І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

«Та це ж ти її випхав прати узимку, ти!» — мало не вигукнула Таня, але завчасно схаменулася, промовчала. З гіркого досвіду знала: тільки зачепи його — не замовкне до самого ранку. Кликатиме в свідки Бога, посилатиметься на Святе письмо, а таки докаже, шо він невинний ні в чому. «Бо без волі Божої жодна волосина не впаде з голови людини. Ти забула про це, Таню?»

Тож Таня мовчить, а Оксен пригадує далі. Найняли Василину — та тільки дивилася, щоб у мисці побільше було. Та Бог із нею, із їжею, їжі не жалко, дак ледаче ж таке було, що де на неї сядеш, там і злізеш! «Пам’ятаєш, Таню, як вона все ховалася? Пошлеш, було, за одвійками в клуню, ждеш-пождеш — ані одвійок, ані Василини. Підеш за нею, а вона посеред клуні стоїть, дрімає собі. Забула вже, за чим і прийшла. То хіба ж можна було таку держати?»

— То що ж тепер робити, Таню? Де її, наймичку, і шукати?

— Не треба мені наймички. Сама якось обійдуся, — врешті не витримує Таня. І, щоб заодно покінчити зі своїм ваганням, палить мости: — Я ще й Ганниних дітей навчати буду!

— Як навчати? — не доходить відразу зміст цих слів до Оксена.

— Учитиму писати й читати, — сердито пояснює Таня, — Я вже їм пообіцяла і тепер не можу відмовитись.

І хоча потім й довелося витримати не одну сутичку із чоловіком, вислухати не одне глузливе зауваження Йвана: «Це, видать, у нас уже й робота перевелася удома, що на стороні шукаємо!» — тільки Таня не поступилася цього разу, не здалася. Відчувала, що йдеться про щось більше, аніж навчання Мартиненків. Йшлося про неї, про те, чи відвоює, захистить вона хоч часточку самостійності, власного, принесеного з дівочих літ світу, чи поглинеться до останньої краплини івасютинською хутірською дійсністю, розчиниться, щезне безслідно.

Тому й не поступалася, не піддавалась. І добилась свого.

Домовилися так: тричі на тиждень, після обіду, коли Таня трохи впорається по хазяйству, Мартиненки приходитимуть до неї.

Хоч Оксен спершу й був дуже невдоволений, що дружина взяла на себе отаку халепу, але потім, переконавшись, що Таня не поступиться, примирився. Завів мову, правда, спершу про оплату, але Таня, збліднувши, сказала, що коли він хоч заїкнеться про це перед Ганною або Ониськом, вона не знає, що заподіє із собою...

— Дай мені хоч тут робити те, що я хочу! Чи тобі мало того, що вже маєш?!

— Та я, Таню, просто так, — злякався Оксен. — Просто до слова. Хочеш учити без грошей — учи, хіба я що кажу.

І більше не заводив розмови про це, хоч не раз по тому, заходячи до хати та застаючи Таню з учнями, з перебільшеною обережністю відступав у сіни, причиняв за собою двері: от, мовляв, до чого дожився, уже й до власної хати зайти, коли хочу, не волен!

Іван — той навпаки: проходячи по хаті, гупав чоботищами так, що аж стіни двигтіли, аж малі Соловейченки клякли за столом.

Згодом Оксен зовсім утішився. Став думати: це не так уже й погано, що його жінка учить дітей бідняка. Та ще й безплатно! Без жодної копієчки за свої труди! От вам і куркулі, от вам і експлуататори, чи як ви нас там обзиваєте! Настане час — зарахується це Івасютам не тільки на небі, а й тут, на цьому грішному світі.

Іще одне тішило Оксена, але про це не смів зізнатися дружині, пам’ятаючи оту її погрозу. Це він зробив на свій страх, на свій ризик, і, слава Богу, все обійшлося так гарно. Десь за два тижні по тому, як Таня почала навчати дітей, підстеріг Ганну біля її двору, — саме йшла на леваду перев’язати теличку, — привітався любо, поцікавився, як поживає, як здоров’ячко.

Здивована такою увагою, Ганна відповіла, що на здоров’я не скаржиться — чорти її не беруть!

— От і слава Богу, і слава Богу... — зрадів Оксен, — Дивлюся оце на вас, Ганно, та й аж заздрю вашому чоловікові: молодиця ви — кров із молоком! Як це добре, коли жінка здорова та дужа, як це добре! А моя Таня...

— Що, може, захворіли? — сполошилася Ганна.

— Та ні, слава Богу, не допустив до такого нещастя, — заспокійливо мовив Оксен. — Тіки слабенька ж вона, до сільської роботи незвична, їй би тіки те й робити, що отак, як ваших синків, діточок учити... Я б уже й найняв би когось їй у підмогу, дак хіба теперечки це легко зробити? Мало того, шо попадеться якесь ледащо, так ще й до сільради потягнуть, наймичкою очі вийматимуть... А тут же роботи тієї... — зажурився зовсім Оксен. — Кожна хвилька дорога. От картоплю копати...

— Так давайте я поможу! — вигукнула Ганна. — Вони ж моїх дітей учать, то якою б я людиною була, аби не помогла!

«Слава Богу, сама напросилась!» — відлягло від серця Оксенові.

— Якщо ви, Ганно, так хочете, то завтра раненько й виходьте... А Таня моя діточками вашими не нахвалиться: такі вже, каже, розумні, такі вже пойнятливі, що коли б оце в школі, першими учнями були б!..

Так Ганна потроху-потроху, та й упряглася в господарство Івасют. Не наймичка, боронь Боже, не наймичка: просто захотіла трохи помогти, трохи віддячити за те, що Таня учить її дітей. Видать, ще не в усіх совість убита, ще не всі зреклися Бога. Та й не задарма все те робить: Оксен коли борошенця усипле, коли сальця уріже. А це ось медку глечик налив. Аякже, ви — нам, а ми — вам.

Минула осінь, настала зима. Завіяла вітрами, замела хуртовинами. Сірою хустиною запинала землю в ранні сутінки, щоб не застудилася; білою ковдрою вкривала дбайливо поля, щоб не охололи. Пригладжувала за годину-другу дорогу так, що вийдеш, подивишся — суцільна пелена, наче ніхто ніколи й не проходив отут, і не проїжджав. Але через день слалися по тій незайманій сніговій цілині свіжі сліди: закутані, замотані, з торбинками через плече мандрували малі Соловейченки до Івасют по науку. Довго тупотіли на порозі, збиваючи сніг, уже в сінях скидали шапки, а заходили в хату — шикувалися вряд, дружно хрестилися на образи, аж тоді вже казали: «Добридень!» Потім, витираючи заволожені з морозу носи, сідали до столу.

Отак би й минула для Тані ще одна зима: за роботою, за навчанням, за клопотами про Андрійка. Так би й минула зима, коли б не одна подія, коли б одного дня в селі та не появилася газета — часопис Полтавської губернії. Ту газету запам’ятає Таня на все життя. Цупкий, грубий, жовтий папір, що вже встиг обтіпатися на краях, замусолитися, бо не в одних руках побував, доки потрапив до рук Оксенові. Коли Таня побачила в обледеніле віконце, що чоловік повернувся з села, то першою була думка: «Чого це так рано? Адже він казав, що прийде аж перед вечором». Потім, як Оксен, проскочивши у хвіртку, майже побіг до хати, в серце закралася тривога.

— Ось! —