І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

огортав страх. Не за себе боровся отець Діодорій, о ні, не за себе! Ладен був хоч зараз — на хрест, в тюрму, щоб мученицька кончина його стала торжеством християнської церкви. І себе, і дружину, і доньку, і всіх прихожан своїх кинув би у жертовний вогонь без вагання, без страху, пішов би на те, на що йшли колись розкольники в глухих сибірських скитах, аби не датися посланцям антихриста живими. Зажив би тим посмертної слави, був би причислений до лику святих і, розмножений тисячами ікон, розвішаний по всіх божих храмах, пік би кожного нещадним поглядом, грозився б кожному суворим перстом, вимагаючи жити у страхові, в покорі.

То була б завидна, бажана доля. То був би вінець всіх його прагнень. Боявся ж іншого: загинути безславно, так і не розпочавши великої справи. Відстрочити, а може, й зірвати хрестовий похід, очікуваний з таким нетерпінням... І, трохи заспокоївшись, сів знову на бричку та й покотив додому: не можна було гаяти ані хвилини.

Вислухавши панотця, Микола аж побілів од гніву. Забув, хто перед ним, не зважив на сан і літа — покрив отця Діодорія такою добірною лайкою, що в того аж руки затіпались дати нахабі ляща.

— Пся крев... вашій мамі! — вдався до польської Микола, коли забракло своєї. — Хто вас просив розпускати язика?

— Я ж думав... — почав був отець Діодорій, але Микола не дав йому договорити.

— Знаєте, що вам за це треба зробити?.. Скажіть спасибі, шо це я, а не хто інший!..

Тремтячими пальцями дістав портсигар, вийняв цигарку.

Затиснувши в зубах, довго чиркав коліщатком запальнички, оминаючи поглядом отця Діодорія, що стояв ні в сих ні в тих.

Врешті запалив, жадібно затягнувся димом. Від того ніби трохи подобрішав, сказав уже іншим, примирливим тоном:

— Що ж, погарячкували й досить... — ще кілька разів затягнувся, запитав: — Він такий, що і в гепеу побіжить?

— Казав, щоб я одумався, — відповів отець Діодорій ображено: хоч і відчував за собою провину, все ж не звик, щоб на нього отак кричали. — Думаю, не піде.

— Тож-то, що думаю! — з досадою промовив Микола. — А мені треба, щоб він напевне не пішов!

Ще кілька разів затягнувся, кинув бичок на долівку, розтоптав каблуком.

— От що, батюшко: розкажіть, як до нього попасти.

— Ти що задумав?.. Впіймають!

— Що я — дурний, щоб удень ходити! А ніч нащо?

Отець Діодорій, присівши навпочіпки, став малювати пальцем прямо на долівці, як пройти задвірками до отця Віталія.

— Як побачиш колодязь, то бери зразу вправо. Прямо не йди — прямо сільрада.

— Умгу, — стежив за його пальцем Микола.

— Отак забирай вліво, вліво, та й вийдеш на майдан. А там якраз і впрешся в хату. По штахетах узнаєш. Штахети нові...

— Що ж, втраплю... Моліться ж, батюшко, щоб не збився, бо доведеться вам приймати гостей з гепеу!

Отець Діодорій тільки засопів. Важко звівся, обтрусив із колін пилюку, не глянувши більше на Миколу (вмиратиме — не простить йому отієї лайки!). Нагримав на матушку, визвірився на дочку, неприкаяною тінню заходив по світлиці. Намагався не тільки Бога — самого себе переконати, що він не відає, з якою мстою збирається Гайдученко відвідати отця Віталія. То Миколина справа. Йому ж, Діодорію, вистачає своїх клопотів, своїх турбот.

І доки отець Діодорій отак присипляє власне сумління, Микола збирається в непрошені гості. Не набира подарунків господареві, щоб задобрити його, — і так мав чим пригостити, аби відбити назавжди охоту іти в ДПУ. Невеликий той гостинець важить всього кілька грамів, а спробує його отець Віталій, то й ляже покірно Миколі до ніг: топчи мене, лихий гостю, вбивай мене в землю, роби що хочеш зі мною...

Діждавшись пізнього вечора, вирушив у дорогу. Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із- під них раз... виринув вдруге... та й щезнув, здається, навіки. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.

В такі ночі чиняться страшні злочини, проливається людська кров.

Микола благополучно пробрався до хати отця Віталія. Тільки раз, уже посеред села, стрілися парубки, шо повертались із досвітків. Йшли тісним овечим гуртом, стиха перемовляючись, бо і на них нагнала смуток оця темрява. Пройшли, протупотіли, прокивали гостроверхими чорними шапками — Микола, діждавшись, поки за ними затихне, виліз із-під тину та й знову рушив уперед.

Хата отця Віталія довірливо біліла стінами, темніла заплющеними вікнами. Тихим спокоєм віяло од неї, спокоєм і сонним теплом, і всі оті потворні тіні оминали її стороною та й повзли поміж інші хати.

Микола постояв, прислухався. Було тихо, мертво. Пітьма ще густіше навалилася на землю. Тоді Гайдученко постукав у двері.

По той бік зачовгало, і чоловічий заспаний голос запитав:

— Хто?

— Я, — відповів Микола, навалюючись тілом на двері.

— Хто, я?

— Та це я, батюшко! Тато вмирають, то послали по вас...

— Це ти, Миколо?

Холодний піт враз оросив Гайдученкові чоло. Він дико оглянувся, бо здалося, що потрапив у пастку, що його зараз схоплять за лікті. Лише тоді, коли отець Віталій нетерпляче перепитав:

— Миколо, це ти? Чого ж мовчиш? — лишень тоді зрозумів, що це просто збіг імен, і поспіхом відповів:

— Я, батюшко, я!

Брязнула клямка, відчинилися двері. В сінешній пітьмі забіліла висока постать. Та пітьма немов засмоктала у себе Миколу: він ступив уперед і вистрілив раз, а потім і вдруге...

Отець Віталій ще якусь мить стояв, а потім, застогнавши, підкосився Миколі під ноги. Кілька разів схлипнув, як маленька дитина, пойорзав головою, мовби зручніше умощуючись, та й занімів. Микола перескочив через забитого, ступив до кімнати. Назустріч йому кинулася ще одна біла постать, так наче отець Віталій воскрес та й знову ішов під кулі...

Зінаїда, натомлена дорогою, не чула, як Гайдученко стукав у двері, як устав чоловік. Тільки коли пролунали два поспішні, раз за разом, постріли, їй причудилося спросоння, начебто хтось кинув дві каменюки на залізний дах — трах! трах! З наполоханим серцем вона звелася, прислухалась і вже хотіла розбудить чоловіка, коли почула із сіней болісний стогін... Зірвалася з постелі, плутаючись у нічній довгій сорочці, побігла до дверей. Вона бігла й тоді, коли хтось виріс їй на дорозі, хтось недобрий, лихий, бігла й тоді, як він простягнув до неї руку і перед очима в неї злою зірочкою спалахнув синій вогник, бігла й тоді, коли їй у груди наче вдарило тупим молотком, коли враз десь поділися і ноги, і руки, і голова, і все тіло, й душа — лишилося тільки серце! — і вона жила в тому серці і бігла, і бігла, і бігла...

А потім над нею зімкнулася пітьма. І Зінаїда вже лежала на долівці посеред