І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Домовини пливли та й пливли двома печальними човнами над людською річкою, що несла їх вперед, до останньої пристані. Там уже на них чекала широка могила — по крутих обструганих стінах з тихим шерхотом осипалась земля, свіжонамазаною долівкою жовтіло глибоке дно. На довгих сувоях полотна опустяться туди оті човни, стануть один попри одному, щоб і в смерті не розлучатися поміж собою, і, дотримуючись прадавнього, освяченого дідами-прадідами звичаю, кожен візьме в руки землі та й кине донизу: земля вам пером!
На похоронах були Таня й Оксен, була мама і найстарша сестра Танина Ліда з дванадцятирічною дочкою.
Маму весь час вели попідруки, вона ледь переставляла набряклі ноги та все кликала: «Зінонько!.. Зінонько!» Кликала, немов дочка могла її почути та й озватись із домовини. Таню підтримував під руки Оксен, бо вона не бачила дороги за пекучими мовчазними слізьми. Ліда ж голосила так, що всі найбільше жаліли її: ото побивається, ото крає своє серце! Дочка тримала її за руку, розгублено оглядаючись на чужих, не знайомих їй людей.
Поміж священиків був і отець Діодорій. Не міг не з’явитися, щоб не подумали чогось лихого. І зараз виступав у золотих ризах, вимахуючи срібним кадилом, і обличчя у нього аж чорне, і на нього теж із співчуттям поглядали люди: мабуть, дуже дружили з покійним батюшкою, що отак перевелися! А коли б хто спробував заглянути йому в очі, то не побачив би очей: провалилися вони в чорніючі ями, і тільки моторошний відблиск нагадував про їхню присутність.
Десь позаду, поміж попадями та попівнами, дибала й матушка отця Діодорія: спливала щедрими сльозами. Віронька ж не приїхала, у Віроньки боліла голівка.
Поховавши, повільно розходились. Лише діти пташиними зграями розліталися із кладовища, але що із них візьмеш, скільки там іще того розуму!
Духовенство, родичі та найближчі знайомі похованих прямо від могили попрямували до хати, в якій жив отець Віталій, пом’янути небіжчиків. Приймали печальних гостей Оксен та Ліда: мама, зламана горем, не годилася ні на що, Тані ж чомусь було аж гидко дивитись на наїдки-напитки, що стояли на столі. Щось нечисте, щось образливе вбачалося їй в отому усьому: щойно плакали, щойно тужили, проголошували молитви, а тепер будуть їсти і пити, чавкотітимуть, запихатимуться, набехкуватимуть свої ненаситні утроби!
Тому всі оті сльози, всі слова співчуття та жалю за небіжчиками, що слухала їх по дорозі на кладовище, здавалися зараз лицемірними, нещирими, і вона не могла спекатися враження, що всі оці люди, які товпляться довкола столів, нетерпляче поглядаючи на випивку та закуску, й прийшли, власне, на похорони заради того, аби напитися та наїстися.
До того ж вона мала бути з мамою. Не могла залишити її одну, безпорадну, згорблену, зморщену, покручену, зім’яту в клубок суцільної розпуки. Мама сиділа й мовчала, так мовби нічого не чула й не бачила, з розпатланим сивим волоссям, що вибивалося з-під чорної хустки, з набряклим вологою обличчям. І така туга, така сумна одинокість віяли од її постаті, що здавалося: доторкнись до неї — так і озоветься болісним стогоном.
Таня причесала їй волосся, запнула, накинула вовняну хустку на плечі і тепер роздивлялася, що б іще зробити для мами хорошого. Вирішила, що не повернеться з Оксеном на хутір, а поїде до мами, захопивши із собою Андрійка: хай розважає бабусю.
Після поминального обіду, коли гості, сп’янілі й ситі, роз’їхались, почали ділити майно.
У отця Віталія родичів не було (батьки померли раніше, брати і сестри порозліталися по білому світу так, що й сліди за ними позамітало), отже, лишилися родичі Зіни: мама, Ліда, Таня та Федько. Федько чомусь не приїхав, хоч йому й послали телеграму, і Оксен розсудив так: все добро, нажите покійниками, треба ділити на трьох — на маму, Таню і Ліду. Щоб було і по-божому, і по-людському!
А ділити було що. Хазяйновита Зінаїда протягом десяти років заміжжя не тільки цілувала та милувала свого чоловіка: по трісочці, по соломинці стягалася на сімейне кубельце, дбаючи про те, щоб було у них не гірше, аніж в людей. І коли Оксен та Ліда повідкривали шафи та комоди, повисовували шухляди, то в них аж очі розгорілися. Фарфоровий посуд, срібні набори ножів та виделок, білосніжні стоси простирадл та скатертин, дорогі меблі з полірованого червоного дерева, інкрустовані жовтою та червоною міддю, стільці, крісла й дивани, обтягнені червоним невитертим хромом...
— Як знаєте... Як собі хочете... — сказала мама, коли спробували підступитись до неї за порадою, як ділити. Та й затрусилася в німому плачі.
— Відстаньте! — гнівно кинула Таня, коли звернулись до неї. — Чуєте: відстаньте од мене!..
З усього сестриного добра взяла б тільки ляльку — оту блакитнооку дівчинку з оксамитовим бантом, з полинялою від часу сукенкою. Та й то не зараз. Бо іще ж і не охолола на могилі земля, зігріта в людських долонях. А вони...
Особливо ненавиділа зараз Ліду. За отой її голосний плач, за отой крик на кладовищі над труною, коли намагалася кинутися вслід за сестрою в могилу, а люди, плачучи, її утримували. («Цікаво, чи й справді б отак поривалася за сестрою в могилу, аби не була певна, що хтось її затримає?») А, повернувшись із кладовища, порахувала виставлені на стіл тарілки та чашки, щоб часом не вкрали. Перенишпорила всі закутки, аби часом чогось не забути. І зараз, не приховуючи жадібного тремтіння рук, лічить он простирадла, роздивляється на світло, яке нове, а яке виношене. Хай уже б Оксен... Оксен — чужий, а ця — своя, рідна сестра!
Мама все торкалася долонями очей, наче хотіла пересвідчитись, чи вони ще на місці, і тоді важкі сльозини вислизали з-під її пальців, капали на груди. Таня пригортала до себе стареньку, нашіптувала, наче маленькій:
— Ну, годі, мамо, годі... Що ж поробиш, на те воля Божа...
Скільки вони отак просиділи — півгодини, годину, три — Таня не знала. Час немов зупинився, його немов теж прикопали в отій страшній ямі, що поглинула дівера й сестру: простір увесь стиснувся, зібгався у маленький сіренький клубочок, повний похмурої безнадії, безпросвітного смутку. Таня дивилася на маму і думала, як їй, мабуть, важко жити на світі. Одинокій, забутій всіма, а хоч і не забутій, то все одно одинокій, бо вони ж, діти її, розбрелися хто куди, і вже самі мають дітей, вже самі стали матерями.
А ще важче — втрачати дітей. Дивитись на них, краючись власною безпорадністю, припадати до них, терзаючись власним безсиллям. Бо не можна ні вмерти за них, ні хоча б прийняти оті муки, через які вони пройшли перед своєю смертю. Звивалася б,
