подвір’ям, пас очима Олесю, що золотою бджілкою снувала то сюди, то туди, ввесь час заклопотана, щохвилини в роботі, — і робота ота несла їй не меншу, здавалося, втіху, ніж Федькові закохані очі. Сміх так і тріпотів на її вустах, пісенька так і лоскотала в горлі, їй іноді хотілося обійняти весь світ, пригорнути, притиснути, віддати всю свою щедрість. І, прибираючи біля сажа, не витримала: вхопила замурзане, кругленьке, як качан, порося — не порося, а суцільний шматочок протестуючого вереску, притулила, сміючись, до грудей, та — чмок у ніжний рожевий п’ятачок! Пустила на землю, оглянулася на Федька щасливими очима, бо підсвідомо все робила тільки для нього. А Федько показував собі на губи: мене цілуй, мене! Біс із ним, я згоден уже перевернутись і в порося, аби тільки мене отак пригортали та цілували!

— Яке ж ви порося!.. Ха-ха-ха! — видзвонює, заливаючись сміхом, Олеся.

— Зате я не верещатиму, Лесю, — умовляє далі Федько та й стрибає до неї підбитим птахом, спираючись на товстенний ціпок.

І обоє, захоплені любовною грою, засліплені від щастя, не помічають Тані, що майне безпорадною блідою тінню поза вікном та й сховається, боячись бути нескромною.

Навіть Оксен, заклопотаний, натомлений цілоденною працею в полі, якось спитав:

— Що це з Олесею?

— А що?

— Та якась вона... аж світиться вся... Чи не знайшла вже кого?

— Не знаю, — якомога байдуже відповіла Таня, боячись зрадити себе голосом.

— А ти приглянь за нею, ти ж мати в цій хаті, — повчав Оксен. І, позіхнувши, звично перехрестив рота. — Ох, гріхи наші, гріхи...

Вже коли відсіялися, Федько, одужавши, став збиратися в дорогу. Може, й ще б погостював трохи, але сталася прикра подія: якісь злодії вночі розібрали задню стіну кошари, вивели трьох овець.

Оксен навіть у поле не поїхав, прибитий горем. Ходив по двору та все бідкався, хапався за голову:

— І-і-і ти, господи!.. Розорили, вщент розорили!..

Іван, сердито поблискуючи очима, кивнув головою в бік хати:

— Зате міліцію годуєм безплатно!

За сніданком тільки й розмов було, що про пропажу. Федір обіцяв увесь повіт на ноги поставити, але Оксен не покладав на те особливих надій.

— Якщо вже самі не встерегли...

— Та де ж устережеш, коли собака мовчав усю ніч, наче йому заціпило! — вигукнув сердито Іван.

— Старий уже став, немічний, — похитав головою Оксен. — А був же добрий собака: шкуру з чужого спускав. Тепер же тільки й того, що даром годуємо!

Зразу ж після сніданку Оксен запріг кобилу в бричку, кудись поїхав. Повернувся аж після обіду, висадив із брички молодого чорнющого пса, що боязко тулився до колеса, оглядаючи незнайомий двір.

— Бери, Іване, та саджай на цеп — добрий сторож буде!

Пес присів, загарчав перелякано, посіпуючи верхньою губою, показуючи молоді гострі ікла, Іван спритно ухопив його за холку, підняв, поніс до комори.

— А Полкана куди?

— А ти не знаєш?

— То нехай вони он застрелять! — показав пальцем на Федора Іван.

Звільнений від ланцюга старий Полкан розгублено сидів посеред двору, ніяк не розуміючи, що з ним сталося. І коли Федір підійшов до нього з маузером в руці, він тихенько заскавучав, завиляв куцим цурупалком хвоста, віддано дивлячись на людину старими посивілими очима. Федько кілька разів наводив маузер, але так і не зміг натиснути на гачок.

— Не можу... Хай би хоч гавкав, а так — не можу!.. — кинув маузер до кобури, різко обернувся, пішов до хати.

Тоді Іван, зневажливою посмішкою провівши Федора, накинув на шию Полкапові мотузок, узяв лопату і потягнув у вишняк — вішати.

— Ти ж дивись, закопуй подалі! — гукнув услід йому Оксен.

— Знаю! — і до собаки, що, наче відчувши близьку свою смерть, щосили впирався в землю, харчав, коли мотузок впивався в горло: — Та йди вже, чорт!..

— Іване, Бога бійся! — вигукнув Оксен, застерігаючи сина не вимовляти всує ім’я нечистого.

Повернувшись із саду, Іван поставив на місце лопату, а натомість узяв сокиру, пішов до комори, куди заліз новий поселенець. І за хвилину таким надриваючим серце болісним собачим плачем виповнився двір, що Таня, пополотнівши, заплющила очі, затулила долонями вуха: щоб новий сторож був зліший, відрубав йому Іван хвоста по самісіньку ріпицю.

— Боже, як ти, сестричко, з ними й живеш? — спитав Федір, з жалем дивлячись на сестру.

— Не знаю... Нічого не знаю... — прошепотіла Таня, все ще не розплющуючи очей.

— Ну, а я тут і дня більше не буду!

Таня нічого не відповіла. Опустила руки, втомлено сіла на лаву, дивилася прямо перед собою застиглими, позбавленими будь-якого виразу очима.

Хоч Федір і поклявся відразу ж поїхати геть, однак прожив на хуторі ще три дні: для того, мабуть, була поважна причина.

Подовгу перешіптувався із Олесею, і вона ходила притихла, замислена, розгублена, налякана, Федько ж був сердитий, як чорт, і одного разу, коли Таня спробувала заговорити — викликати брата на щиру розмову, так гаркнув на сестру, що вона аж відскочила, а потім, коли Таня, ображена, сіла й заплакала, сказав, намагаючись приховати за грубуватою фразою почуття провини:

— Сама ж бачиш, що зараз зі мною, — навіщо ж підлазиш!

На третій же день він раптом повеселішав, став лагідний та ласкавий, хоч до рани тули, і Таня подумала: домовилися. Про що, не так уже важко було й здогадатися. Тільки осліплий Оксен та заклопотаний Іван не помічали нічого.

Серед дня, виждавши, коли, крім невістки, нікого не було в хаті, зайшла Олеся. Була трохи бліда, але такою радісною блакиттю сяяли її очі, що в Тані мимоволі стиснулося серце і їй чомусь аж неприємно стало дивитися на зовицю. «Я б теж могла бути отакою щасливою, — з гіркою заздрістю подумала вона. — Це її брат вирвав мене від Олега!.. А мій — робить її щасливою...»

Олеся ж розстебнула сорочку, зняла хрестика, що висів на