І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

крутиться Таня, намагаючись всюди встигнути, всьому дати лад. Як до півнів схоплюється і перед світанком лягає, — не лягає, а падає, зморена до краю, в постіль; як часто сонна зривається з постелі, пориваючись щось доробити, що не встигла протягом дня; як розтікалися синці попід очима; як худло, проймаючись вощаною блідістю, обличчя; як із кожним днем їй було все важче й важче нахилятися чи щось підіймати, — і краявся жалем. Все частіше зітхав та хрестився до образів, до Ісуса Христа, що не зводив із нього докірливих, випалених одвічним стражданням очей.

Ті обкидані синіми тінями великі Ісусові очі повнилися щораз більшим докором. Бо хто ж, як не Бог, міг заглянути глибоко в душу Оксенові, побачити те, в чому він, Оксен, і сам собі не зізнався б ніколи. Що жаль до дружини переплітався з ваганням, з побоюванням. Бо хоч Оксен уже й знав наперед, що доведеться-таки когось брати у поміч, все ще не наважувався, все відкладав з дня на день, все оглядався на те, що скаже Ганжа і вся гольтіпатія, як він приведе наймичку в двір. Та хочеш не хочеш, бійся не бійся, а таки мусиш щось робити. І одного разу запріг Оксен Мушку та й поїхав із двору, нікому нічого не сказавши.

Повернувся аж через день, грудневого зимового вечора, що розсипав, наче крижинки, по замороженому небові колючі зірки. Ввалився до хати, весь окутаний холодною білою парою, здираючи бурульки з помокрілих вусів, весело сказав до дружини:

— А поглянь-но, Таню, кого я для тебе привіз!

Та й виштовхнув поперед себе з білого туману невелику постать у довгому, з чужого дорослого плеча кобенякові, з неприродно великою головою, закутаною величезною хусткою так, що трудно було й розібрати, де в тієї голови обличчя, а де потилиця.

— Оце твоя хазяйка, — продовжував між тим Оксен, підштовхуючи до Тані дивовижну ту постать. — Слухайся її, шануйся, то Бог і люди тебе любитимуть.

Гостя несміливо підвела голову, і з вибіленого памороззю вузенького прорізу боязко глянули на Таню чорненькі, блискучі, насторожені, як в маленького настраханого звіреняти, очі. «Кубусь!» — так і ахнула Таня, пригадавши дику вивірку, що її приніс ще в дитинстві до хати Федько.

Де він її доп’яв, так і лишилося таємницею. «Виміняв», — пояснив коротко Федько сестрам та й заходився лаштувати клітку із колесом. Але колесові так і не судилося крутитися, бо вивірка була якась зовсім не схожа на своїх рухливих посестер. Чи то була хвора, чи дуже налякана, тільки як забилася в куток клітки, так і не вилазила звідти. Зібгавшись у невеличкий клубочок, сторожко і налякано поблискувала чорними, як краплинки смоли, оченятами на кожного, хто підходив до неї.

Старша сестра охрестила вивірку Кубусем, і це ім’я так і пристало до звіреняти. Було щось у ньому заморське, дикувате, не наше, одне слово, Кубусь, та й годі!

Кубусь, не виправдавши Федькових надій, незабаром зник, а Тані ще довго насипався пухнастий клубочок з настороженими краплинами очей...

Дівчина опускає голову. Стоїть у важкенному кобенякові, розставивши руки, — замерзло, мабуть, на цурку, а боїться навіть поворухнутись. І Таня, пройнята жалем, починає роздягати нову свою помічницю.

Скинула кобеняк, розмотала хустку, а там іще одна хустка, пов’язана попід руками старої фуфайки, — звільняючись од тих одежин, гостя худла на очах, ставала все меншою, аж Альошка здивовано витріщив очі.

— Та вона ж іще зовсім дитина! — вигукнула вражена Таня.

— Нічого, воно беручке, — втішив дружину Оксен, що теж встиг роздягнутися і тепер бив чоботом об чобіт та потирав долоні з морозу. — Та не так вже й мала: тринадцятий годочок дівці, уже десь старости топчуть доріжки...

— Як же тебе звати? — голосом, повним співчуття, запитала Таня.

— Христина, — ледь чутно відповіла дівчина, щось роздивляючись у себе під ногами.

«Боже, нащо він цю дитину привіз? Що я робитиму з нею?» Таня дивиться на тоненьку, як рисочка, постать із недорозвиненими плечима, на худі рученята і все ще не може повірити, що Оксен всерйоз найняв оцю дівчину.

— Що ж ти вмієш робити?

— Що скажете, — ще тихіше відповіла Христина.

— Ну, годі вже вам, — перебиває нетерпляче Оксен. — Давай, Таню, їсти — хоч зігріємося з морозу.

Сіли до столу, посадили й Христину. Так із діда-прадіда заведено в Івасют: наймит не наймит, а харч всім один. Бо поїсть добре людина — краще й працює, їж досхочу, роби до поту. І на роботу колись наймали: спершу саджали за стіл, дивились, як їсть. Везе ложку до рота, як мертвий, ремига, як корова на тирлі, отак і робитиме. Гони такого втришия, щоб і духу не було! А їсть, як молотить, що не встигнеш і миску поставити, а він уже облизує ложку та дякує Богові, — отакого сміливо став до роботи! За таким не пропадуть ситі хазяйські харчі, окупляться сторицею.

Дівча не розчарувало Оксена: спершу соромилось, але голод — не тітка, і воно шпарко заходилося біля миски.

Поїли борщ, Таня поставила у великій мисці паруюче м’ясо. М’ясо вийняте з борщу, порізане на невеликі шматочки, посипане сіллю. Христина жадібно потягла в себе повітря, першою простягла худеньку руку до миски. Іван, що сидів поруч, відразу ж вліпив їй у лоб дзвінкого шалабана — аж голова хитнулась в дівчини:

— Куди перва лізеш? Бач, яка до мняса!

Христина, випустивши шматочок м’яса, відсмикнула руку, як від гарячого, зіщулилась, ввібрала голову в плечі, завмерла.

— Іване! — суворо окликнув Оксен.

— А я хіба що?

Оксен тільки пожував губами, не знаючи, що далі казати. Іван правильно провчив: попусти — завжди першою лізтиме, не чекаючи старших. Але не хотілося сваритися і з Танею: був сьогодні Оксен в особливо хорошому настрої. Тому все ж докірливо кинув старшому синові:

— Не міг просто сказати? — І до Тані: — Давай, Таню, довечерювати, бо без тебе і мнясо не мнясо.

— Я вже наїлася, спасибі.

— Ну, наїлась, то й добре. А ми з Христинкою намерзлися, то й їмо за чотирьох. Бери, дитино, їж та вчись, як за столом поводитися. Попала у нашу сім’ю — по-нашому будеш і жити. Шануйся, слухайся старших, бійся Бога, і ніхто тебе, дитино, не скривдить...

Повечеряли; чоловіки вийшли в іншу кімнату, Таня лишилася наодинці з Христиною.

Христина стояла біля мисника — тулилася в темному закутку. Злякано стріпнулася, побачивши Таню, повернулась до неї гостреньким обличчям. Світле волосся її було заплетене в тонку косичку, перев’язане білою стрічкою.

— Мама заплітала? — ласкаво доторкнулася Таня до тієї косички.

— Сама...

— Чому ж не мама?

— Мати померли...

Таня помовчала, запитала:

— А де твій тато?

— І тато померли...

— Хто ж у тебе лишився?

— Дядина.

— Дядина... — повторила задумано Таня. Пригадалася журлива пісня, що її співав сліпий лірник.

Розповідалось у тій пісні про рано осиротілих дітей, які кличуть не докличуться, просять не допросяться повернути їм неньку:

Ой, прийшли маляри

Із чужого крою

Малювати неньку

На білій стіні.

Змалювали очі,

Змалювали брови,

Та не змалювали

Тихої розмови...

І Таня провела долонею по Христининій голові, тихо зі­тхнула:

— Що ж поробиш, Христино... На