І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Якось повертався Оксен із церкви після сповіді. Йшов, очищений од вольних та невольних гріхів, мугикав розчулено духовні псалми, і так легко, так весело йому на душі! Сонечко гріло. Пташки щебетали. Вітерець повівав. Все наче приобщилося до святих таїнств, що пролились на Оксена, неземними солодощами наповнили душу.
— Прийдіте до мене і візьміте на себе ярмо моє, — наспівував тихенько Оксен пісню «Достойно є» від Матфея — І знайдете спокій. Бо ярмо моє любе, а тягар мій — легкий.
Зустрічаючи людей, ще здалеку смиренно скидав картуза. Привітався отак і до жінки, шо стрілася вже аж біля його подвір’я: несла щось у пелені, мабуть, важке, бо однією рукою тримала, а другою ще й підтримувала.
— Добрий день, Ганно! Як поживаєте?
Пройшов би собі мимо, прямо додому пішов би, але жінка якось знітилась, одвернулася і боком-боком — шмиг мимо нього! Чого б це?
Раптова підозра пронизала Оксена. Урвала Божественну пісеньку, розплескала єлей. Обернувся: жінка чесала од нього так, немовби за нею гналась тічка вовків.
— Ганно!
Її наче цьвохнуло по литках отим окликом: дременула ще швидше!
— Постійте-бо, Ганно!
Наздогнав уже аж на горбу, хоч і добре захекався.
— Ви що, оглухли, чи що?
— Та ні...
— Дак чого ж ви біжите як скажені?
— Я біжу?.. То ви біжите!
«Ба яке, ще й огризається!» І зовсім уже сердитий, Оксен ухопив Ганну за руку, намагаючись заглянути в пелену:
— А що ото ви несете?
— Та куди ви лізете? — боронилася Ганна. — Стиду немає!
Та Оксен уже встиг заглянути, як не одверталася од нього молодиця. Так і є — яблука! Повна пелена яблук із його саду!
— Отак, знацця, люди добрі до церкви ідуть, гріхи відмолюють заради неділі святої, а ви по чужих садках яблука крадете! І не сором вам, Ганно?
— Та хіба ж я крала?.. Оце йшла через садок до вашої жінки та й назбирала по дорозі... Погляньте, це ж падалиці. Вони всі червиві...
— А падалиці з неба звалилися? Чи з яблунь? Я їх садив, я їх ростив, то кому, Ганно, оці яблучка збирати належиться? Вам чи мені?
— Та хіба я собі! Я ж діткам... Думала, хай дітки поласують...
— А в мене хіба дітей немає? — вибиває грунт із-під Ганни Оксен. — І ви думаєте: піде на здоровля вашим діткам — крадені яблучка їсти? Та ще в такий день... Гріх, Ганно, гріх!.. Ніколи б не подумав, що ви здатні на отаке...
Вичитував, вичитував і довів-таки жінку до того, що вона випустила пелену з рук, висипала яблука в пилюку — прямо йому під ноги.
— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!
«Бачиш, бачиш. Господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен. — За моє жито та мене й побито ж!.. Хіба мені, Боже, яблук оцих жалко!.. Господи, прости їй тяжке оце согрішеніє, як я оце прощаю. Не карай її жорстоко, Господи, а хіба так... трохи провчи, щоб не зазіхала на чуже добро, не переступала твою святу заповідь. А мені, смиренному, зачти мій проступок. Сам бачиш-бо: не осквернив вуста свої лайкою, а серце — злобою...»
Постояв, постояв, звівши благочестиве обличчя до неба, а тоді став збирати яблука. Збирав, обдимав пилюку, акуратно складав у картуз. Всі визбирав, жодного не лишив: аякже, з його це саду, його добро, то нащо ж лишати на дорозі!
Відніс у садок, акуратно висипав під яблунею: хай лежать, гляди, коли і знадобляться, як не погниють. Чи свиня підбере, чи овечка. А погниють, що ж — на те воля Божа. Його, Оксенової, провини в тім не буде.
Коли розповів про це Тані, вона спершу не повірила: думала — жартує. «Господи, — аж знітилась вона, обпалена соромом, — Господи, що люди скажуть! Вони ж і так нас терпіти не можуть!»
Щоб не слухати далі Оксена, який все журився із того, що отак підупадає моральність: «Та раніше отаку з бубоном по селу провели б! Пов’язали б на шию крадені яблука та під бубон із вулиці на вулицю: дивіться, люди, на злодійку!.. А тепер що? Переморгає, переблимає, та й знову за своє!» — тож щоб не чути чоловікового просторікування, вдала, шо їй треба навідатися до корови, і вийшла із хати...
Таня познайомилась із Ганною нинішньої весни, коли ходила до річки прати білизну, їй відразу ж припала до серця весела червонощока молодиця, що так і пашіла здоров’ям. Ганна була родом не з Івасьок, а з далекого, за сімнадцять верстов, села. Ось як вона розповідала Тані про те, яким побитом опинилася на хуторі:
— Сімнадцять годочків тоді мені було. А в тому віці, ви самі знаєте, скільки того розуму в дівки в голові... Як у дурної телички: який бичок поманив, за тим і побігла.
Отим «бичком», що зманив десять років тому Ганну від батька-матері, був Онисько Мартиненко, а по-вуличному — Соловей.
З діда-прадіда звали Мартиненків Солов’ями. Бо на весь повіт, та що там повіт — на всю Полтавщину, вважайте, не було такого співучого та голосистого роду, як Мартиненки. Від батька до сина, від сина до онука передавалася ота природна сопілочка, що примушує мліти жіночі серця, а чоловіків тільки похитувати головами та, виймаючи люльку із рота, спльовувати в знак найщирішого захоплення і тихо казати сусідові: «От голос, дак голос. Такого голосу, мать, і серед херувимів немає».
Та й знову замовкати, затиснувши люльку зубами. І часто- густо вже й люлька погасне, а господар все смокче та й смокче, забувши, мабуть, за отим солов’їним співом, що у нього в зубах.
Мартиненята прилучались до пісні змалку: ще й з колиски само не злізе, ще й замурзаного пупа сорочкою не в спромозі прикрити, а вже, гляди, пнеться за татом виводити «Ой, не шуми, луже» чи «Галю», а то й духовних пісень. Всі Мартиненки з ранніх літ залучалися до церковного хору. Ця немаловажна обставина давала нагоду деяким добрим сусідам, що не сплять, не їдять, та все молять Бога забрати у вас єдину корівчину, тож обставина ця давала нагоду отим добродійникам твердити, нібито в усіх Мартиненків, чи то пак — Соловейченків, праве вухо та удвоє довше од лівого: так церковний регент витягує, поки голос поставить. А дехто доходить до того, що розпускає злу чутку, буцім Онись вже так і народився із правим видовженим вухом, і батько, побачивши первістка, здивовано вигукнув: «Ти диви, не встигло ще й на світ появитися, а вже до церковного хору пнеться!»
Казав чи не казав те старий Соловей, нині вже неможливо перевірити: оженивши сина, він невдовзі віддав Богові душу. Лежить нині поміж людьми, яких звеселяв-розважав за життя, та, може, й зараз потихеньку наспівує мовчазним сусідам своїм отої колискової, що
