І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ладно, хрещенику, ночуватиму в тебе.

І у Володьки аж вуха загорілись од щастя!

Біля сільради все ще стояли дядьки: смалили по останній, не поспішали розходитися. Пропустивши Володьку, Гінзбурга і Ганжу, що вирішив провести товариша Григорія аж до Твердохлібенка, посунули дружним гуртом. Йшли всі, кому по дорозі було, а кому й не по дорозі: може, іще щось важливе скаже товариш секретар!

Скута морозом, безмовна, висіла над ними ніч. До крижаного неба блідим п’ятаком примерз місяць, зірки розсіялися вмерзлою риб’ячою лускою, відбиваючи холодне проміння. Повітря аж загусло, і було важко дихати, а спресований сніг піском пересипався під ногами. Село наче вимерло: все поховалося, рятуючись од морозу.

Аж ось із дальнього кутка, полохаючи тишу, донісся розбійницький посвист, різкий переляск голосів:

Тю-ю! Тю-гу!.. Держи-и!.. Лови-и!..

— От бісові парубки! — озвався один із дядьків. — І носить же їх нечиста сила до самого ранку!

— Ворота й досі дьогтем мажуть? — пригадав свою молодість Гінзбург

— Та зараз почище діла виробляють, — відповів той же дядько.

А Іван, радий нагоді почесати язика, протиснувся поміж Володькою й Гінзбургом.

— Ви, товаришу секретар, людина городська, то, мо’, й не знаєте, що наші парубки витівають. Таке витівають, немов перед погибеллю... Он слухайте, до чого додумались: гуляли весілля в одного хазяїна. Повна хата гостей набилася... Дак вони приперли під вікно віялку та й пустили полову по хаті... Вискакували люди, як од молотарки, — тільки зуби й блищать! Замалим не подушили гостей!..

— То не на мене напали! — хтось басовито з гурту. —

Я б їм навіяв!..

— І чого ти, Юхиме, нападаєшся? — заступився за парубків Іван. — Вроді у тебе в дворі нема парубка.

— Мій не такий. Я свого он як держу!

— Держиш то держиш, тіки чого ж він тоді Прибийкову дівку ославив?

— Та він нічого з нею і не робив! — захищався уже Юхим. — То все брешуть. Вроді хлопець і поцілувати дівку не волен...

— Поцілувати-то волен, та тіки як!.. Бо щось після отих поцілунків Пріся як іде, то й пальців на ногах не бачить... Так що готуйся, Юхиме, справляти разом весілля й хрестини...

— Та й чого б їм, парубкам отим, і не тирлуватися, — вів своє далі Іван. — В нашому ж сільбуді від нудьги й мухи всі передохли. Володька тільки про світову революцію й думає. Вже аж голова у нього опухла від отих думок...

— І неправда, і не опухла! — заперечив ображено Володя, та Приходька не так легко запхнути за пояс.

— А що ж тоді ти із нами робиш? Як вечір, так і лекція, так і лекція... Про світову революцію та й про світову революцію... «Володю, — просимося в нього, — ти хоть би нам веселіше щось розказав, бо твоя світова уже нам осьдечки сидить!»

— Дак хіба ж Володьку чим проб’єш!.. «Нічого, — каже, — січас веселитися та скалити зуби, коли закордонний пролетар у кайданах ходить! Сільбуд — діло сурйозне...»

— Ви що, проти лекцій?

— Я не проти, товаришу секретар. Воно й лекцію треба, тіки ж щоб у міру. А то — ні чхни, ні засмійся — сиди і не диш! Ми, котрі постарші, то ще нічого, ми терпимо, а парубкам та дівчатам і поспівати ж хочеться, і потанцювати... Воно ж кров молода у жилах грає... Так де там! Забороняє Володька танцювати в сільбуді, каже, що то все буржуйські пережитки. А співать дозволяє тільки «Інтернаціоналію»...

— А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запалом Володя.

— А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?

— Тим, що її наші класові вороги співали!

— Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

— От-от! — зрадів підтримці Приходько. — Отак воно й виходить, товаришу секретар. Ані поспівати нашим дітям, ні потанцювати у тому сільбуді... Та й нам було б веселіше! А то вийдеш після Володьчиної лекції надвір, стоїш та й думаєш: хоть би хто вмер чи справив весілля — все було б веселіше...

— Що, хрещенику, маєш? — штовхнув Гінзбург насупленого Володьку під бік. — І нічого, брате, супитись: одержуй, що заслужив! А роботу сільбуду треба рішуче перебудувати. Щоб і пісні були, і танці, й вистави... От незабаром одержимо з Полтави кінопересувку — в першу чергу до вас пришлю...

— Во-во! Хоть ви йому, товаришу секретар, укажіть, якщо він нас не хоче слухати!..

Отак за розмовами і незчулися, як і дійшли до Володиної хати. Мороз немовби пересівся, і повітря не так уже студило груди: що то значить серед людей! Серед своїх, близьких, зрозумілих, з якими в добру годину — посміятись, в лиху — пожуритися, бо, як то кажуть, на людях і смерть красна! На яких можна обпертись, і вони не зрадять тебе, не підведуть, не залишать самого, якщо йдеш до них із щирим серцем, із добрими помислами.

«Ех, дядьки ви мої, дядьки! Мозолясті долоні, репані п’яти! Гноблені з давніх-давен антеї з дитячими душами, сірі впряжені волики, що не усвідомлюють власної сили. Скільки панів ви перегодували, скільки непотребу, скільки живого сміття несли на своїх покірно зігнутих шиях! Ссали вас різні пиявиці, а ви навіть не сміли од них обтруситися — не те щоб розчавити! Видирали з ваших ротів щонайсмачніше, щонайпоживніше — ви ж навіть руки не простягали, щоб повернути хоч частку якщо не собі, то хоча б своїм дітям. Хльоскали вас нагаями — ви тільки здригалися, як покірні уїжджені коняки... І як тільки вас не обзивали! І холопами, й смердами, й бидлом, й безсловесною сіромою, й черню. Хто з панів та підпанків з вас не знущався! Кожне пхалося одне з-поперед одного видерти шмат із вашого рота...

Немає тепер тієї одвічної нечисті. Одпали п’явки, не по добрій волі одпали. Видуло панів та підпанків: виють тепер по закордонах, кусають із голоду лікті. А ви й досі ніяк не наберетесь сміливості: все приглядаєтесь та приміряєтесь до нового життя, до своєї ж робітничо-селянської влади, яка для того й появилась на світ, щоб ви врешті-решт стали господарями на своєму власному полі. І не затим я приїхав до вас, дорогі мої люди, щоб сито поїсти чи м’яко поспати: нічого мені цього непотрібно! — а приїхав затим, щоб із вами подумати, де ваш порятунок, де ваша сила, якою дорогою йти...

Ви чули історію про віника? Про отого вмираючого тата, який скликав своїх синів та й наказав їм зламати спершу одну, відокремлену, стеблину, а потім сотні стеблин, зв’язаних докупи? Не я її вигадав: народилася вона серед вас! Тож прислухайтесь до отого мудрого тата! Сотні років закликає він вас об’єднатися, щоб працювати гуртом...

А чого б їм