І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Уранці вже зовсім іншими очима дивився на товаришку Ольгу. Помітив те, шо досі проходило мимо його уваги: товаришка Ольга красива! Отією неяскравою, спокійною красою, що не кидається одразу в очі, а неначе бере, легенько і м’яко, за руку та й підводить до себе: придивись, приглянься! Отією милою непоказною красою, мимо якої сто разів пройдеш — не помітиш, як проходиш мимо лугової ромашки, вбираючи очима пишноту маків, що аж пломеніють у червонім цвіту. Тільки ж мак той скоро осиплеться, а ромашка все квітне та квітне, все стоїть у біленькім віночку. І щасливий той буде, хто не поженеться за зрадливим маковим цвітом, а схилиться перед луговою царівною — ромашкою...

Але досить поки що про товаришку Ольгу. Досить і про Ганжу, про Володьку і Таню, яка готується зараз до уроку: крадькома від Оксена, повернувшись спиною до Богів, вирізала з товстелезної Біблії цупкий аркуш паперу, — треба ж було вивести на чомусь літери «А» і «Б», вивести якомога красивіше, щоб малі Соловейченки мали із чого повчитися, як писати оті літери. Не сміючи й очі звести на ікони, просила у Бога прощення: «Не для себе ж зробила це, Господи».

Тож не будемо їм заважати, а краще займемося ще одним гостем, тепер уже справді нежданим, якого ніхто не чекав, хіба що рідна мати. Бо така вже доля всіх матерів: ждати заблуканих безвісти синів, і з могили їх ждати.

Цей гість не приїхав серед білого дня попутною підводою. Не зліз поволеньки з саней, розминаючи ноги, не знімав повагом високу смушеву шапку, вітаючись до людей. А прокрався темної ночі, коли все небо закуталося в хмари — ні зіроньки, ні іскорки в ньому! — прокрався левадою, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, до отого двору, що темнів на краю села відрізаним куснем, зачумленим гніздом: ні битої дороги до нього, ані стежки — замело, занесло кучугурами снігу так, мовби там усе вимерло. Тільки вранці поснується від хати до клуні тоненька зламана ниточка, та й то ненадовго: прилетить пильний вітер, замете, загладить її, і вже наче ніхто й не проходив.

Похилились, повалились колись високі тини, почорніла, попровалювалась колись свіжісінька стріха, безборонно намітають хуги сніг у спорожнілу конюшню. Тільки тримаються ще міцні ворота, збиті з дубових дощок, та навстіж відчинена хвіртка: як одчинила її три роки тому стара Гайдучиха, ждучи свого молодшого, так уже й не зачиняла: підкрадеться Микола вночі, то щоб не стукнув, не грюкнув, не наполохав сусідів, які ждуть не діждуться, аби його упіймати.

Та Микола не пройшов у ту хвіртку: провалюючись по пояс у заметах, обходячи снігові кучугури, підкрався з городу та й постукав тихенько у темне вікно.

Постукав, завмер, прислуховуючись, нашорошивши по-заячому вуха, а серце забилося пудовим ковальським молотом. І вже жарко Миколі, вже дихати нічим Миколі, хоч розстібуй коротенький кожушок на чужоземному хутрі! Переборовши занудливу млость, знову постукав у шибку, притулився гарячим лобом до крижаного скла, тихо покликав:

— Мамо!

Мати спливла по той бік, мовби в якомусь мареві: бліда, як мрець, в довгій сорочці, якась аж прозора. Спливла на той поклик з густої пітьми та й застигла, прикипівши обличчям до шибки. І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.

— Мамо, це я... Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.

Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.

— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..

Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа. Тоді Микола відступився од вікна, підійшов до дверей.

Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.

Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:

— Завісьте, мамо, вікно.

Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала:

— Вішай уже, сину, ти, бо мене й ноги не держать.

Микола старанно завісив вікно, дістав запальничку, крутонув коліщатком — просякнутий бензином гніт підхопив одну з іскор, заворушив синенькими вусиками, освітлюючи синове обличчя.

— Де тут у вас, мамо, лампа?

Вона мовчки почовгала до мисника, принесла і поставила на стіл лампу. Лампа була стара, з надбитим склом, і, коли Микола її засвітив, полум’я загорілося не ясно і весело, омиваючи скляні береги, а немовби з останніх сил, немовби конаючи. І в тому тремтливому непевному світлі скоцюрбленим пальчиком стояла стара Гайдучиха: худа-худа, аж почорніла.

— Як же ви, мамо, подалися! — болісно мовив син. Стояв перед нею, як зайшов: у кожусі, у шапці, у високих, по коліна, добротних чоботях, ще й з добрячою торбою за плечима.

— А чого ж мені не податися, сину! — сумно усміхнулася стара самими тільки вустами. — Чого ж мені не податися, як поховала Василя й твого тата... Та й тебе, сину, вже думала зустріти хіба що на тім світі... Я вже, як та верба без води: до останнього корінчика всохла. Никаю по білому світу, нащо — не знаю й сама.

— То ви знаєте про тата? — запитав похмуро Микола. — Хто ж вам сказав?

— Добрі люди переказали... Добрі люди, сину... Убили його аж на гряниці та там десь і зарили... Отак без хреста, без попа...

— Що ж, мамо, така їхня доля. Видно, на роду їхньому було так написано.

— Еге ж, написано, — печально згодилася мати та й звела на сина глибоко запалі, наповнені тривожним мерехтінням очі. — Лихий то тільки писар, сину, писав. Хай уже старий завинив перед людьми та перед Богом, а мене ж пощо так карати?

— На тім світі віддасться, за всі ваші муки віддасться!

— Ой, сину, хтозна, які люди й на тім світі живуть! — важко зітхнула мати. — Може, й на тому моїй душеньці за чоловіка очі вийматимуть... А ти, Колю, звідки? Чи не з Сибіру?

— Ні, не з Сибіру, — неохоче відповів син, роздягаючись. — Потім розкажу... До вас, мамо, ніхто не заходить?

— Ніхто, сину, ніхто... Приходили колись, питали про тебе, та й ті перестали ходити.

— Ну, то й добре.

— Що ж, сину, добре?

— Що заходити не будуть. Бо я, мамо, прийшов так, щоб ніхто не бачив... І ви дивіться, нікому — анітелень!

— Ти що ж, знову в банді?!

— Яка вже там банда! — махнув він рукою. — Тільки не треба, щоб про мене хто знав. Не доведи Господи, Ганжа дізнається, він мене на той світ спровадить...

— А я надіялась... Думала, ти прийшов жити по-людському, — з болем сказала стара.

— Де вже мені, мамо, до того... Не піду я до них гнути коліна — татова й братова кров у них на