І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Тяжку, неймовірно тяжку душевну кризу пережив отець Віталій. Провела вона його крізь довгі зимові ночі, позбавлені сну, коли ти один на один із своїми сумнівами, коли навіть Бог відступився од тебе: шукай собі подальші шляхи сам, вирішуй сам, борись із спокусою, ослаблий, зневірений, повний сум’яття, ненадійний служителю мій! Бо яке ти маєш право нести своє слово іншим, коли сам сумніваєшся в ньому? Як ти можеш запалювати вірою інших, коли сам похитнувся у ній? І отець Віталій, спалюючи себе на вогнищі сумнівів, шукав у думках інших, не збитих, не захаращених церковними догмами шляхів до Бога. Розумів: коли церква не пристосується до нового життя, не перегляне своєї тисячолітньої закостенілої політики, її чекає неминуча загибель. Церква нагадувала зараз людину, яка у вік парової машини й електрики, високорозвиненої військової техніки зібралася б на війну у спорядженні середньовічного лицаря. Отаким Дон Кіхотом XX століття! Тож, коли не хочеш загинути, скидай швидше отой середньовічний мотлох. Коли не хочеш бути смішним, шукай собі іншу, що відповідала б часу, зброю, вдавайся до гнучкішої, життєвішої тактики.
І він шукав. Гортав стоси книжок, заново дослідив історію церкви — від перших християн аж до всесвітнього панування — виписував усі її помилки, всі хибні кроки. Завжди стикався з одним і тим же: церква неодмінно виступала проти нового і щоразу терпіла поразки. Лишалося тільки дивуватись, як могла проіснувати досі при отакому консерватизмові! Це було найбільше чудо: бурхливі весняні води пробивалися раз по раз крізь порослу мохом, вивітрену, вилущену скелю, ба навіть неодноразово валили її, а вона знову опинялася на старому місці, вперто намагаючись затримати нову повінь.
Але чи довго триватиме чудо? Чи не настане час, коли водам набридне пробиватися щоразу крізь одну й ту ж загату і вони просто розтрощать її! Чи не краще замість того, щоб з упертістю приреченого заступати дорогу новому, пропустити його добровільно, поберегти свої покришені боки?..
Знав: бурю піднімуть оці його думки серед священицьких кіл! Люту реакцію викличуть! Але не боявся. Готовий був пожертвувати всім, аби тільки врятувати віру. Знаходив впевненість, твердість духу не тільки у роздумах, але і в Святому писанні. Бо хто має очі, той бачить; хто має вуха, той чує...
Отець Діодорій не мав зараз ні вух, ні очей. Засліпила його зір ненависть, притупила його слух лють. Тому й не помітив тієї зміни, що сталася з отцем Віталієм. Необережно, прямо-таки з ходу виклав йому все про Гайдученка, про зв’язки із закордоном, про очікування недалекої війни і про їхню, священицьку, участь в підготовці оцієї богоспасенної акції. Говорив палко і збуджено, не помічав, як отець Віталій спершу слухав із подивом, потім спохмурнів, а під кінець устав, підійшов до вікна, нервово ламаючи пальці.
— Не розумію, — глухо мовив господар, коли отець Діодорій скінчив закликом до активної боротьби. — Ніяк не можу зрозуміти...
— Що ж тут незрозумілого?
— Не розумію того, як ви могли на таке зважитися, — заговорив схвильовано отець Віталій, підступаючи до гостя. — Невже ви не бачите, що такими діями ви тільки поглиблюєте яму під нашою церквою? Невже вас нічого не навчило життя? Хіба вам невтямки, що ви завдаєте нашій церкві більшої шкоди, аніж уся більшовицька пропаганда?
Отець Діодорій аж рота роззявив, застуканий зненацька отаким поворотом.
— Невже вам, врешті-решт, не ясно, що ви дієте і проти заповідей Христових?
Тут отець Діодорій аж підскочив. Як? Його, найсуворішого, найнесхибнішого, найтвердішого ревнителя віри православної, звинувачувати в порушенні заповідей Божих?!
— Так, саме у цьому, — стверджує отець Віталій. — Згадайте, якщо ви не забули: кесарю — кесареве...
— Але при чому ж тут кесар! Кесар — цар, володар, а ці? Ці хто такі?.. Слуги сатани, породженці пекельної тьми!..
— Іше одну заповідь доведеться вам нагадати, — не поступається отець Віталій. — Всяка влада — від Бога...
Тут отець Діодорій не може більше стриматись. Схоплюється й, розмахуючи руками, бризкаючи слиною, наступає на свого нежданого опонента:
— Не вірю! Не вірю! Тричі не вірю, що ця влада — од Бога! Антихрист послав нам її, а не Бог! Антихрист!..
Отець Діодорій враз замовкає. Тільки трясуться руки та тремтить борода. Намагаючись оволодіти собою, затискає правицею хрест, аж біліє зап’ястя, впивається похмурим, запаленим підозрою поглядом в отця Віталія: чи не збільшовичився він?
А отець Віталій, болісно зламавши брови на високому, поораному передчасними зморшками чолі, продовжує:
— Ви подумали про те, що буде, коли більшовики дізнаються про ваші зв’язки?..
— Я не боюся того! — закричав отець Діодорій. — На хрест піду, на розп’яття за святу нашу віру!
— От-от, на хрест, під терновий вінок, щоб зажити слави святого мученика... А більшовики, всі атеїсти тільки й чекають, щоб отакі, як ви, попалися їм до рук. Піп — ватажок контрреволюції, церква — притулок шпигунів... Я так і бачу подібні заголовки в газетах. А потім — показовий процес, і чим ми, душпастирі, що не піддалися на спокусу лукавого, чим зможемо доказати, що в більшості своїй непричетні до цього?! — сплеснув руками отець Віталій. — Чим, питаю я вас?.. Мовчите?.. Так хто ж вам дав право ставити під такий удар нашу церкву, нашу релігію, переступати одну із заповідей Божих?
Очі отця Віталія палахкотять, він підступає все ближче до отця Діодорія — суворий, вимогливий, переконаний у своїй правоті. І коли отець Діодорій розтуляє рота, аби щось сказати у відповідь, отець Віталій простягає до нього руку з довгими пальцями:
— Мовчіть!.. Мовчіть і слухайте, що скажу... От перед Богом клянусь, що буду робити все, аби перешкодити вам, не дати заподіяти непоправимої шкоди святій нашій церкві!..
— Підете доносити? — врешті спромігся на слово отець Діодорій. — Як Іуда, за тридцять серебряників?..
— Хай мене охрестять Іудою, хай всі од мене одвернуться, але я не дозволю вам підривати віру...
— Так будьте ж прокляті! — вибухнув отець Діодорій, вже не володіючи собою. Чорний, розпатланий, страшний, підніс над головою кулак, затрусив ним щосили. — Будь проклятий ти! І все сім’я твоє... запроданцю!.. Слуго антихриста!..
Задихаючись, синіючи на обличчі, ще раз погрозив кулаком, вискочив у сіни, хряснув дверима, аж застогнали шибки. Попер, не розбираючи дороги, прямо через двір. Налетів на яблуньку, перечепився, упав. Вже зовсім не володіючи собою, схопився, висмикнув яблуньку з корінням...
Аж за селом, загнавши кобилу, — батожив нещасну тварину, зганяючи лють, — трохи отямився. Зупинив, зліз, кинув віжки й батіг, походив, збиваючи пилюгу. Конячина, опустивши запінену морду, зі стогоном дихала, судорожно поводячи лискучими від поту боками, а отець Діодорій все ходив і ходив, заклавши руки за спину, нахиливши наперед сплюснуту, як сокира, голову.
Припам’ятовував сутичку з отцем Віталієм, пригадував погрози стати йому на шляху, і поволі його
