І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

під поривами вітру, як тонко і жалібно видзвонюють шибки, як стогне на всі свої чорні простуджені груди димар. Лежала й не могла позбавитися чіткого, майже зримого образу: оце зараз посеред степу, застукана бурею, бореться із смертю людина. Немає ж нічого страшнішого, аніж буря в степу. Бо ніде не буває так незатишно одинокій людині, як у полі під час хуртовини.

Спершу з тривожним сичанням поповзуть по всьому неосяжному білому простору тоненькі гадючки. Все швидше і швидше повзатимуть вони, шукаючи нір, все більші і більші, прудкіші й прудкіші, аж доки рушають велетенські звивисті полози, а за ними в сто батогів примчить із дико розпатланою гривою володар зимового степу — буран. Замете, закружляє, захурделить, завіє, засліпить, перемішає темряву зі снігом, наповнить весь простір подраними клаптями хаосу та й пожбурить в обличчя!

І марно визиратимеш ти якоїсь оселі — не побачиш нічого! Марно кликатимеш якоїсь людини — не докличешся! Не побачиш, хоча б і стояв біля хати, не почуєш, хоча б і дзвонили в усі дзвони. Тільки свист, свист, свист у продутих вухах та скрегіт, та стогін, та несамовите виття — і вже здається тобі, що весь світ зірвався з припону та й летить у пекельне провалля!..

Аж перед ранком, коли буря почала вщухати, Таня заснула.

Прокинулася від незвичної тиші. Розкрила очі — не впізнала хати. Сонячні зайчики бігали по стінах, по стелі — кімната аж побільшала, розсунула стіни, підняла стелю, повнилася відблисками погожого ранку. Таня звелася, вражена оцим чудом, що сталося, доки вона спала, вдихнула глибоко раз, вдруге, прополіскуючи наболілі груди, потягнулася до колиски. Обережно, боячись дихнути, щоб не розбудити дитину, підвела до себе дерев’яну люльку і довго дивилася на маленьку людинку.

Сонне дитя мало кумедний і зворушливий вид; воно тихо сопіло маленьким, як кнопка, носиком, ворушило світлими, ледь помітними бровенятами, червоніло ляльковим ротиком. І Тані захотілося поцілувати дитину. Це бажання враз пройняло її і, не в спромозі його заглушити, перебороти, вона поривчасто ухопила сина на руки, поцілувала в щічку, в лобик, у носик, і коли він, розбурканий, невдоволено запхинькав, відкривши до неї світлі бездумні віконця, Таня не витримала і засміялась.

Погодувавши дитину, вона нашвидкуруч одяглася, накинула Оксенового кожуха, скочила у великі чоловікові валянки, вийшла надвір.

Ясний морозний ранок зустрів її на порозі. В чистому небі світило велике сонце, вибіленим полотном лежали довкола сніги. Все повітря було пронизане ледь помітними слюдяними сніжинками, і кожна з них спалахувала якимось кольором. Блакитним, рожевим, золотистим, блідо-зеленим. Невагомі, прозорі, вони вільно плавали довкола — зимові тендітні метелики, що налетіли з якихось казкових країв.

Таня наставила руку — одна із сніжинок лоскотливо лягла на долоню, війнувши востаннє веселковими крильцями, і зникла. Не розтанула навіть, бо не лишилося бодай найменшого сліду, а вся враз всоталася під Танину шкіру і ось уже пурхає в ній усередині. І Таня засміялася вдруге, збуджено й весело.

Грюкнули двері, затупотіли ноги — поруч виріс Іван. Таня подивилася на нього щасливими, здатними все простити і все забути очима, сказала, показуючи рукою перед собою:

— Поглянь, яка краса!

Іван нічого не відповів. Підніс великого пальця до носа, висякався в сніг, почалапав до комори за лопатою — прочищати стежки.

Але навіть це не зіпсувало Тані настрою. І коли Оксен зайшов перед обідом до хати, то зупинився на порозі, вражений: Таня співала. Схилилася над сином, гойдала колиску і тихесенько наспівувала:

Ой люлі, люлі.

Налетіли гулі...

А-а-а, а-а-а, а-а...

В серце ударила Оксена оця простенька пісенька, що народилася, мабуть, разом із першою дитиною на землі. Була вона вся просякнута Таниною ніжністю, напоєна Таниною ласкою. Іще здалося Оксенові, що там, у колисці, лежало світленьке люстречко: як тільки колиска пропливала мимо Тані, на обличчя дружини наче падав сонячний зайчик — спалахували лагідним усміхом вуста, світлішали, аж більшали, очі.

Причиняючи двері, Оксен необережно стукнув клямкою — Таня невдоволено глянула на чоловіка, знову схилилась над колискою...

З цього дня Тані пішло на поправку. Помітно налилися, зарум’янились щоки, округлилися до цього гостренькі, як у підлітка, плечі, золотистим полиском розцвіло потьмяніле за час заміжжя волосся, її тепер уже не так гнітила хутірська безвихідь: мала власний невеликий, відгороджений від лихого стороннього ока куточок, затишний і світлий. Тут була лише вона й син, і присутність когось третього зруйнувала б оті стіни, зведені Танею для себе й для своєї дитини. І не раз відчував Оксен, підходячи до колиски, внутрішній опір дружини: вона ревниво стежила за кожним його рухом, а коли він брав дитину на руки, відразу ж простягала свої:

— Ти не так його держиш. Дай я.

Або:

— Йому так незручно. Дай краще я.

І, перехопивши на руки дитину, вся ніби зливалася з нею: Оксен, Іван, весь білий світ переставали для неї існувати.

Годинами могла бавитись із сином. Пеленати, купати, щохвилини доторкуватися до маленького беззахисного тільця, до мініатюрної істоти, в якої було все, як у справжнісінької людини, що не раз переповнювало Таню великим подивом, радісним зачаруванням перед незбагненним чудом природи.

Перед паскою відбулися хрестини. Хрещеною матір’ю була сестра Зіна.

— Як тобі хотілося б назвати його? — запитала Зіна сестру перед тим, як рушати до церкви.

Таня глянула на Зіну. Ім’я ледь не зірвалося з її вуст, але вона вчасно схаменулася, глянула на Оксена, який стояв поруч.

— То як? — знову запитала Зіна, помітивши вагання

сестри.

І Таня тихо сказала:

— Хай буде... Хай назовуть Андрійком...

І по тому, як полегшено зітхнув Оксен, зрозуміла, що він, теж завмерши, чекав, як дружина захоче назвати свого первістка.

— Що ж, пора і в дорогу! — весело сказав він — А то вже і вода в купелі охолола!

Доки хрещені батьки повернулися з церкви, минуло кілька годин. І весь цей час Таня звикала до імені, що його віднині носитиме син. Бо, коли признатися, хотілося Тані дати синові інше ім’я. Знала, це неможливо, навіть грішно, але що мала робити з отим невідступним, божевільним бажанням дати синові ім’я, яке колись приносило їй щастя?

Але чого не можна, того не можна. Хай буде Андрійком. Аби був щасливий! Аби був здоровий! І щоб завжди був із нею.

Бо ніколи ще не жили Івасюти так відчужено, як оці роки. Похмурою фортецею, відгородившись високим плетеним тином, густими рядами тополь та осокорів, Бровковими нещадними іклами, осторонь шляхів та доріг стояла посеред ланів їхня оселя. Десь там, за багато верст, вирувало життя: кипіло в суперечках, розплескувалося у святах — гомінке, неспокійне, невтомне, а тут воно ходило сірим волом, впряженим у плуга, і не було кінця-краю тій ниві, яку мало зорати. «Гей та гей! Цоб та цоб!» — вигинай мускулясту спину, напружуй натруджені ноги, дивись лишень у землю, в поруділу стерню, яка пливе та й пливе під тобою з ранку до вечора. А повернувшись із поля, випрягшись із плуга, стій у тісних яслах, поводячи натомленими боками, їж сіно і січку — запасайся силою на завтра.

Оксен не щадив себе в роботі, не жалів і синів. Поверталися