І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
І не встигли за батюшкою-матушкою зачинитися ворота, як Микола заходився лікувати попівну. Спершу від головного болю, а там і від кашлю, від отого, шо «в горлі щось дряпає». Лікував, як умів, а воно розтулило дзьобиком ротика та й заплющило міцно очиці: не одбивалося, не пручалося, коли убгав у обійми, одірвав од підлоги та й поніс до постелі...
Потім, уже за кордоном, згадуючи Віроньку і оте широке попівське ліжко з пуховими перинами, Микола чомусь бачив лишень одвернену до стіни голівку, світле кучеряве волоссячко на дівочій ніжній шиї і чув безпомічне: «Не треба!» Лише зараз, лежачи на пуховій перині, виразно, до солодкої млості у тілі, пригадав, як ніс на руках Віроньку і що сталось по тому. І від цього спогаду теплою хвилею вдарила в голову кров, зашуміла у вухах, примусила прискорено забитися серце. Він схопився, студячи гарячі підошви об глиняний піл, безшумно, по-котячому скрадаючись, підійшов до квадратного чорного отвору і став прислухатися, чи не вчуються легенькі скрадливі кроки молодої попівни.
Але в домі всі спали. Твердим гарячим клубочком згорнулася Віронька, навіть не підозрюючи, хто завітав до них у гості. Драглистою хроплячою горою височіла матушка, не спав тільки отець Діодорій, збуджений появою Гайдученка і нічною розмовою. Одсунувшись подалі од матушки (давно уже забув, як колись горнувся поближче, бо неможливо зараз повірити, що оце розбухле, як на опарі, тістише, оцей м’який, набехканий стравою міхурище та був колись струнким, пругким, завжди бажаним тілом, з яким він зачав і породив спершу сина, а потім — дочку), тож, одсунувшись подалі од матушки, лежав отець Діодорій висохлою за багато років, покритою жорстким мохом, але ще міцнющою дошкою, і перед його чорними, з гострим, пронизливим поблиском очима пропливало не таке ще далеке минуле, яке він не в змозі забути, ані викреслити з пам’яті і за яке віддав би не один рік життя, аби воно повернулося.
Отець Діодорій посів парафію в ті благословенні часи, коли, як то кажуть, у повітрі й не пахло не те що революцією, а навіть бунтами. Правда, і в ті роки траплялися з-поміж тихої та смиренної череди Божих овечок невдоволені та горлохвати, що не хотіли чекати райського життя по смерті своїй, а прагнули скуштувати його ще до могили. Але молодий ще тоді батюшка виявив неабияку твердість в розправі над непокірними: картав у грізних проповідях, сповнених громів і блискавиць, а не помагало — одлучав найупертіших від церкви: прополював безжально Божу ниву од плевелів.
Незабаром про отця Діодорія покотилася слава як про дуже суворого та непохитного в церковних догматах священика. Мнив себе нещадно караючим мечем у руках Спасителя, покликаним очищати ввірені йому душі од усякої скверни, і не раз твердив, що тільки страхом можна утримати людину від спокус диявола.
Потроху-потроху, та й забрав отець Діодорій владу над всіма своїми прихожанами. Знав про них все, а може, навіть і більше, що вони самі знали про себе. Хто із ким зустрічається і про що розмовляє, хто про що думає чи навіть збирається думати, скільки в кого майна і як у кого вродило, навіть коли в кого опоросилася свиня чи окотилась вівця. Все те не проходило мимо уваги святого отця, всьому він вів свою бухгалтерію, щоб не лишалася церква ані духовної, ані матеріальної частки.
Любив щонеділі, після служби Божої, пройтися селом. Повагом, непоспіхом, як і личить духовній особі, з суворим обличчям, з важким хрестом на грудях. Ніщо не могло приховатися од його чіпких, пронизливих очей, і прихожани ставали аж меншими, зустрічаючись із батюшкою. Бо навіть невинні відчували за собою якусь провину! А він час од часу зупиняв одного, підкликав другого:
— Іване, щось я не бачив сьогодні твоєї жінки у церкві.
— Дак вона ж, батюшко, хвора.
— А хвороба чим лікується, як не святою молитвою? Гляди мені, Йване: тіло рятуєте, а душу губите!
І суворо простував далі, навіть не подавши Іванові руки для поцілунку. Знав, що Іван умре, а наступної неділі приведе свою жінку до Божого храму.
Не давав руки і Оникію, хоч той і нахилявся, наставляючи потріскані губи.
— Не буде тобі мого благословення! Не буде! — метав блискавиці з-під грізно насуплених брів.
— Чим же я, батюшко, завинив перед вами? — кляк від страху Оникій.
— Не переді мною, нечестивцю, а перед Богом! Який твій батьківський обов’язок? Виховувати своїх дітей у страху Божому, в покорі. А ти як їх виховуєш?
— Та хіба ж я їх, батюшко, не виховую! — пробував оправдатись Оникій. — Шкуру здираю — так їх виховую!..
— А твій старший минулої ночі з ким у Свиридовій клуні сіно вминав? Отак без вінця, без шлюбу, без благословення церкви, як ті тварі нечестиві, — та прямо до пекла! Так і знай: не обвінчаються — забудьте й дорогу до храму!
І, гляди, за якийсь час стоїть молода пара посеред церкви, стоїть і не дише, боячись навіть глянути на суворого панотця. А потім, уже по весіллі, чухаючи нещадно нашмагані батьками спини свої, тихцем дивуються, звідки клятущий піп довідав про оту клуню: адже пробиралися до неї в таку глуху ніч, що хоч око виколи — не побачиш нічого!
— Не обійшлося без нечистої сили! — чухмарив потилицю молодий, все ще не сміючи підступитися до молодої, тепер уже законної жони своєї: ану ж, і тут вчинить щось не так, як того вимагає отець Діодорій!
Але отцю Діодорію для дивовижної тієї обізнаності не потрібно було нечистої сили: мав інших, більш земних інформаторів. Щоранку стрічали його на порозі божого дому. Ще здалеку бачив їхні терпляче очікуючі постаті.
Стоїть отака собі баба Христя чи баба Горпина — вишкрябана, вимита, чиста, вся немовби аж світиться. Все тілесне, гріховне далеко позаду: забула, чим воно й пахне! Стріне отця Діодорія, нахилиться церковною свічечкою (під біленькою празниковою хусточкою святе та боже обличчя, очі смиренно потуплені, губи — підківкою вниз)... схилиться ото перед отцем Діодорієм:
— Благословіть, батюшечко! — І тиць! тиць! — сухими губами в оксамитову руку. А потім дріботить слідом за батюшкою і викладає все, що чула, що бачила. Все, все — у вушко батюшечці! Не таїла од нього найдрібнішої крихітки. Аякже, нелегка ж доріжка до раю, ой, нелегка!
Обійнявши владу духовну, запрагнув отець Діодорій і світської влади. Три роки точилася війна поміж ним та сільським головою, людиною вкрай владолюбною. Ще невдовзі після того, як познайомились, мав необережність сказати при селянах, коли отець Діодорій втрутився в розмову:
— Ви, батюшко, знайте свою Божу службу, а ми тут уже
