І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Мамо, не треба!.. Мамо, не вмирайте!.. Чуєте, мамо!!!
Вона схлипнула раз... схлипнула вдруге... витягнулась...
Скільки простояв Микола біли мертвої матері, не знав. Отямився аж тоді, коли лампа, спивши гас, почала згасати, а до хати поповз крізь вікно холодний зимовий світанок...
Ще ніколи Миколі не було так моторошно, так одиноко, як нього дня, коли він один на один сидів із померлою.
Прийшла ніч, Микола став збиратися в дорогу: залишатися вдома уже не міг. Повезло цього разу Ганжі і всім його дружкам — не здійснити зараз Миколі своїх мстивих намірів. Та нічого, вони ще свого діждуться, ще попадуться.
Збирався Микола в небезпечну, в далеку дорогу — лишав мертву матір в чужі руки. Хтось її обмиє й одягне у чисте, хтось покладе в домовину й понесе на кладовище, хтось скине шапку, а може, й утре нишком сльозу, бо зроду-віку в селі ніхто не здумав би танцювати над покійником, яким би ворогом він тобі не був за життя, — тяжкий то, смертний гріх! Хтось проведе її в останню дорогу, кинувши жменю мерзлої глини на віко труни, тільки не проводжатиме син...
Залишав свою мертву матір людям — не хотів тільки лишати їм нічого із добра: ні хати, ні повітки, ані сараю. При одній думці про те, що тут поселиться голодранець, його починала тіпати люта пропасниця.
Опівночі взяв на руки застигле, легеньке, як трісочка, материне тіло, виніс із хати. Поклав посеред двору, підстеливши під неї татового кожуха (щоб він не дістався нікому, поодривав рукави, та ще й порізав поли), а під голови підмостив подушку, укрив рядном. І лежала мати посеред широкої снігової постелі непорушна, загадково мовчазна, наче знала щось таке, чого не дано було знати всім живим. І дивилася пильно у небо, вже не помічаючи рідного сина. Дивилася так невідривно, немов виглядала тих ангелів, що мали прилетіть по її змучену душу та й забрати з собою, понести на всіяних зорями крилах до далекого раю, де нема ні печалі, ні сліз...
А тим часом її син, зодягнений в отой кожушок на чужому, не нашому хутрі, порався біля хати, сарая і клуні, закладаючи в стріхи коробки з сірчаними гнотами та порохом. Доки тлітимуть оті гноти, Микола пройде не один десяток кілометрів. І постукає в темне вікно, і передасть отцю Діодорію уклін від його старшого сина, який ще в дев’ятсот двадцятому втік разом із білополяками, аж тоді загориться порох, і червоні розбуркані півні здичавіло вирвуться на волю. Обсядуть враз і хату, і клуню, й сарай, замахають, залопотять полум’яними крилами, червоними відблисками скрасять двір і стару Гайдучиху посеред нього...
На ранок тільки чорний комин та дотліваючі головешки лишилися там, де стояли будови. А селом поповзла, пов’юнилася від хати до хати тривожна чутка, що то Микола спалив свою хату. І скажіть же: ніхто не бачив, не міг ніяк бачити молодого Гайдученка, а от наче нюхом почули. І незабаром непевна чутка обросла переконливими деталями. Хтось наче бачив, як виходив уночі Микола із хати, а одна молодиця клялася й божилася, що на власні очі виділа, як Гайдуків син ворожив із вогнем під стріхою.
— От вам хрест святий: так би, як оце вас зараз, бачила! На коні, страшний та розпатланий, а очима так злющі іскри і креше! Так і креше! І ще десятеро з ним...
— То він не сам був?
— Та кажу ж, з цілою бандою!
Отакими «правдивими» деталями. Їй-Богу ж, на власні очі баченими, обросла ота чутка.
Пізньої весни, коли в поблідлому небі гасли натомлені зорі, Микола Гайдук знову постукав до отця Діодорія.
Цього разу стукати довелося недовго: тільки торкнувся рукою спітнілої шибки, як по той бік з’явилося сіре обличчя. Хитнуло мовчазно бородою: зараз одчиню! Гайдук аж посміхнувся про себе на оту поквапливість, бо здогадувався, що примушує отця Діодорія так прудко бігти до дверей.
— Не бачив ніхто? — господар замість привітання.
— Не бійтесь, ніхто, — відповів йому в тон Микола, ступаючи в чорне провалля сіней. — А якби хто й побачив, то більше йому вже не довелося б бачити!
— Слава Богу, слава Богу... — шепотів полегшено отець Діодорій, ведучи гостя до світлиці. Йшов за молодим Гайдученком, на голову вищий од нього, кістлявий, худий, ніс у темних, захованих під високі надбрів’я очах до кінця не розвіяні рештки неспокою. Як тільки зайшли до світлиці, причинив двері, похапливо опустив штори на вікнах, аж тоді засвітив лампу. Та й то повернув коліщатко так, аби світленький язичок ледь виглядав із своєї нірки. І тривога господаря мимоволі передалася гостеві:
— Приходили? — пошепки запитав він, впиваючись поглядом в отця Діодорія.
— Та поки що Бог милував, — так само тихо відповів отець Діодорій. — А в сусідньому селі минулого тижня взяли отця Миколая...
— Він зна що про мене? — стривожено перебив Микола.
— Я з ним не встиг поговорити...
— Значить, не знає?
— Та кажу ж, не встиг!
— Ну, то ваше щастя, що не встигли! А то б уже і за вами прийшли... — І, по хвилинній паузі, вже іншим, байдужішим тоном: — За віщо ж його посадили?
— Наче дізналися, що син у білій армії був...
— Ну, про вашого не взнають, — заспокоїв його Гайдук.
— Дай Боже... дай Боже... — захрестився отець Діодорій. Помітив пом’ятий, запилений одяг молодого Гайдученка, чоботи, поруділі від пилюги, і туго набехканий мішок, що відтягував плечі, заметушився, запрошуючи сідати.
— Всю ніч ішов, притомився, — признався Микола, з полегкістю вивільняючись од мішка. Поворушив онімілими плечима, провів долонею по неголеному, немовби покритому сірою плівкою обличчю, охриплим голосом попросив: — Мені б умитися...
Доки вмивався, хлюпочучи водою та відпирскуючись, як зморений кінь, отець Діодорій пішов будити матушку: треба ж нагодувати гостя з дороги!
— Га?.. Хто?.. — все не могла вигребтись матушка із міцного передранкового сну, що кублився на широкому ліжкові поміж ковдрами, перинами та подушками. — Який гість?
— Та той же, від Льоні, — сердито сичав отець Діодорій, торсаючи матушку за драглисте плече. — Ти встанеш сьогодні чи ні?!
Зачувши про сина, матушка схопилася з ліжка. Вона так і побігла б до Гайдученка — простоволоса, в самій сорочці, аби не чоловік.
— Хоч накинь щось на себе... Та кучми підбери! Не бійсь, не втече! — і важко почовгав назад, у світлицю.
Микола сидів край столу з мокрим, прилизаним волоссям, з темними плямами на комірі (видно, хлюпав аж на шию), вже начеб не такий зморений. Отець Діодорій примостився поруч, посмикав ріденьку борідку, з погано прихованим неспокоєм запитав:
— Як же там Леонід?
— Живе, батюшко, паном. Дай бог кожному таке життя!
— Паном... — потішено повторив отець Діодорій, і завжди суворі очі його на якусь мить втратили гострий свій полиск, а обличчя, відтанувши, якось аж пом’якшало і навіть сухі, міцно стулені губи не здавались уже такими закам’янілими. — Матушко, ти чуєш? — звернувся він до дружини, що як ввійшла, як припала до одвірка, так і не
