І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Оленка ж лежить в могилі — не поцілує, брате, не поцілує. Не ворухне навіть зітлілими вустами, хоч ти, божевільний, ховаючись од людей, приходиш іноді, в найтяжчі для себе хвилини, у гості до неї. Сідаєш коло могили, щоб не помітили люди, і тільки б Оленка могла побачити, яким ти іноді буваєш нещасним та втомленим, як гаснуть твої очі й безсило опускаються плечі. Та вона лежить мовчазна і німа, і, можливо, їй уже не до тебе. Бо живому — живе, а мертвому — мертве. Бо нікому не дано переступити оту межу, яка відділяє життя від смерті. Да-а, глибокий плужок її проорав — не засиплеш, не перекинеш містка, хіба що сам покотишся в неї...
«Що ж робити нам, Марто, з тобою? Як іще тебе пригорнути, щоб розтопився отой холодок, як цілувати, щоб зайнялось моє серце? Як це зробити, щоб не тільки тілом — душею злитися з тобою, бо я сам цього хочу, бідна ти моя молодице!..
Ех, діла, діла! І надало ж мені отоді прийти в гості та випити самогонки, будь вона тричі проклята!» — з запізнілим каяттям думає Ганжа, йдучи та йдучи до Марти. До Марти, що замикається так, наче сотні коханців рвуться до неї у хату, а вона воліє одчинити тільки одному. Тільки єдиному, якого чекає, завмираючи серцем,щойно ненависне їй сонце закотиться нарешті за обрій та й поволочить за собою догораючий день.
Котись, котись та й не вертайся довіку! Хай вічно буде ніч. Нехай буде темрява. Щоб лише зорі та місяць у небі стерегли їхній сон, їхні гарячі обійми. Та не встигне Марта наобійматися, не встигне упитись, як воно, оте сонце, з усіх ніг оббігши землю, видирається щосили на обрій, виставля свою дурну пику, світить безсоромними очима прямо у вікна.
Чого тобі треба? Що ти тут забуло? Хіба не бачиш, хто лежить біля мене?
Затуляє милого всім тілом, затримує рештки темної, милої, зігрітої теплом їхніх тіл ночі, а воно висмикує та й висмикує їх загребущими своїми руками. І немає вже Марті порятунку від сонця.
А коли Марта одного разу рипнулася була завішувати на ніч вікна, Василь зірвав рядно, кинув на лаву:
— Хочеш, щоб завтра й обід проспали?
А хоч би й проспали, Васильку, хоч би й проспали! Яке кому діло до цього? Хіба не можна хоть раз полежати вволю, поніжитись од душі, поспати по-людському, а не по-
заячому?..
— Марто! Та чи ти оглухла там, Марто!.. — вже стукає сердито у шибку Ганжа, пританцьовуючи на морозі.
Ой, лишенько!
Задумана Марта зривається так, що аж серце заходиться, аж темніє в очах. Намацує засув, рве його набік з таким поспіхом, наче Василеві по той бік дверей загрожує нагла смерть.
— Та заходь же, заходь. — І ще в сінях обвилась довкола нього — приросла, прикипіла.
— Сказилась, чи що? — одбивався Ганжа. — Дай хоч дихнути!
— Де ти так довго був? — наче й не чуючи, шепотіла вона, цілуючи його в шию, у підборіддя, в жорсткі, насталені морозом вуса. — Де?..
— Там, де й завжди... Ти хоч у хату пустиш, чи отак і проколядуємо в сінях до ранку?
Аж тепер трохи отямилась. Взяла його за руку, повела, як маленького, за собою.
«І що за скажена молодиця! — дивувався Ганжа, йдучи вслід за Мартою. — Вже три роки знайомі, а все не охолоне!»
В хаті було чисто, затишно, тепло. На столі вже лежала хлібина і ніж, коло неї стояли дві миски, а поміж ними тулились одна до одної дві дерев’яні пофарбовані ложки: купила їх Марта три роки тому на ярмарку в Хоролівці, вже після того як зійшлася із Василем. Тут же, на лаві, на чільному місці, де мав завжди сидіти господар, лежав чистий, вишитий веселими червоними півнями рушник: витирати руки та губи.
— Добрий вечір у хаті, — неголосно привітався Ганжа, знімаючи покриту інеєм шапку. — Діти вже сплять?
— Сплять. Вони в мене, Васильку, слухняні: як вечір, так і на піч.
— Та знаю, що слухняні...
Не поспішаючи, наче вагаючись, Ганжа знімав шкуратянку, а очима — все вбік од постелі: заслала її Марта свіжісіньким простирадлом, поклала дві пухові подушки, ще й ковдру загорнула, щоб, мабуть, потім не гаяти часу. І так потягло вилежаного на поруділих газетних підшивках, на рипучих сільрадівських столах Василя в оту чисту постіль, що хоч зразу лягай, не чекаючи на вечерю!
Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.
Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.
— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?
Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.
— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.
— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця. Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.
— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.
Василь бере хлібину, не поспішаючи, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена, не спускає очей з його рук:
— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..
Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринута в темряву хата стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:
— Ти любиш мене?
— Як тобі, Марто, сказати...
Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.
Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього. Щоб не погас, щоб розгорівся веселим, рівним, світлим вогнем, щоб осяяв усю хату та так і горів з дня у день, з року в рік.
Та ось Василь, затягнувшись востаннє, кинув цигарку на долівку: падучою зіркою пролетіла вона в темряві, спалахнула востаннє та й погасла.
— Не знаю, що тобі, Марто, й сказати...
— Так чого ж ти ходиш до мене?
— І цього, Марто, не знаю... Мабуть, що й не треба ходити...
Марта більше не питає нічого. Упала обличчям в подушку, запустила в густі коси пальці, тремтить оголеними плечима, мовби з морозу.
— Ну, не треба так, Марто, — глухо говорить Ганжа і, щоб хоч трохи утішити, пробує погладити її по голові. Але Марта різким рухом скидає
