І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Спаситель?.. Який же він Спаситель, коли не міг врятувати Зіни? Кому потрібна була її смерть? Кому? А оці мамині муки? Тільки велика грішниця заслуговує на отакі муки, щоб спокутувати свої гріхи! А яка ж мама грішниця?..

Таня аж головою трясе, щоб відігнати богохульні думки.

Тут, на щастя, зазирає Оксен:

— Мама заснули? — тихо запитує він, бо Таня тримає маму в обіймах, ще й голову поклала собі на плече.

— Ні.

— Вже пора б їхати.

— Їхати? Куди їхати?

— Та додому ж.

— Я не поїду... їдь сам... А я із мамою... Я не можу зараз покинути маму...

— Їдь, дочко, я вже якось сама, — озивається старенька, наче зі сну, але Таня заперечує:

— І не видумуйте, я побуду із вами!

Оксен не пробує заперечити дружині. Погоджується із тим, шо Таня має побути із мамою. Аякже, хто ж маму і втішить, як не рідна дочка!

Був добрий та покладистий, хоч до рани тули.

— То я, Танюшо, швиденько з’їжджу додому, а тоді повернуся та й відвезу вас до Хоролівки.

— Додому? — дивується Таня. — Хіба ти не можеш відвезти нас зараз?

— Та меблі ж, — пояснює Оксен.

— Ах, меблі! — згадує Таня.

Її знову обпікає сором. Так немов Зіна була ще жива, а вони, скориставшись її відсутністю, пограбували цю оселю.

— Та й Андрійка треба ж привезти, — додає Оксен. — І мамину ж частку треба прихопити, а так все й не вміститься...

— Добре, їдь, — погоджується Таня. — Захопи тільки Андрійка...

Оксен повернувся увечері, коли сонце, відпадавши жертовним багаттям, покотилося за обрій, а небо зблякло і посіріло. Високі тополі стояли чорними, обвугленими смолоскипами, печальними згаслими свічками. Високо в небі одинокою жариною догорала заблукана хмара. Де вона узялася? Як туди залетіла, одбившись од своїх пухнастих посестер? Таня дивилась, як та хмарина гасла та й гасла, засмоктувалась у темну безодню. Ще хвилина, ще якась мить — від неї не лишиться і сліду.

«Отак і наше життя, — роздумує Таня, охоплена печаллю. — Догорить, дотліє та й розстане безслідно».

— Таню!

Вона аж здригається від різкого Оксенового голосу.

— Де ти, Таню?

— Я тут.

— Так іди ж до хати, бо треба вже їхати!

— Зараз іду.

Таня ще раз поглянула вгору в надії побачити хоч клаптик отієї хмарини. Але там уже нічого не було. Тільки небо висіло над нею, власне, навіть не небо, а щось темне, каламутне та невідстояне, якась моторошна порожнеча, велетенська розрита могила. І так тоскно, так важко стало Тетяні, що вона вже сама, без Оксенового заклику, поспішила до хати.

Прощалася з Лідою, що вийшла проводжати, наче з чужою. Не могла їй простити ні отих порахованих тарілок, ані жадібного нишпорення по всіх закутках...

— Ти ж, Таню, не забувай: завітай, коли будеш у Харкові. — «Знає, що я ніколи не буду в Харкові!»

— А, не доведи Господи, що станеться з мамою, — це вже тихенько, на вухо, щоб не почула мама, яка загубилася на гарбі поміж клумаками та меблями, — то зразу ж дай знати. Я приїду...

«Аякже, щоб не прозівати свого!»

— То бувай, Таню!

— Бувай!

Таня сідає на гарбу, нетерпляче квапить Оксена:

— Поїхали, бо вже пізно!

Гарба м’яко котилася широкою вулицею, хати проводжали її сумними очима, то печально чорніючими, то червоними, ніби заплаканими, а як виїхали за село, на гору, — назустріч їм висипало кладовище. Вибігло маленькими хрестами, безмовно звало до отієї свіжої могили з високим дубовим хрестом, з випеченими по ньому іменами сестри й дівера. І мама, яка досі тихенько сиділа, раптом стрепенулася, озвалася на той німий поклик стогоном, стала видиратися з гарби.

— Я до Зіни... до Зіноньки... — схлипувала, билася мама в доччиних обіймах, а хрести все вибігали та й вибігали аж на дорогу, а хрести все розставляли руки, немовби хотіли перегородити їм путь, завернути до себе. І навіть богомільний Оксен, який похвалявся тим, що, завжди маючи Бога на серці, не боїться нечистої сили, навіть Оксен якось зіщулився та лясь-лясь щосили батогом по конях...

Другого дня, виряджаючи Оксена, Таня домовилась, що він приїде за ними через тиждень, в наступну неділю. Мала ж побути біля мами, доки та відійде після Зіниної наглої смерті, а там, може, й удасться умовити її переїхати до них на хутір. Оксен з усім тим погодився, він теж запросив тещу до себе, казав, що в них завжди знайдеться для неї теплий куток, і Таня, вдячна йому за це, вперше за все шлюбне життя поцілувала його на прощання.

Оксен, розчулений отією ласкою дружини, поїхав, кілька разів повторивши: «Ти ж дивися, Танюшо, бережи себе». Таня лишилася з Андрійком та мамою. Вирішила перш за все прибрати в кімнатах, щоб усе було так, як колись, коли всі вони були вкупі, коли живий був іще татусь, а мама була молодою й бадьорою.

Минуло кілька днів. Якось Таня по обіді, вклавши Андрійка спати, запитавши у мами, чи їй не треба чого, вирішила оглянути подвір’я. То була чарівна мандрівка у власне дитинство, в таку недалеку і водночас таку вже давню юність. То було радісне стрічання, задушевні слова, довгі розмови...

«Добридень!» — віталася Таня з коморою, старенькою доброю бабусею, яка не раз ховала Таню під свою широку спідницю од маминого гніву. І комора відповідала: «Добридень, дитино, добридень». Бо Таня і досі лишалася для неї дитиною. «Як ваше здоров’я?» — запитувала Таня, як чемна, добре вихована дівчина. «Е-хе-хе, яке вже в старої здоров’я! — рипіла, скаржилась комора беззубим ротом. — Ноги щось, дочко, болять, не дають спокою ні вдень ні вночі... Відстояли, відтримали, пора й честь знати...» Таня простує далі, в садок. «Добридень, грушко! Як поживаєш, сестричко? Ти пам’ятаєш, як була іще мені по плече? А тепер, бач, яка вигнала, висока та пишна. Ти рясно цвіла цієї весни?» — «Одцвіла, сестро, одцвіла, тепер виношую діток своїх. Бачиш, проклюнулись на мені, як зелені курчатка? Тільки ти не труси мене, щоб вони завчасно не осипались...» — «А колись же ти не боялася — хиталася разом зі мною!» — «Е, коли то було! Молоде, нерозумне, дурне...» — «Чи таке вже дурне? — перепитує Таня. — Хіба не хотіла б, аби знову повернулися минулі літа, щоб ми іще раз стали маленькими?..»

Отак привіталася Таня з усім, що заповнювало її дитинство. Заглянула навіть у колодязь, перехилившись через не таку вже й високу цямрину (а колись же ледь видиралась на неї!), нахилила голову, гукнула: «Ау!» І з далекого дзеркальця виглянуло юне сміхотливе обличчя, немов тільки й чекало на отой поклик. Таня довго й уважно вдивляється в нього, а воно, в свою чергу, не зводить із неї веселих очей. І коли Таня замислено відходить од колодязя, їй все здається, що ота дівчина і зараз виглядає ізнизу