І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Доносу не було, і Микола, обнишпоривши для певності ще й кишені чоловічого одягу, похапцем вийшов із хати. І наче виніс із собою весь неспокій. Тиша знову запанувала у хаті, хата знову склепила очі, заснула, і ті двоє теж наче спали: один у сінях, розпластавшись на спині, друга посеред хати, зібгавшись калачиком, так немовби замерзла і все ніяк не могла зігрітися. Отак вони й спали, потроху холонучи, до самого ранку і, мабуть, спали б і довше, коли б від хати до хати, з вулиці на вулицю та не рознісся розпачливий жіночий крик:

— Ой, людоньки, батюшку вбито!

Той нестямний крик розідрав на шмаття ранкову тишу, розніс, розметав, скаламутив ранкову прозорість, і події в досі сонному селі наче покотилися з височезної гори — все швидше, швидше, швидше...

Застукотіли, забряжчали клямки, засуви і защіпки, замиготіли старі й молоді, жіночі та чоловічі обличчя, залунали дзвінкі й глухі, басовиті й тонкі голоси. Все те злилося, переплуталося, перемішалося в тривожному русі, шо наростав кожної миті, захоплював щонайдальші закутки, і вже годі було зрозуміти, вже не можна було розібратися, що кричали всі оці збуджені люди, підняті спозарання розпачливим жіночим криком:

— Ой, людоньки, батюшку вбито!..

Вони вибігали на вулиці, і вулиці повнилися ними. Наче аж вужчали, наче стискалися, аби швидше проштовхнути людей вперед, до отого майдану із занімілою хатою. Люди збігалися до хати, а вона була наче мертва, вона скидалася на череп: моторошно чорніла порожніми очицями вікон, беззубим проваллям сіней. Люди товпилися довкола, боячись підступатися ближче, а звідусіль усе підбігали та й підбігали. І вже понад простоволосими головами, понад піджаками, сорочками, сіряками, кохтинами, понад всім отим стовповиськом, над усім отим виром жалісними вогнями зметнулися тужні жіночі голоси:

— Та за-а що-о-о!.. Та за-а що-о-о ж!..

І коли церковний староста, отой самий, що назюзявся колись на іменинах у покійного батюшки по самісінькі вуха та й став приміряти Оксенову шапку, коли отой стовп віри Христової, найближчий помічник та порадник забитого душпастиря, снуючи згорьованим човником поміж людьми, шепнув одному, шепнув- другому, що він, мовляв, догадується, дуже добре догадується, чиїх то рук справа, тільки не хоче казати, та й повів очима в бік сільради, то слова його впали не на камінь...

Тож і не дивно, що натовп зустрів свого голову, розвеселого морячка, який так легко умовив отця Віталія поступитися своїми хоромами, погрозливою, ворожою мовчанкою. Голова прийшов не сам: як тільки довідався про вбивство, то послав гінця у Хоролівку, і звідти відразу ж примчали слідчий та лікар. Слідчий, молодий ще, безвусий, дуже рішучий, дуже суворий та офіційний товариш, і старенький, аж пилком припилений лікар з потертою валізкою в сухій, обдутій синіми жилами руці, зі старомодним пенсне на тонкому, з горбинкою, носі, швидко пройшли безмовним живим коридором, що відразу ж замикався за ними, ступили у сіни, зачинилися. І як тільки клацнула клямка, над натовпом затріпотів, забився істеричний жіночий крик:

— Та вони ж їх різати будуть!.. Ой, людоньки, що ж воно ро-обиться-а?..

— Різати... різати... — покотилося натовпом. — Мало, що вбили, тепер ще й глумитимуться... Та хай уже батюшку, а матушку ж за віщо?.. Матушку, кумо, за що?.. Та за віщо ж їх різати?!

Моряк перший почув оті голоси. Відчинив двері, став на порозі: широкоплечий, в бушлаті, в безкозирці. Обвів людей строгими очима, голосно запитав:

— Чого кричите?

— Бач, ще й питає! — злий голос із задніх рядів. — Убив, а тепер питає!

Моряк звівся нашпиньки, витягнув шию, аби побачити, яка то контра гукнула, але роздивитись як слід не дали йому жінки: під’юджені отим вигуком, розпалені гнівом, посунули на нього верескливою розлюченою стіною.

— Признавайся, розсучий сину, за що вбив нашого батюшку?

— Та одчепіться, скажені! Хто його убивав?

— А, не вбивав!.. А різать хто буде?.. Не дамо ізнущатися над батюшкою!..

— Гражданки, заспокойтесь! — пробував умовити їх моряк. Врешті втратив терпець, гаркнув щосили: — Ану, тихше! Варко, чого рота дереш, за тюрмою, мо’, скучила?!

— А-а, за тюрмою!.. — наче окропом хлюпнули на Варку. — Дак ти нас, розсучий сину, тюрмою лякати!.. — та й, підскочивши до моряка, цап із голови безкозирку! — Бийте його, антихриста, бо в нього он уже роги із-лоба пруть!..

І не встиг моряк опам’ятатися, як жінки налетіли на нього, вчепилися в бушлат, полізли нігтями-кіггями до обличчя, до чуба, до очей. Зібравшись із силами, він рвонувся — видерся з роз’яреного жіночого гурту, вскочив у сіни, трахнув за собою дверима, замкнувся. І щастя його, що встиг ускочити, — двері аж загули під ударами!

— Одчиня-ай!..

— Одчиняй, бо підпалимо!..

— Не дамо різати!..

Важко дихаючи, моряк витер з обличчя кров, зайшов до хати, похмуро сказав:

— Як не втечемо — розтерзають...

У суворого слідчого обличчя враз стало дитяче. Лікар же швиденько збирав розкладений інструмент, ховав у валізку: пенсне так і підстрибувало у нього на носі.

А крик усе наростав, а двері вже аж тріщали під оскаженілими ударами, і тільки моряк хотів виглянути у вікно, як важкенний дрючок гупнув по рамі: шибки так і бризнули гострими скалками! Тоді голова, вже не роздумуючи, ухопив табуретку, висадив нею інше, в протилежній стіні, вікно:

— Стрибайте, якщо життя дороге!

Перший вилетів слідчий: хортом стрибонув та навдьори, навдьори, пригинаючи голову! За ним подерся старенький лікар: все ніяк не міг виважити через лутку свою давню подагру. Морячок підсадив його так, що лікар тільки мелькнув худими литками. Махонув і сам у вікно.

— Чого тупцюєтесь? Біжіть!

— Пенсне... — заскімлив лікар, задираючи до моряка плескате обличчя. — Моє пенсне!..

— Чорт із ним, із пенсне!

— Але ж, пробачте, я нічого не бачу!..

Пенсне знайшлося аж за три метри, в траві. Притримуючи старого лікаря за лікоть, моряк побіг за слідчим, що мчав галопом, а позаду вибухнув ще більший галас: побачили!

Гналися за ними до сільради. Гналися й за сільрадою, через усе село. Тріщали тини, висмикувалося кілля, стугоніла земля. Виставивши груди, задираючи запінену морду, сільрадівський жеребець періщив копитами дорогу, і легенька бричка підскакувала на вибоїнах так, що, здавалося, от-от розсиплеться.

— Доженуть? — раз по раз питав лікар, боячись навіть оглянутись. Він хапався руками то за пенсне, що стрибало на носі, то за бричку, щоб не вилетіть на дорогу.

— Не доженуть, — не так лікаря, як самого себе заспокоював слідчий.

А моряк батожив з усіх сил жеребця. Бушлат на морякові висить подертими клаптями, через обличчя — криваві смуги, на губах запеклася кров, чуприна розпатлана, та в сірих затятих очах — жодної тіні страху. Він наче вріс у бричку, наставляє на вітер широкі розхристані груди.

Зупинилися аж біля приміщення ДПУ, кинули підводу, ввалилися в кабінет начальника.

— Так, — мовив Ляндер, вислухавши слідчого. Звівся