І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Це щось для мене нове, — підсипає жару Ганжа. — Розкажіть-но, Іване.

— Та що тут і розказувати! Торгували ми ото всією громадою в пана лісок... вже були зовсім сторгувалися... а Івасюта й перебіг нам дорогу... Пішов потай до пана та й підкинув зайву сотню... Пан йому й уступив отой ліс. А громаді — дулю із маком!

— Ще й просив пана, щоб нікому про це не казав. А пан другого дня нам усе й виказав: «Торгуйте тепер, люди, в Івасюти, бо я йому вже продав...»

Оксен уже не повертається на той другий голос. «Господи, коли то було, а вони й досі очі виймають!.. Порятуй мене, Боже, од людської заздрості!» Але зводиться з-за столу Ганжа — і тут уже не допоможе жодна молитва!

— Що, дядьки, може, й справді забудемо Івасютам всі кривди та й приймемо до нашого гурту? Наймитів він не мав...

— Як то не мав? — аж підскакує Приходько. — А Христину забули?

— Яку Христину? — удає, що він нічого не знає, Ганжа — Яку Христину, Оксене?

— Бійтесь Бога, Іване! — допечений до живого, повертається до Приходька Оксен: голос його аж тремтить від образи. — Хай вам Бог простить, якщо ви вже мені й Христиною очі виймаєте!

— А хто ж тоді у вас наймитував, як не Христина?

— Та то ж моя родичка! — мало не плаче Оксен. — Жінка ж у мене народила дитину... треба ж було якусь поміч узяти!

— А ми своїм дуже поміч беремо? — наскакує на Івасюту Приходько. — Он моя... Іще й піт не обсох після пологів, а вона уже за серпа та на поле... То чим моя гірша вашої? Що не вчилась по гімназіях, як легкий хліб їсти?

— Дак то ж панська кісточка! — глумливий бас од порога. — Куди вже нашим, репаним...

— Що ж, спасибі й на цьому, — тихо каже Оксен. Брови йому тремтять, посіпуються кутики вуст під густими пшеничними вусами. — Йшов я сюди з відкритою душею, надіявся...

— І даремно надіявся! — обриває жорстоко Ганжа. — Не для того ми свою кров проливали, щоб отаким, як ти, ворогам нашої влади руку подавати!

— Який же я ворог?

— Класовий!

— Це, знацця, як на отій картинці, шо в газеті була, — втручається Приходько — 3 обрєзом при боці, ще й отакенними зубами. А під нею так і написано: класовий враг, тоїсть — куркуль...

— Де ж у мене обріз?

— Дак хіба ж я кажу, шо то вас змалювали, Оксене! — відразу ж знайшовся Іван. — То, мать, не з нашого й повіту, бо на ньому картуз городського хвасону. А у вас же ондечки й картуз не такий...

Ганжа знову повертається до Івасюти суворим обличчям:

— От що, Оксене... Дає тобі Радянська влада жити — сиди і не рипайся. Хоч я, чесно сказати, давно б уже отаких, як ти, з корінням повиривав би. Щоб і на розплід не лишилося!

— Спасибі й на цьому, — повторює гірко Оксен та й обертається до дядьків, шукаючи підтримки. — От ти, Іване, чи не приходив колись до мене позичати хліба, щоб дотягнути до нового? Або ти, Миколо, чи не поміг я тобі кіньми, коли твій ногу підсік?.. А хіба ти, Федоре, не набивався колись до мене у свати?.. Так чого ж ви усі мовчите?.. Скажіть же що-

небудь?!

Але Іван, Микола, Федір сидять наче підмінені. Той удає, що ніяк не розкурить цигарку, той саме став застібувати гудзика, а він, клятий, не лізе в тугу петельку; а Іван дивиться на Івасюту так, наче Оксен і справді має оті зуби, що на малюнкові в газеті, ще й обріз, заряджений на його, Іванове, незаможницьке серце.

— Хай же нас Бог розсудить! — кидає в порожнечу Оксен та й іде собі геть.

В сінях довго шукав клямку, вслід йому злорадно повискували заржавілі, зроду-віку не мазані петлі. І так захотілося Оксенові хряснути щосили отими сільрадівськими дверима, що на руках аж м’язи набухли, та він себе стримав і за старою, за давньою звичкою покликав у свідки Бога: «Господи, прости мені всі мої прегрішенія, як я оце зараз прощаю ворогам своїм всі мої кривди!» — і тихенько причинив двері.

Йшов селом, тісною звивистою вулицею, мимо плетених тинів, воріт, перелазів, мимо дворів із хатами, коморами, клунями, садами, і було таке відчуття, наче йшов він чужою, невідомою стороною, немов усі люди, все живе утекло, поховалось од нього, чужого пришельця, а тепер зирить за ним крізь потаємні шпарини повними недовір’я очима. І не міг приховати Оксен від тих недобрих всевидющих очей всього, що коїлося зараз у нього на серці: був немов на долоні, був нещадно освітлений сонцем, був наче голий.

Лишень у полі й отямився трохи Оксен. Зупинився, зняв картуза, витер гарячою сухою долонею змокріле чоло, підставив пружному весняному вітрові розпашіле обличчя. Вітер студив йому голову й щоки, холодив груди, та не міг остудити образи, що пекла біля серця, брала за горло, бухала в скроні гарячою темною кров’ю.

Не міг!

І тут, чи не вперше після того, як Олеся покинула хутір, згадав Оксен лихим словом сестру, а разом і шалапутного брата своєї дружини. До цього якщо й попекло Оксенові на серці за невірною сестрою, то більше через те, що вона, порушивши звичаї, махнувши рукою на Бога і на людей, дременула з отим зайдою — несватана, невінчана, покритка покриткою.

Довго не зможе Оксен забути того сорому, що довелося наїстися під час служби Божої невдовзі по тому, як Олеся зникла із хутора. Як зайшов до церкви — всі так і повернулися в його бік, наче не той віроодступник, а він, Оксен Івасюта, звів дівчину з хазяйського двору! Стояв — боявся оглянутись, молився — прислухався до шепоту злорадних кумась, що так і роївся у нього над головою,

— Ото він?..

— Ото, кумасю, ото. Бач, святі та божі, а що витворяють!..

— В тихому болоті, кумасю, в тихому болоті...

Зціплював зуби й ловив себе на тому, що замість молитви проклинав сестру і Федька. Що ж, довелося випити й сію гірку чашу, яку послав йому Бог. Випити покірно й безропотно, як належить вірному рабові Божому, щирому християнинові. Там — зачтуться йому всі муки, там — а не тут, на оцій многогрішній землі!

І, змирившись душею, перекліпав Оксен і оцю ганьбу. Навіть не докоряв Тані братом, хоч мав на це право.

«А ти, сестро, захотіла піти — іди собі геть, і нехай нас Бог із тобою, сестро, розсудить. Тільки не буде тобі ні мого благословення, ні посагу, ані підтримки!»

На цьому й заспокоївся б Оксен, коли б не Танина вагітність. Бо не просто сестра пішла з дому. Пішли робочі невтомні руки, на яких трималася добра половина хазяйства Івасют. І свині та вівці, і корови, і кури та гуси, і пряжа, й прання, і весь лад у хаті та побіля хати — все це тепер мало звалитися на слабенькі Танині плечі.

Не день і не два ходив та зітхав Оксен, спостерігаючи, як