І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Да, надворі мороз! — ствердив Ганжа припущення діда Хлипавки, що нинішня зима не на жарт розгулялася: «жмьоть і плакать не дайоть!»
— Ти б, Василю, хоть кожуха дістав, — жалісливо моргає дід на благеньку шкуратянку, підбиту лихими вітрами. — А то стрибаєш, як той горобець, аж неприлично на тебе дивитись!
— Нічого, якось перестрибаємо, вже до весни недалечко.
— Недалечко то недалечко, тіки отак недовго і душу одморозити. Он у мого кума як було...
Та Ганжі зараз немає ні часу, ні охоти слухати, що сталося із дідовим кумом. Насуває на лоба шапку («Добре, хоть шапку дістав. А то ходив би у картузику — тільки вухами ворушив би!»), не дивлячись на діда, каже:
— Я пішов.
— Помагай тобі Бог! Кхи-кхи-кхи!.. — закашлявся дід, коли Ганжа обпік його таким поглядом, що аж душа отерпла. «Вовкулака, чистісінький тобі вовкулака! Як вилупиться: хочеш не хочеш — до вітру попросишся! О-хо-хо! — позіхає Хлипавка та й хрестить широко розтуленого рота. — І що воно за люди теперечки повелися? Чудні якісь люди. Все бігають, все метушаться... Бач, морозище який, добрий хазяїн і собаки надвір не вижене, а він погнав, як оглашенний... І то б, сказати, по якомусь сурйозному ділу. А то за шмат кишки — сім верстов пішки. Тьху!..»
Дід плюється презирливо і заходжується мостити постіль. А думками — все довкола Ганжі, все довкруж нього. Бо, признатися, дід Хлипавка косо, дуже косо дивиться на оцю «незаконную связь». Пробував було натякнути Ганжі, що нехороше і перед людьми, і перед Богом нехороше... Дак хіба ж із ним погомониш по-людському? Хіба поговориш? Визвірився так, що аж душа в п’яти ввійшла...
Образившись, став інакше доповідати голові, коли в пізніх сутінках тихцем стукала у вікно ота вертихвістка. То заходив бочком до кабінету, коли були люди, таємниче кивав пальцем, голосно шепотів: «Василю, а ке сюди!», тепер же просунув голову в двері, кричав, як до глухого:
— Василю, тамечки до тебе мадама прийшла!
— Яка мадама? — витріщив очі Ганжа.
— Та ота, що ти їй позаминулої весни поле горав! Під сільрадою ждьоть...
Червоний, як варений рак, Василь вискочив у сіни, а дядьки — хто закашлявся ніби од диму, хто почав запихати вуса до рота — догадались одразу, яка то мадама прибилася до голови.
— Ви, діду, оте пакосне слово викиньте з голови й каблуком притопчіть! — наказав згодом Ганжа.
— Та я, Васильку, що ж... То просто так, прийшлося що слова... — І, щоб зовсім зам’яти вчорашнє, переключився на інше: — От що мене непокоїть, Васильку...
— Що там іще? — невдоволено Василь, думаючи, що дід знову почне натякать про Марту.
— Солому хтось краде.
— Яку солому?
— Та нашу ж, сільрадівську! Що ми нею топимо... Як вийду вранці, так в’язки й не дощитаюся... Та й бере ж безсовісно... Не підряд, а насмиче зі стіжка, натрусить, аж жалко дивитися. Щоб же його лиха трясця трусила!
— А ви упіймайте.
— Та я вже пробував. Я вже, Васильку, й капкана наставляв, коли ти до повіту їздив...
— Ну й що, попався?
— Та де там попався, коли я сам в капкан ускочив! Вийшов увечері брати солому, а про капкан забув... От ти смієшся, а я щитай, що із час пробі кричав, весь голос зірвав. Капкан же той на вовків! Як ухопив мене за ногу, то я думав, що вже так і останусь калікою... Добре, що хоть у валянках був, а то і ногу відбило б! До вечора зайцем стрибав — усе не міг на ногу стати...
— Ото вдруге ходіть обережніше.
— Та я його більше й не наставляв. Бог із ним, із капканом!.. Я, Васильку, отого злодюгу і так упіймаю. Я його, чорта, підстережу!
Але, незважаючи на всі нахваляння, злодій уникав дідових рук. Дід аж схуд, аж почорнів, бо мало того, що день і ніч гризла за серце досада, так ще й Ганжа взявся глузувати із старого. Питає щоранку:
— Ну що, діду, впіймали?
«Ладно, Васильку, ладно. Дай час, і моє зверху буде. А вже ж як упіймаю, я з нього, чорта, з живого шкуру лупитиму! Не випущу, поки він мені всіх моїх безсонних ночей не одкричить!»
Отакими мстивими думками тішився дід Хлипавка, лаштуючи собі постіль. Отак він думав у той самий час, коли Ганжа ішов тихою, наче вимерзлою, вулицею села.
Тини, хати, комори й повітки — все тонуло в глибоких снігах. Сніг був скрізь, навіть звисав на деревах, на оголених почорнілих гілках пухнастими білими гніздами. І здавалося, що в усіх отих гніздах сидять якісь чудернацькі, теж білі, птахи, сидять насторожено, німо і дивляться на Ганжу холодними, жорстокими очима. Спіткнешся, впадеш, будеш замерзати, будеш конати — вони і не стрепенуться, й не зблимнуть. Аж тоді як похолонеш, безшумно злетять, змахнувши прозорими крилами, обсядуть все тіло, і воно зіллється із снігом, так що уже й не розгледіти його, не відшукати, а вони, оті птахи, будуть довбати крижаними дзьобами, викльовуючи рештки життя.
«Да, справді «жмьоть!» — ворушачи плечима, щоб хоч трохи зігрітися, думає Ганжа. Мимоволі прискорює ходу, а в нього над головою холоне небо. Пропечене лютою стужею, покрите зоряною памороззю, воно тихенько полускує, потріскує, і тоді на свіжих зламах ясними крижинами спалахують нові зірки.
«Да, мороз так мороз! — знову подумав Ганжа, б’ючи себе по плечах руками, — Давно такого не було. Хоч би сади не повимерзали. Воно хоч і снігу до біса, а попалить отак ніч-другу, то й покалічить дерева... А з хлібом таки будем, бо нікуди діватись оцим снігам, всі в землю підуть. Так що даремно панікували...»
Не без задоволення пригадав, як допоміг людям зібрати озиме зерно та обміняти в сусідній губернії на яровину. Прийде весна, розтануть сніги, запарує сонцем пригріта земля — жоден шмат зораного, підготовленого ще з осені поля не залишиться незасіяним. Будуть із хлібом дядьки — буде хліб і в держави!
Лише кілька хазяїнів наважилися посіяти озимину. Серед них був і Протасій.
Вибрався восени на свій лан та й заходився сіяти.
— Протасе, що ж бо ти робиш? З весни не орав, парів не держав, стерні не лущив, земля на камінь пересохла, а тепер її ралом дряпаєш та зерно сієш на вітер!
— Не ваше діло! — наставляв на порадників з-під кургузої шинелі кам’яне своє гузно Протасій. — Ідіть собі та не мішайте, я вже якось без вас обійдуся. Як Бог по ниві походить, то й на камені вродить.
— От же людина! — плювались сердито дядьки. — Ото вже таке шалапутне вродилося: создав Бог та й носа висякав!..
«Да, таки мороз», — силоміць жене Ганжа од себе невеселі думки про Марту. Бо нехороше, зовсім нехороше виходить із Мартою!
Скільки разів про себе вирішував: треба кінчати. Сказати їй прямо, що так і не зміг
