І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

ходив мандрівним кравцем від села до села — обшивав заможних господарів. А що в тих господарів та були часто-густо «невеликі» сімейки, — «тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві дівки в колисці, та два парубки вусаті, та два хлопці жонаті...» — що оті Омельки трудилися не за страх, а за совість над продовженням роду свого, то Ісак часто-густо затримувався у одній і тій же сім’ї на місяць, а то й на більше.

До п’яти років Григорій лишався вдома, а як мати померла, Ісак став брати сина з собою.

Доки батько гнув спину, шиючи свитку або чумарку, син гасав разом із сільськими хлоп’яками по левадах та вулицях, розоряв гороб’ячі та воронячі гнізда, валявся на споришеві чи качався у пухкій дорожній пилюці, їв щавель, аж зеленіло в очах, набехкувався недозрілими яблуками й сливами, набиваючи люту оскому. Приходив до тата аж увечері, коли Ісак вибирався із хати з клаптем якоїсь матерії, з ниткою й голкою: в хаті було вже темно. Тикався розкуйовдженою, запиленою головою в татові гострі коліна, підставляв під татові ласкаві пальці худеньку потилицю.

— Ну... Ну, розказуй, де був? — питав тихенько Ісак, з любов’ю дивлячись на сина.

Гриша тільки зітхав, переповнений враженнями. Потім казав:

— Татусю, я теж буду корів пасти.

— Отак уже й корови? Ну, паси, паси на здоров’я... Тільки що ж ми з тим молоком робитимем, яке ти заробиш? Куди повезем продавати?

Гладив синову чуприну і не знав, яка причина породила оте бажання пасти корови.

А причина була. І досить поважна: батіг. Не звичайний собі батіжок із наспіх обструганим пужалном, що ним тільки мух обганяти, а величезний, сплетений увосьмеро батожище — неодмінна, найголовніша деталь пастухового спорядження. З товстим коротким пужалном, прикрашеним химерними візерунками, з розкішною китицею, гранчастий, довжелезний батіг — король над всіма батогами, цар над всіма канчуками, гроза всякої непокірної тварі. Його й носять не абияк, а тільки через плече, тільки так, щоб тягнувся він за гордим господарем довжелезною звивистою гадюкою. А як він ляскає! Послухайте тільки, як він ляскає!

Про такий батіг мріяв Гриша, ввіткнувшись розпашілим личком в затишні татові коліна, отакий батіг мав ковалів син Петро, що був на два роки старший від Ісакового сина і вдвічі сильніший од нього.

З того батога все й почалося. Бо кому з хлопчаків не кортить хоч раз, хоч однісінький раз потримати казкову ту штуку в руках, замахнутись і, завмираючи серцем, ляснути так, щоб аж небо розкололося навпіл!

— Да-ай! Ну, да-ай!.. Але Петро і не дивиться.

— Я тільки раз, — мало не плаче нещасний, простягаючи руку. — Ти ж Федькові давав...

Та в Петра серце мов із каменю.

Але і в того, що просить, воно не з лопуцька. Ходитиме весь день невідступно тінню, липнутиме смолою, чіплятиметься кострубатим реп’яхом, а таки доб’ється свого: скине Петро оту королівську відзнаку з свого плеча, дасть у тремтячі од нетерпіння руки:

— На, лясни... Тіки за це тричі завернеш корову.

Гриша не вмів ані канючити, ні приставати смолою. Хоч уже встиг познайомитися із хлопцями, однак відчував себе до певної міри чужаком, міським тубільцем серед оцих пропечених сонцем, пропахчених димом селюків. Бо не вмів іще скрутити цигарку з листка та висохлого на сонні кінського кізяка, чвиркнути слиною так, щоб уцілити за п’ять-шість кроків у тоненьку стеблину. Не мав «курчат» на ногах і довгої торби через плече. І хоч все те сподівався з часом набути, але наперед уже знав: не скоро, мабуть, навчиться так кляндати, що й мертвий віддасть, аби тільки відчепився! Тому шукав інших шляхів, підбирав іншого ключика до Петрового серця: цілісінький день слугував Петрові, навіть не натякаючи, яку плату хотів отримати за те слугування.

Перший кидався завертати Петрову корову, коли та йшла у шкоду. Шукав йому листя на цигарки. Ніс за ним торбу, коли перебиралися на інше місце. Збирав сухий, ще торішній бур’ян на багаття, а потім діставав із жару спечені картоплини та й підносив коваленкові, що сидів заморським султаном серед свого вірного воїнства, підібгавши під себе ноги. І вже аж надвечір, коли червоне від утоми сонце, віддавши людям останнє тепло, лягало відпочити на обрії, простягнув несміливо руку.

— А то чого? — вдав, що не зрозумів, Петро. Лукавий, він добре бачив, задля чого старався весь день син кравця!

— Ляснути.

— Ляснути!.. А оцього ось не хочеш? — Петро зсукав брудну дулю та й підніс Гриші під самісінького носа. — Я нехристам батога не даю!

— Ге-е, нехрист, нехрист! — застрибали довкола потішені хлопці.

— Я не нехрист! — знітившись, заперечив Гриша.

— А хто ж ти тоді? — запитав Петро. — І батько твій — нехрист, і ти — нехрист...

Гриша ще дужче зблід, затрусився і несподівано для всіх кинувся головою вперед на свого кривдника. Удар був такий сильний, що застуканий зненацька Петро не втримався на ногах, гепнув на землю, а за ним полетів і Гриша. Качалися в пилюці, лупили один одного. І хоч Гриша був удвічі слабший, він не здавався: зінським щеням вчепився в Петра, дряпався, кусався, молотив ногами й руками, не відчуваючи болю від ударів свого супротивника.

Притихлі, вражені сміливістю оцього зайди, стояли довкола хлопці, а нікому не потрібний зараз батіг сиротливо лежав на землі...

Забачивши сина, що нещасною, обшарпаною тінню повернувся із пасовиська додому, Ісак мало не зомлів:

— Ай-вай!..

Мив над коритом, ойкав стиха над кожним синцем:

— Що б сказала твоя мати-покійниця! Що б вона сказала...

Гриша тільки сопів та мовчав. І як не допитувався Ісак, так ні про що й не довідався.

Та якщо Гриша проковтнув язика, то розпустили свої язики оті хлопці, що були свідками бойовиська. І на ранок до Ісака прийшли несподівані гості: похмурий бородатий коваль Арсен Головань приволік свого сина за червонюще насмикане вухо:

— Добрий ранок у хату!

Ісак зупинив швейну машину, зсунув на лоба окуляри, заблимав перелякано повіками: боже, що іше накоїв його Гриша!

— Ану, зовіть, Ісаку, свого: маю дещо запитати.

«Ага, тільки запитати», — відлягло трохи від серця кравцеві. Висунувся у вікно, закричав, махаючи руками:

— Гришо! Біжи сюди, Гришо!.. Біжи, щось таке дам! — бо синок, спасибі йому, часто не озивався: вдавав, що не чує.

Захеканий, влетів до хати хлопець. Побачивши свого ворога, смикнувся, було, назад, але здоровенна ковалева рука, обтягнена шкірою, в яку навіки в’ївся метал, лягла на худеньке плече, прикувала хлопця до місця.

— Так це ти з моїм побився?

Хлопці мовчали, опустивши набурмосені лоби.

— За що ви?

Хлопці наче оглухли.

— Обзивав він тебе нехристом? — допитувався у Ісакового сина коваль.

Гриша зиркнув на Петра, що, здавалося, навіки зав’яз вухом у батьковій залізній руці, і в нього в самого защеміли вуха.

— Обзивав чи не обзивав?

— Не обзивав.

— Так за що ж ви побилися?

— Так...

— Так? — аж підскочив Ісак. — Ви чуєте, вони собі побилися так! Отак зійшлися та