І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Альошка повернувся, коли вже зовсім стемніло. Хукав на побілілі од зашпорів пальці, крізь сльози скаржився:

— Хіба в такий морозище когось посилають! Сам би пішов!..

Коли б це іншого разу, стукнув би Альошку по потилиці, а то й нам’яв би вуха. А зараз нетерпляче запитав:

— Що там чувати?

— Хтось «вихреста» ломакою оглушив... Добре, що хоть ломака пересохла була — не така важка... А то, кажуть, й душу Богу віддав би!

Іванові враз відлягло від серця. Повеселішавши, незлостиво нагримав на скімленого брата:

— Чого, дурню, хукаєш! Опусти в холодну воду — враз відійдуть...

Потім наказав Христині подавати вечерю. Повернувся обличчям до образів, захрестився і, сідаючи до столу, вже задоволено подумав: «А того «вихреста» добре провчив! Знатиме, як куркуленком привселюдно обзивати!..»

Батьки приїхали аж третього дня, хоч Оксен і обіцяв не затримуватись. За клопотами, за колотнечею якось забули обоє, що отець Віталій — іменинник: сповнилось тридцять п’ять літ. Добре, що захопили борошна та сала, це тепер найдорожчий дарунок, бо не з медом, ох, не з медом жилося батюшкам за нової безбожної влади!

Закривають повсюди церкви. Скидають на землю дзвони і — страшно й подумати! — святі хрести. Виганяють душпастирів із сіл. Майструють із соломи, з ганчір’я опудала апостолів і з бісівськими піснями під нечестивий галас носять по вулицях на релігійні свята, а тоді обливають гасом і спалюють. Та ще й танцюють довкола, взявшись за руки, услаждають диявола, а тоді описують все це в газетах, закликаючи й інших зрікатися святої віри, глумитися з неї.

Гоніння на віру діткнулося й отця Віталія. Церкву, правда, не закрили і з села не вигнали, хоча й тут знайшлися горласті, раді підняти руку на духовну особу. Але, слава Богу, смута не торкнулася всіх: парафіяни відстояли. Тільки довелося поступитися церковним будинком, що в ньому жив отець Віталій з дружиною.

Будинок той ставили ще за царя, разом із церквою. Не пожаліли ні цегли, ані заліза — звели розкішні хороми на п’ять кімнат, з кладовками й кухнею, з великими вікнами, з просторими склепами, щоб було де зберігати шедре людське «подаяніє». Відгородили і двір — не двір, а дворище, — аби було де пройтися після служби Божої батюшці. Насадили сад, поставили сарай, щоб було куди закотити виїзд, не гірший, ніж в інших батюшок, а може, ще й кращий. Щоб побожні парафіяни могли час від часу похвастатися перед прихожанами сусідньої церкви: «Та хіба у вашого батюшки виїзд! Чорти батька зна що, а не виїзд!.. Он наш!.. Наш як їде, то й земля під ним двиготить! В таку бричку самі Ілля не посоромилися б сісти!..» Не забули й комору, і корівник, і саж, і кошару, аби було де тримати оте, шо мекає, бекає, мукає, гелгоче, кудкудаче і хрюкає, звеселяючи серця богомольців. Бо якщо в самого всього й худоби тієї — що кіт на запічку чи зачухана, низькоросла, як коза, корівчина, зате завжди є нагода кольнути чужим прихожанам око: «А що, бачили, як наші батюшки живуть!..» Знай, мовляв, наших та гризи собі нігті з досади!

І хоч революція, а потім і громадянська війна походили добренько з мітлою по отаких дворах, як у отця Віталія, все ж на Бога скаржитись причин не було. Принаймні до недавнього часу, коли б голові комнезаможу, інвалідові-матросові, що прийшов із громадянської з порожнім рукавом, заткнутим за ремінь, червоним бантом на бушлаті, маузером в дерев’яній кобурі і безкозирці з двома чорними стрічками, насунутій на брови, так що тільки очі світилися нещадно і весело, коли б оцьому представникові нової влади та не запало у голову відкрити в селі школу.

Одного дня він появився на попівському дворі, збиваючи широчезними, як саме Чорне море, кльошами зелений спориш. Збіг на ганок, постукав у двері, запитав збентежену матушку, чи можна зайти. Тримався трохи безцеремонно, а разом і ввічливо. Коли Зіна спробувала притримати двері до спальні, де саме відпочивав після обіду чоловік, він не відсторонив її, а лагідненько сказав:

— А мені саме й треба погомоніти з батюшкою, — та й просунув у прочинені двері свою круглу, як кавун, голову: — Можна?

Оглянувши будинок, моряк запитав стривоженого батюшку:

— Як ви дивитесь на те, щоб розмістити отут школу?

— Куди ж нам із матушкою накажете подітись? — запитав отець Віталій, приголомшений новиною.

Але й на це була уже відповідь у моряка:

— А ми вас у старе приміщення школи переселимо. Так що збирайтеся, батюшко.

— Що ж, якщо така ваша воля... — голос отця Віталія тремтів від образи. — Якщо цього хоче громада, якій я щиро служу...

— Хоче, батюшко, хоче! — зовсім уже весело ствердив невразливий моряк. — Завтра на загальних зборах і вирішимо... До побачення, батюшко!

Козирнув єдиною рукою, блиснув міцними, що ними тільки залізо гризти, зубами, пішов перевальцем із двору.

І хоч отець Віталій плекав надію на те, що громада не попустить поглумитися над ним (говорив про це й заплаканій Зіні, втішаючи та заспокоюючи), все ж в ту ніч не міг хоча б на хвилинку склепити повіки.

Був до краю знервований, а ще більше — перевтомлений. Відчував себе так, наче міцний протягом багатьох віків острів, що, мов дитячі забави, стрічав усі шторми та бурі, розбивав їх своїми кам’яними грудьми, раптом став хисткою купиною, на якій треба весь час балансувати, щоб утриматися на ногах, не звалитись у трясовину. Від отого невпинного балансування, відчуття купини під ногами приходила втома. Якась дивовижна млявість обволікала ясний до цього мозок, загострений в полемічних битвах з інакомислячими, загартований у вірі. У сліпій, всепокоряючій, без запитань і пошуків вірі у святість усього, що написано в Біблії, проголошено в церковних канонах. Вірю тому, що вірю, — ця єдина формула завжди була порятунком від єресі, від небезпечних сумнівів, отією міцною стіною, яка не давала розлитися хаосові, гасила небезпечні думки.

З року в рік, з дня в день йшов до церкви, окрилений непохитною вірою. Йшов, як на свято, ніс натхненні слова. До пастви, яка покірна у Бозі, яка падає на коліна у церкві, схиляється перед ним на вулиці, припадає до його руки спраглими та Божою милостинею вустами. Іде покірно і віддано та ним, душпастиром. Божим слугою, що зустрічає кожного при появі на цьому грішному світі і, давши ім’я, веде потім через все життя, оберігаючи від гріховних діянь, нечистих помислів, небогоугодних вчинків. Веде аж до могили, з рук в руки передаючи душу новопредставленого раба Божого ангелам-хранителям.

«Нате, тримайте, несіть у чистилище і рай, я свій пастирський обов’язок виконав. Я оберігав її, як зіницю ока, від соблазнів диявола, утішав її в горі, підтримував серед незгод і тепер повертаю Господу Богу його покірну овечку, яку він свого часу дав мені випасати на скудній травиці темного життя».

Але навіть туди, в потойбічне життя, простиралася влада духовних отців. Бо хіба не поминали у церквах померлих, не возносили молитви, благаючи Всевишнього навернути око і серце своє до душі, яка прагнула раю?

Яка ж світська влада могла порівнятися з оцією духовною владою? Який цар, який імператор чи кесар міг би похвалитися