І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Не знав голова, який пекельний вогонь розпалив отими необережними словами! Нічого не відповів тоді отець Діодорій, тільки аж почорнів на виду. Різко повернувся, пішов, стискаючи щосили тонкі вуста.

Три роки чекав свого часу отець Діодорій. Три довгі роки! Голова, може, давно й забув про той випадок, а отець Діодорій не раз прокидався посеред ночі, пригадував люту образу. І настав час, коли він діждався свого.

Мав голова сина — бешкетника на все село. Не раз нашіптували у вушко батюшці богомільні бабусі, що витворяє головин баламута, а батюшка тільки хитав головою. Аж ось одного ранку, вийшовши за ворота, зіткнувся із бабою Горпиною, що бігла йому назустріч так, наче за нею горіло.

— Ой, батюшечко, що я чувала!

Уважно вислухав її, наказав повторити. Тицьнув бабі руку, і доки вона цілувала із присмоктом, трясучи в релігійнім екстазі висохлою на опеньок задницею, стояв випроставшись, роздуваючи хижо качиного носа: нарешті настав його час.

Готував чергову проповідь день, і другий, і третій. Про нерадивого батька і блудного сина, віровідступника, який зважився на такий богохульний, такий сатанинський вчинок, що від нього кров холоне в жилах і стає дибом волосся. Вирвати хрест святий із могили та й кинутись із ним у бійку... Змалював образ тієї маленької дівчинки, що спочивала в могилці, того невинного ангела, душа якого перебуває зараз біля престолу Божого, такими зворушливими, проникливими фарбами, що жінки ридма ридали, а чоловіки сякалися та проводили кулаками попід очима. І обрушив увесь гнів, всі Божі громи та блискавиці на голову нечестивця, який насмілився сплюндрувати могилу, який — страшно й подумати! — вирвав святий хрест та й молотив ним, немов ціпом, чужих парубків!

Храм затамував віддих. Страшні й грізні були в ті хвилини лики богів і святих, а ще страшнішим, ще грізнішим був отець Діодорій. В золочених ризах, з розпростертими над головами прихожан руками, з двома нещадно караючими блискавицями в обох тих руках. Метне їх донизу на голови грішників — і вдарить страшний грім, і розколеться земля, і ковтне тих, кого задумав покарати отець Діодорій!..

Того ж дня, пізно ввечері, притьопав до панотця голова. Просив милосердя, каявся, валявся в ногах. Роздуваючи ніздрі, дивився отець Діодорій на повергнутого в прах ворога свого, впивався відчуттям перемоги. Але руки не подав. Не поступився, не простив, не дав розслабити своє серце, затверділе у святому гніві на віровідступника. І наступної неділі прокляв, відлучив од святої церкви нечестивого сина голови.

Після того випадку схилилися перед отцем Діодорієм і світські власті села. Кожне слово його стало законом, кожне бажання — наказом. Навіть урядника селяни боялися менше, аніж свого грізного батюшку.

Отак і княжив отець Діодорій довгі роки, неподільно та всевладно, у своєму селі. Хотів — карав, хотів — милував, творив суд та розправу, і коли проходив після Божої служби вулицями — все село спішило зігнути спину та понижче вклонитися, аби запобігти суворого гніву панотця. Так і дожив би свого віку, помер би грізним владикою, і плакали б невтішно парафіяни, проводжаючи його в останню путь... Плакали б невтішно і щиро, бо одним із найдивовижніших парадоксів людської натури є те, що чим суворіший та нещадніший до них володар, чим більше знесе він нам голів та потрощить нам ребер, тим голосніше ми побиваємося, тим жалісніше тужимо, коли доля врешті-решт змилостивиться над нами та й загребе його до могили... Отак і процарював би отець Діодорій, коли б не тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік.

Громом з ясного неба звалилася на отця Діодорій звістка, що цар зрікся престолу. Сприйняв це як зраду з боку царя, як підступність свого вінценосного спільника. Не міг простити того Миколі, не міг зрозуміти! Поступитися владою, добровільно віддати її в чиїсь інші руки? Та йому хай би руки виламували — не випустив би скіпетр! І після лютневої революції, і після Жовтневої, і в громадянську війну лишався непохитним монархістом. Виглядав нового царя, нового

Іоанна Грозного, який не побоїться потопити в крові половину роду людського, аби врятувати єдину та неділиму, оплот віри православної.

Те виглядання затягнулося довше, аніж сподівався отець Діодорій. Цар все не приходив, і влада поволі спливала із рук отця Діодорія. Тож не дивно, що в той день в потаємній розмові з Гайдученком допитувався з юначою нетерпеливістю:

— Коли ж, коли вони почнуть?..

— Вже недовго лишилося, батюшко... Тільки мало просто чекати...

— А що маю робити?

Тут Микола став викладати те, за чим його, власне, й послали з-за кордону. Чи не думає батюшка, що йому треба докласти власних сил до святої, загальної справи? Готувати, так би мовити, грунт для сівачів, котрі прийдуть сюди, аби знищити більшовицьку владу?

Батюшка думає. Але як це робити? В який спосіб?..

На це у Миколи готова відповідь.

— Треба, батюшко, перш за все знаходити спільників. Отаких, як ви, відданих нашій справі людей, що до того ж уміють тримати язика за зубами...

— Спільники будуть, — пообіцяв отець Діодорій. — А що далі?

— А далі ми почнемо, батюшко, збирать інформацію. Про Червону Армію, де яка частина розположена, яка зброя, скільки людей, які у них настрої... Про воєнні заводи... Як бачите, робити буде що, аби тільки була охота..

Та отцю Діодорію не позичати тієї охоти. Все робитиме, все! Не пожаліє нічого, аби тільки висмикнути опору з-під ненависної влади!

Другого дня, як тільки розвиднилося, запріг отець Діодорій кобилчину та й рушив до отця Віталія в гості. Вирішив почати із нього. Вважав отця Віталія найбільш підходящою кандидатурою: не міг той не затаїти смертельної образи за примусове переселення.

Вже під’їхавши до колишньої школи, а тепер — хати священика, помітив, що з часу іменин отця Віталія тут дещо змінилося. Хатина вже не стояла сиротою на голому белебні: свіжими вощаними штахетами зіп’явся довкола паркан, а попід парканом росли молоді деревця. Обкидані в ніжну травневу зелень, аж липку од весняних соків, вони невпізнанно скрасили двір. І навіть хатина від того аж посвіжішала, прочистила свої невеликі віконця та й вперше за весь свій злиденний вік повеселіло дивилася на перехожого.

Отця Діодорія чомусь неприємно вразила оця радісна зміна. Волів би краще побачити голий незатишний вигін, сумну обідрану хату під зогнилою стріхою. Зупинив сердито кобилу, похмурою тінню посунув у хату.

Отець Віталій був удома. Стрів гостя на порозі, допоміг зняти стареньке, ще до революції пошите пальто, запропонував умитися з дороги. Але гість, подякувавши, відмовився. Провів по ріденькій борідці долонею так, мовби стирав пил, запитав:

— А де ж матушка?

— Поїхала до мами в Хоролівку. Як Бог дасть, сьогодні увечері буде вдома.

Щось схоже на задоволену гримасу торкнулося вуст отця Діодорія. Не чекаючи запрошення, сів у глибокий фотель, поправив на грудях хрест, виставив з-під ряси великі чоботи:

— А вгадайте, чого я до вас завітав.

— Звідки ж мені про те знати, — блідо всміхнувся отець Віталій; за три місяці, що минули з дня іменин, він ще більше схуд,