І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

прихильника «єдиної і неділимої». Матушка ж, що сиділа з ним поруч, була якась безлика, позбавлена виразних рис, — щось принижене, розгублене, несміливе проривалося в її обережних рухах, в боязких поглядах, що вона час від часу кидала на чоловіка.

Після того як закусили, а староста вгамував трохи спою цікавість, — скільки отих шкаликів набереться на пляшку, як переміряти! — як випили ще й за дружину отця Віталія та за світлу пам’ять його померлих батьків, завели мову про переселення.

— Не розумію вас, ніяк не розумію! — мовив осудливо отець Діодорій.

— Що тут незрозумілого? — досадливе запитав отець Віталій. Розмова ця, мабуть, була йому неприємною, він нервово теребив краєчок скатертини, ганяв по схудлих щоках червоні плями. — Що ж тут незрозумілого? Владі потрібне було приміщення, от мене й переселили.

— Саме це й незрозуміло, — з притиском мовив отець Діодорій і повів перед собою широким рукавом, запрошуючи присутніх у свідки. — Ваша поведінка незрозуміла. Одразу ж капітулювати, не боротись, добровільно погодитись...

— А що б ви на моєму місці зробили?

— О, я так не піддався б! Мене голими руками не взяли б!

— А коли б таки виселили?

— Спалив би!.. За димом пустив би, а не віддав би слугам диявола церковного будинку!

— Ну, пробачте мені, це не метод, — розвів руками отець Віталій. — Не забувайте, що громадянська війна давно вже минулася. І нам треба шукати інших шляхів до самозахисту. Інших... — додав він задумливо.

— Які ж це шляхи, якщо не секрет? — уїдливо запитав отець Діодорій, але його опонент пропустив увесь заряд сарказму мимо вушей.

— В тім-то біда, що я не знаю і сам, — сумно зізнався він.

За суперечками минув вечір. Всі були якісь роздратовані, особливо отець Діодорій, що так і присікувався до кожного, намагався впіймати на слові, загнати в кут.

Все не подобалося йому, все заслуговувало якщо не анафеми, то суворого осуду. І розподіл поміщицької землі поміж селянами, а особливо церковної, й комуни — ці осередки зарази, диявольські кубла, шо їх давно б уже треба було спопелити, й сільбуди, й запровадження української мови по школах та установах.

— Підкопуються під нашу єдину й неділиму матушку отими національними лопатами, риють їй могилу. Не бачать, осліплі, що тільки в неподільності, в царюванні над малими племенами — сила і велич Росії!..

А трохи підпивши, почав жалкувати за тим, що не знайшлося твердої руки, яка б суворо й рішуче знищила більшовицьку крамолу:

— Мало було крові! Мало було шибениць!

Тані аж моторошно стало. Незручно почували, мабуть, себе й інші: ховали одне від одного очі.

Врешті, коли отець Діодорій, сплинувши погрозами та прокльонами, трохи вгомонився, іменинник, щоб якось розвеселити гостей, сказав м’яко:

— Послухайте, яка новітня притча сталася зі мною...

Всі з полегшенням повернулись до отця Віталія, наперед вдячні йому за те, що він міняє тему розмови. Тільки отець Діодорій сидів настовбурчено у кутку, як великий розгніваний птах.

— Всі ви знаєте, — почав отець Віталій, погладжуючи свою шовковисту борідку та наперед посміхаючись із того, що мав розказати, — знаєте, що й досі не згасла боротьба між православною та автокефальною церквами. Автокефалісти вперто ведуть свою лінію на розкол, вимагаючи, щоб служба правилася тільки українською мовою, посилаючись навіть на нову національну політику нової влади, — тут отець Віталій на хвилину замовк, а потім знову продовжував, — ця боротьба зайшла так далеко, що перенеслася й на сім’ї, ділячи батьків та дітей, чоловіків та жінок... Нещодавно у нашому селі упокоївся автокефаліст Данько Бородай, і, звичайно ж, його дружки-самостійники збиралися ховати покійника із своїм попом-вихрестом. Воно так і сталося б, коли б не Данькова жінка Василина, дуже богомільна особа, одна з кращих моїх парафіянок: пішла до сільради, і звідти дали наказ ховати покійника так, як того хоче дружина.

Похорони були дуже пишними: таких давно не бувало у нашому селі. Аж три священнослужителі, в тому числі і я — аз недостойний, проводжали в останню путь небіжчика. А потім, як і водиться, пішли поминати. Стояла гожа днина, вся природа радувалася наверненню до святого лона нашої віри ще одної заблуканої душі, радувалася разом із нами. І за столом було чинно та благопристойно, як і належалось. Тільки господиня наша, удова новопреставленого, оця тверда у святій вірі Василина, з горя потроху-потроху та й захмеліла, а захмелівши, стала вихвалятись, як вона перемогла автокефалістів у боротьбі за душу покійника. «Вони думали, що як заманили мого чоловіка у свою віру, то й мене можна буде ухоркати. Бач, свого попа напустили! А дзуськи!.. Я їм теперечки аж із трьох своїх попів дулю зсукала!..» — під загальний сміх закінчив отець Віталій.

Староста і собі попхався смішити присутніх:

— Батюшки, ось послухайте, що я розкажу. Отець Віталій, та ну ж бо, послухайте!..

Добився, що всі замовкли, повернулися чекально до нього. Сидів, морщив спітнілого лоба, розчепірював пальці так, мов ось-ось мав щось ухопити.

— Ви щось хотіли сказати? — прийшов йому на допомогу господар.

— Хотів, їй-Богу ж, батюшко, хотів!.. От тільки, звиняйте, забув...

І повів здивованим поглядом на гостей, що аж попадали з реготу. Навіть отець Діодорій не витримав — хмикнув у бороду.

Розходились пізно. Отець Діодорій прощався з таким лиховісним виглядом, немов бозна-яке нещастя мало звалитися на голову іменинника та його гостей.

— Плакати нам треба, плакати, а не радуватись! — каркав вороном уже із саней. — Всі загинемо, всі! Царство диявола уже не за горами!..

Підняв догори руку, немов накликаючи на всю землю прокляття, і Тані, що вийшла разом з усіма проводжати гостей, аж морозом сипонуло поза спиною!

Сп’янілий староста довго не хотів віддавати Оксенові помилково надітої шапки:

— Чоловіче добрий... Ондечки твоя... ш-шапка! — і тикав пальцем на свою, що сиротою стирчала на вішалці. — А це моя... ш-шапка...

Та й вивертав підкладкою наверх, наче там було щось таке, що мало розвіяти всі сумніви.

— І н-не просіть... бо я н-не хочу... ш-шапками мінятися...

Довелося Оксенові майже насильно видирати свою шапку із рук старости. Добре, шо хоч цілою лишилася: вивертав же так, що тріщало, аж Оксенове серце стискалося!

Іще день погостювали Таня з Оксеном, а на третій стали збиратись додому. Поїхали б тихо та мирно, попрощавшись ласкаво, як і годиться родичам, так смикнув же нечистий Оксена згадати недобрим словом Федька, а разом і Олесю!

— Приїхав, ославив, звів із розуму дівчину. Отак подякував за наш хліб-сіль!..

Отець Віталій, осудливо похитуючи головою, підтримав Оксена. Що ж іще можна було чекати від отого волоцюги, отого безбожника, що звів передчасно в могилу отця свого, зрікся віри Христової?..

Таня паленіла щоками. Не могла спокійно слухати, як ганьб­лять її брата. Був їй найближчий, рідніший навіть од Зіни, що скрушно опускає он очі, погоджуючись зі своїм чоловіком. Аякже, це ж каже не хто-небудь, а отець Віталій, священник Віталій, душпастир Віталій — найрозумніша, найсвятіша у світі людина!

Вона так само мовчала, коли її чоловік присилував Таню до шлюбу з немилим. Не