І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— І неправда, й не вдарили! — не витримав Петро.

— Не вдарили? — здивувався щиро Приходько. — Як же, Петре, не вдарили, коли про це твій тато-небіжчик моєму покійному батькові розказував!

А дядькам що, дядьки раді нагоді посміятись, хоч мало хто вірить отій всій історії: і старий, і малий знає, що воно за птиця — Іван Приходько. Бувало, йде влітку селом — шапка аж на очі насунута, вид заклопотаний, йде і вроді нікого не бачить.

— Добридень, Іване! Що це ви, забагатіли, що так загордилися?

— Це ви, Свириде? — немов аж прокинеться Йван. — Звиняйте, і справді не побачив. Тіки не з того, що забагатів.

— Осліпли, чи що?

— Та й не осліп... Йшов оце мимо Ониська, а там таке, що аж страшно дивитись... То бувайте здорові!..

— Та постійте, Іване! — біжить уже слідом розпалений цікавістю Свирид. — Скажіть, що там таке.

— А що там, Свириде. розказувати. Я не радий уже, що й сам побачив, а тут іще й вам розказувати...

Так і не добившись нічого, Свирид постоє-постоє та й почеше в самісіньку спеку аж на той край села: подивитися, що ж там таке коїться в Ониська.

А Онисько або спить собі в холодочку під грушею, нічого не відаючи, або його й зовсім удома немає. Аж тоді змикитить Свирид, як ошукав його клятущий Іван! Зрозуміє, та вже буде пізно.

І тож скажіть: всі знають, що за ягідка Іван, а захоче — кого завгодно обдурить. Підстереже, смикне за лукаву ниточку — і вже ти й на гачечку!

«І що за людина дядько Іван! — коситься невдоволено Володька. — Зовсім, можна сказати, несерйозна людина!» І вже збирався Володька вийти у сіни, щоб не слухати пустих побрехеньок, як появився Гінзбург, ведучи за собою плечистого незнайомця в новому, до колін, кожухові.

«А це що за цабе?» — приглядалися та принюхувалися враз притихлі дядьки. Вловили запах вугілля й перепаленого заліза, помітили й чорні, металевого блиску долоні: «Еге, так ось кого нам привіз секретар!» — та й потяглися по кисети — вгощать коваля тютюном. «Бери, чоловіче добрий, хоть все вигрібай, тільки визволяй нас із лихої біди!»

— Ну як? — запитав голосно Гінзбург, потираючи червоні з морозу долоні. — Як поживаємо?

— Живемо — не горюємо, — відразу ж Іван Приходько (і тут мусив бути попереду). — В кого дірка на латці, в кого латка на дірці, а хто й так — до місяця голою спиною світить.

Дядьки стримано засміялися, Гінзбург же весело зауважив:

— Ой, хитруєте, Іване. Щось я не бачу дірок!

— Дак Радянська ж влада їх нам давно позалатувала! — вивернувся Іван.

— Хіба що так! — розсміявся Гінзбург. Та відразу ж до Ганжі, що посунувся за столом, даючи гостям місце: — Ну, голово, став могорич: дивись, кого я тобі привіз!.. Знайомся, Петре, оце голова сільради комуніст товариш Ганжа...

— Та ми вже начебто й знайомі, — перебив Гінзбурга Ганжа, тиснучи Петрові руку. — У тебе, товаришу Григорій, і зустрічалися ж... Значить, до нас?.. Ти нам, товаришу, он як потрібен!

— А кузня хоч ціла?

— Ціла, все ціле... Й інструмент весь на місці. Той песиголовець хотів із собою забрати, так я не дав... Так що завтра можеш і починати. Вибереш собі підручного та й починай...

Гінзбург пригладив чуприну, обвів світлим поглядом дядьків, що аж курить перестали, прислухаючись до розмови начальства.

— Ну як, товариші, буде цього року врожай?

— Та має бути, якщо вродить...

— Як дощі добрі підуть, то воно, звісно...

— Земля дуже пересохла: пішла під сніг, як із печі...

— Воно хоть і снігу до біса, а, не доведи Господи, сонце припече — враз постікає. Не встигне й зволожить як слід...

Гінзбург слухав оті дядьківські прогнози, і його ані дивували, ні дратували ухильні відповіді. Бо така вже одвічна доля селянська: робити й не знати, які плоди принесе ота велика робота. Не спалить посуха, не виб’є град, не вимочать дощі, то, може, й сповняться несміливі наші надії. Так-то, товаришу секретар...

— Що ж, будемо надіятись на гарну погоду, — сказав Гінзбург. І голосно до Ганжі, так щоб усі почули: — Ти розповідав людям про конференцію?

— Та ще збори не встигли провести, а так знайомив, — непоспіхом відповів Ганжа. Щось пригадав, мабуть, веселе, бо на твердих губах затріпотів ледь помітний усміх. Та він відразу ж його стер, провівши долонею на вусах, кашлянув, ховаючи від Гінзбурга очі, поскаржився: — Неув’язочка тільки одна вийшла у нас, товаришу секретар....

— Ану, давай, викладай.

— Опозиція у нас виявилась. Щодо лінії партії на українізацію радянських установ.

— Опозиція? — ще більше здивувався Гінзбург, — Хто ж у тій опозиції?

— Дід Хлипавка.

— От тобі й маєш! — аж руками розвів Гінзбург — Твій, можна сказати, найвірніший соратник...

— Еге ж, соратник. Воно, мабуть, завжди отак із соратниками...

— Що ж він хоче?

— Хоче, аби начальство тіки російською мовою говорило. Бо як же, каже, тоді й відрізнити, де начальник, а де рядовий?.. Раніше, за царя Миколи, хоть мундири були та еполети...

— Да, важкувато нам тепер буде, — разом з усіма сміється Гінзбург. — А де ж це сам опозиціонер?

— Захворів. Із зубом третій день уже мучиться. Один зуб у роті лишився, та й той — гнилий...

— Товаришу секретар, а як із земелькою: знову перерозподіляти будемо? — нетерплячий голос од порога. Гінзбург обернувся на голос:

— Це ви, товаришу, цікавитесь?

— Та я ж, — звівся із лавки високий, не старий іще чоловік із чорними вусами та зарослим густою щетиною підборіддям. — Воно, можна сказати, не одного мене це интересує.

І по тому, як затихли дядьки, Гінзбург зрозумів, що питання поставлено не випадково, не так, аби тільки щось запитати приїжджу людину: пекло, мабуть, багатьом.

— Що ж, спробую відповісти. Та ви сідайте, товаришу, в ногах правди немає!.. Бачите, товариші, до чого призводить щорічний переділ землі? До знеосібки. Так?.. Якщо ви знаєте, що цього разу будете сіяти тут, а наступного року в іншому місці, так нащо ж тоді її, оцю землю, доглядати, удобрювати, заводити багатопілля, коли я все одно не буду користуватися з того! Так чи не так?.. Мабуть, що так... А до чого це веде? До негосподарської, хижацької, скажемо прямо, експлуатації землі, до її виснаження, до зниження щорічних врожаїв... Тож вигідно це для господарів справжніх чи не вигідно?..

— Вірно! — схвально вигукнув Микола Приходько: слухав Гінзбурга, аж рота забув затулити, весь час кивав головою — Поки землю як слід не розкріплять, толку не буде.

— Еге, добре тобі гукати «правильно», Миколо, коли в тебе всього двоє дітей та й то — один син! — заперечив одразу той, що питав. — Дівку ти заміж випхнеш, а поле все залишиш одинакові... А як у мене — три парубки, женити он скоро... Та ще за ними два на ноги спинаються. Виростуть — всім, тату,