І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

— Зараз виходжу.

Поспіхом вскочив у галіфе, почав узуватися. Як на зло, ніяк не міг попасти ногою в халяву. Розлютившись, ухопив чобота, стукнув ним щосили об підлогу, розбудив дружину.

— Федь, ти куди?

Той довго не озивався. Сопів сердито, борючись із упертим чоботярою, врешті взув, притупнув ногою, сказав до дружини:

— Спи. Я скоро...

Накинув шкуратянку, засунув у кишеню наган — і з хати.

— А де хлопці?

— Хлопці на вулиці.

— Молодець!

Вискочили на вулицю — темну, притихлу, насторожену. Кроки лунко дзвеніли в нічній тиші. По праву Федькову руку цибатим чорногузом похитувався вістовий, зліва майже підтюпцем трусив опецькуватий чоловік, а позаду — працівники карного розшуку.

— Далеко? — нетерпляче допитувався Федько.

— Уже недалечко, — відповідав чоловік, намагаючись поспіти та Світличним. — Завернемо в провулок, а там уже рукою подати... По сусідству зі мною, в мого сусіда...

— Як довідались?

— Виходив, пробачте, до вітру та й почув, як заторохтіло у сусідові ворота. Виглянув: дві брички і озброєні люди... Бандити!.. Так ось чого сусідонька, думаю, таким високим парканом одгородився! То я ноги на плечі та до них, — показав рукою на вістового. — Вони мені родичі...

— То вони вже, може, накивали п’ятами?

— Ні. Я пождав, поки сусід їх упустив та й ворота за ними зачинив.

Хоча чоловік той і переконував, що вже недалеко, йшли довго. Вже Федькові стало здаватися, що він виведе їх аж за місто, як чоловік раптом став, потягнув Світличного за руку:

— Отут, за рогом, наша вулиця. Так нею не можна іти.

— Чому?

— Вони постового виставили — враз усіх наполохає!

— Ага...

— Давайте я проведу вас задвірками...

— Ага...

Федько подумав, погриз вуса:

— Сидоренко!

— Я.

— Дідів у виставах грав?

— Грав, товаришу начальник.

— Ага... Ану, чоловіче, збігайте додому та принесіть нам ціпок, шапку й кожуха. Кожух тільки беріть поношений, постаріший... А ти, Сидоренко, виглянь з-за рогу: видно бандита?

Сидоренко мерщій до крайнього будинку, обережно визирнув із-за рогу.

— Стоїть як на долоні... Коло воріт, — доповів повер­нувшись.

— Порядок...

Невдовзі чоловік приволік шапку, кожуха, ціпок, ще й добру мичку прядива.

— А це нащо?

— Може, на бороду пригодиться...

— А чим приклеїмо?

— Та я ж і клей прихопив.

— Ну, молодець! — лишилося тільки сказати Світличному. Сидоренко зняв картуз, шкуратянку, приклеїв бороду, надів кожух, насунув на очі шапку, взяв у руки ціпок, зігнувшись у три погибелі, пройшовся перед Федьком.

— Добре! — похвалив його Світличний. — А тепер іди до бандита. Та гляди мені: хай лише писне — голову одірву! Ясно?

— Ясно, товаришу начальник.

— Ну, щасти!

Бандит біля воріт насторожився: з-за рогу вийшла якась приземиста постать. З опущеною головою, у великій кудлатій шапці, спираючись на ціпок, шкандибала прямо на нього.

«І носить же старого чорта так пізно! Чи не з досвітків?..»

Коли постать наблизилась, тихо окликнув:

— Куди, старий, шкрябаєш?

Дід тільки охнув, затрусив, бородою:

— А щоб же ти був такий здоровий, як оце мене налякав!

— Проходь, діду, проходь! Ніхто тебе не зачепить. — Дід підступив ближче, простягнув гирлигу:

— Потримай, сину, бо в мене й очкур від страху розв’язався. — Бандит простягнув руку, але палицю взяти не встиг: дід з молодечою спритністю ухопив його за зап’ястя, шарпонув на себе, щосили ударив у шелепу...

— Готово? — запитав Світличний.

— Як було наказано... І не писнув!

Бандит нерухомо лежав на тротуарі, а Сидоренко, скинувши кожуха та шапку, безуспішно пробував віддерти бороду.

— Чим ти її, чорте, клеїв, що й одірвати не можу?

— Потім віддереш, — сказав Світличний. Все ще стояв перед хвірткою, не наважуючись її відчинити: ану ж і в дворі Артист поставив вартового!

— Товаришу начальник, а може, краще зайти з мого двору? — підійшов до нього чоловік.

— А там що, теж хвіртка є?

— Хвіртки-то нема, та я колись дошку там відірвав. На одному гвіздкові тримається... Відсунуть її — раз плюнути...

— Ну що ж, ведіть, показуйте дошку... — І до Сидоренка, який все ще возився із бородою: — Залишайся тут, біля свого хрещеника, щоб не здумав кричати, як очуняє...

Чоловік провів їх двором, через садок, зупинився під височезним парканом.

— Ось вона, дощечка. Ось вона... Я її зараз одведу, ви й полізайте...

Просунувши голову у вузенький отвір, Федько пильно оглянув двір. Там було порожньо, тихо. Навіть із будинку, що позатуляв свої вікна важкими віконницями, жодного звуку. «Хитро придумано, нічого не скажеш: вози — в клуню, коней — у стайню, а самі — в хату та в постіль. Спробуй знайти!..»

Федько трохи пождав: чи не з’явиться іще один вартовий? Але вартового не було. Видно, Артист вирішив, шо й одного досить. Що ж, тим гірше для нього. Федько ступив у двір, обережно підійшов до хати, притулився вухом до віконниці: за нею нітелень! Тихенько поторгав клямку — двері, як і сподівався, були замкнені.

Що ж робити? Не стовбичити ж отут до самого ранку?

— Ану, покличте Сидоренка. Якщо бандит оклигав — тягніть і бандита.

Бандит таки оклигав. Ішов якось дивно, розкарякувато, мов аж пританцьовуючи: передбачливий Сидоренко не тільки зняв із нього пасок, а й пообрізав усі гудзики.

— У вас солома є? — запитав Світличний у чоловіка.

— Та чого доброго, а соломи хватає...

— Тягніть оберемок. Хлопці, ідіть хто-небудь, поможіть...

Доки ходили по солому, Світличний допитував бандита:

— Артист тут?.. Тільки не здумай брехати — шкуру спущу!

— Та чого б це я мав перед вами брехати! — аж образився бандит. — Тут Артист...

— Скільки ще з ним?

— Семеро... Та хазяїн... Та дві дочки...

— Дівчата дорослі?

— Та вже годні... Старша — Артистова маруха...

— Ага... Принесли? — це вже до чоловіка — От і добре... А тепер — крутіть, хлопці, віхті. Та не жалійте соломи — ладнайте побільші...

Хлопці скрутили не віхті — віхтища, хто скільки здужав.

— Ставайте по двоє біля вікон. Сірники в усіх є?.. Як махну рукою, підпалюйте віхті і розмахуйте чимдуж перед вікнами. Ясно?

Поки хлопці розходилися, Федько знову до бандита:

— Кричати вмієш?

— А що, будете бити?

— Як будеш отакий розумний, то й усиплю! Я запитую: вмієш кричати?

— Та вроді б вмію...

— Твоє щастя. Тож як я скомандую, стукай у вікно і гукай щосили: «Горимо!..» Зрозумів?

— Як же я постукаю: штани ж упадуть!

— Чорт із ними, зі штанами, потім піднімеш!

— А помилування буде?

— Буде, буде... Залежно від того, як кричатимеш... Сидоренко!

— Я.

— Стій біля нього, припильнуй, щоб не гукнув чого зайвого.

— Та що я, маленький? — знову образився бандит, але Світличний уже не звертав на нього уваги: з рештою хлопців, що не тримали віхті, кинувся до дверей. Вийняв наган, зсунув картуза як на потилицю, махнув рукою: починайте!

Дружно