І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Та — лусь-лусь сина по лобі наперстком...
Так і не добившись правди, коваль попрощався й пішов, випустивши нарешті синове вухо. А за якийсь час, коли Гриша знову вийшов до пастухів на толоку, Коваленко перший підійшов до нього:
— Давай миритись.
Гриша, що вже був наставив кулачки, вражено заблимав очима.
— Хочеш, я тобі батіг подарю? Хочеш?..
І вже здіймає з плеча отой казковий батіг і подає його Кравченкові. Хлопці так і застигли з роззявленими ротами. Гриша ж, переборовши нелюдську спокусу, тихо сказав:
— Не треба мені батога. Ти краще не обзивай мене... так...
— Хлопці! — закричав тоді Коваленко, повернувшись до пастухів. — Ось хрест святий, хлопці: хто обізве Гришу нехристом, той матиме справу зі мною.
Взявши Гришу за руку, підвів його до багаття, посадив поруч із собою, дістав із ганчірочки перетертий, висушений сонцем кінський кізяк, зів’ялений кленовий листок:
— Хочеш, я тебе курити навчу?..
Згодом Ісак перебрався із цього села в друге — і як же плакав Гриша за своїм новим другом! Зустрічалися вони рідко: може, раз на рік, двічі, але ні відстань, ні час не розбили отієї в дитинстві започатої дружби. Росли, мужніли якось непомітно, поступово привчались до діла: Гриша, помагаючи татові, освоював ремесло кравця, Петро — коваля.
Ті майбутні професії ще з молодих років відкладалися на хлопцях. Гриша ріс трохи сутулим, кволим, пучки на пальцях ставали як решето: з дев’яти років учив його тато «ганяти голку». Петро ж гнав у широкі, як ковальські міхи, груди сталеві бугристі мускули, і пропечена жаром, обсипана вогнистими іскрами, затверділа на долонях шкіра його поволі темнішала, набирала металевого відблиску, так що згодом уже й не розбереш: руку чи шматок відполірованого заліза подає тобі людина!
«Хорошим кравцем буде Гриша, — не раз крадькома милувався сином Ісак. — От якби тільки поменше читав. А то все книжки та книжки, не погуляє, не відпочине, аж жалко дивитись!..»
«Гарний коваль вийде із Петра, їй-богу, гарний! — задоволено покректував старий Арсен, дивлячись, як ухопив синок, ніби граючись, пудовий молотище та й заніс над головою: підставляйте, тату, леміш! — Аби тільки пошвидше дурість із голови вивітрилась...»
Друзі стрічалися рідко, але як уже здибаються, то ходять укупі — водою не розіллєш. Уже отець православний закидав ковалеві, що його син водиться з нехристом: дивіться, одіб’ється од рук, заведе його отой син сатани в якусь біду! Вже шановний ребе, зустрічаючи Ісака, вказував йому на те, що лихою доріжкою пішов його син: дружить із гоями, а та дружба не доведе до добра! Вже й урядник викликав на смерть переляканого Ісака та все допитувався, які книжки чита його син і з ким водиться.
— Дивись, Ісаку, щоб твій розумник та не намудрував чогось недозволеного. Отого, що пахне тюрмою!
Ісак тільки здригався. Ісак тільки щулився, намагаючись зайняти якомога менше місця в суворих урядникових очах. Пане уряднику, та що ви таке кажете? Щоб його Гриша, його син... Та він мухи не зобидить, пане уряднику!.. А повертався додому — лише безпорадно зітхав. Що йому зробиш, коли він уже не хоче й слухатись тата? Вони тепер такі всі розумні, що їм уже непотрібні тати. Вони уже граються в отих бунтарів, поки візьмуть та й дограються...
І догралися!
В тисяча дев’ятсот шостому році, коли озвіріла чорносотенна банда рушила на квартал єврейської бідноти, коли над густим натовпом, понад іконами й портретами царя спиртовим перегаром повисло многоголосе «Боже, царя храни», привів Петро із свого села трьох парубків і, озброївшись величезним дубовим кіллям, разом із Григорієм Гінзбургом та членами його збройної дружини, разом із робітниками депо рушили стрічати незваних «гостей».
Отут і пригодилася Петрові набута в кузні, набита молотом залізна сила: не пожалів він ані кілка, ані чужих ребер. Не одному пустив дурної крові, щоб трохи прояснилося в голові, та й попав разом зі своїм другом до в’язниці за «подстрєкатєльство к бунту і актівноє участіє в беспорядках». І не минути б їм царського суду і каторги, якби були трохи старші. А так вивели їх із камери після двотижневої відсидки, нагримали, настрахали та й відпустили додому.
Разом забрали їх і на військову службу, майже водночас повернулися з громадянської: Гінзбург — у повітком, Петро Головань — помагати старому батькові в кузні, а заодно й піднімати село на зміцнення молодої Радянської влади...
Отож до оцього свого товариша й поїхав Гінзбург в легких повіткомівських гринджолятах. Розсудив так:
— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?
— А чого свого не вберегли? — Гінзбург розказав і про це.
— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.
Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повились і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом. Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.
— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга. — Коли так, то я не проти. Воно звісно: без коваля їм хоть пропадай.
— Тим більше що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться...
— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?
— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.
— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.
— Заїжджай.
Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, втоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа, та він не скулився, не ховався обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди, і його застояна, отруєна затхлим кабінетним повітрям кров все швидше і швидше струмувала по жилах.
Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували Богові, що хоч звідти не турять у шию.
«Якби весна не
