І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
— Та отих... — досадливо морщиться Федько — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?
— Коли ж ти мені про це казав?!
— Гм... Ти диви... А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько. — Ну, тепер уже нічого не зробиш, вже пізно...
— Скільки їх хоть буде? — мало не плакала Олеся.
— Скільки? — Федько почухав потилицю, зачудовано подивився на жінку. — Та що ти до мене пристала: скільки та скільки! Що я їх, чортів, рахував?.. Скільки прийде, стільки й буде! Може, десять, а може, і двадцять...
— Двадцятеро! — жахнулася Олеся. — Та чим же я їх нагодую?
— Заріж курку...
— Тата свого заріж!.. Ти купував її, ти ростив, що збираєшся різати? Тільки й хазяйства того, що десятеро курей. Дитина хоч яку крашанку з’їсть, а ти своїм гостям стравити їх хочеш.
— Я ж не кажу: всіх заріж, — пробував умовити дружину Федько. — Вибери пару, які найгірше несуться, та й заріж...
— Так у мене ж і рука на них не підніметься...
— Тоді ріж півня, якщо тобі курей жалко...
— Півня?.. А курей хто, ти будеш топтати?
— Як треба буде, то й потопчу, — спробував відбутися жартом Федько, але дружині, видно, було не до жартів.
— Не буду я різати півня!
Федько почав наливатися гнівом. Грізно звелися над переніссям брови, вовчими вогнями загорілися очі. Раніше Олеся відразу б притихла, поступилася б, але зараз, осліплена жалем за отими зозулястими, не бачила, яка гроза збирається над її головою: сама червона не менш, аніж Федько, мотала затято головою:
— Не буду!
— Востаннє питаю: будеш?
— Не буду!
— Не будеш?
— Не буду!
Важко дихаючи, Федько хряснув кулаком по столу:
— А, не будеш? Моїх гостей частувати не будеш?!
Садонув ногою двері, скаженим котом вимівся з хати.
Олеся так і обмерла: серце зайшлося, в грудях похололо.
Стукнули-грюкнули двері — Федько мовби з чортячого яйця вилупився: вуса стирчать, очима так іскри і креше! Побігав, побігав по хаті, сів, став лаштувати цигарку. І, вже затягнувшись, сказав, не дивлячись на притихлу дружину:
— Іди, вибирай, які тобі до вподоби!
В Олесі все так і обірвалось усередині! Вибігла з хати, метнулась до курника. Ой, леле! На всіяній пір’ям долівці зозулястою купою лежали всі курки, а зверху, догори лапами, півень. Всім, всім поскручував голови, жодної не пожалів, душогуб!
До обіду плакала Олеся, патраючи нещасних курей. Кляла свою лиху доленьку, яка зв’язала її з оцим волоцюгою, що як повіється на всі чотири, то тільки його й бачиш. А ти, дурна жінко, сиди, виглядай, а ти надривай своє серце тривогою та суши свої очі безконечним отим вигляданням, питай в кожної грудочки на дорозі, чи живий та здоровий, чи, може, уже й немає на світі! Отака їй ласка за свою вірність та любов! Бач, йому гості дорожчі, аніж дружина, «то скрути вже й мені голову та й подай разом з оцими курми їм на стіл»!
Федько слухав-слухав, а тоді надів картуза, посунув у місто. Повернувся аж увечері. Побачивши сина, що довбав біля воріт ямку, запитав:
— Де мати?
— Там, — показав заклопотаний Івась у бік хати.
— Курей, значить, порає. А не плаче?
— П’яче...
— Плаче, — сказав скрушно Федько та й посмикав себе за вуса. — А спитати: з-за чого? Ну, звернув там якій курці голову, так вони все одно ж рано чи пізно поздихали б...
Розкуйовдив синові чубчик:
— Послухай, сину, розумного слова: виростеш — не женися!.. Бо немає на світі химернішої личини, аніж баба. Всю свою душу за тебе віддасть, а за ганчірку — повіситься! Так що не женися, Івасю...
Синок витирає під носом «козу» і не каже татові, послухається він його поради чи не послухається. Федько ж плентає до хати, де порається заплакана Олеся, даючи лад своїм зозулястим. Вона все ще лиха на свого чоловіка, все ще повна образи, тож Федькові не лишається нічого іншого, як бовкнути:
— Не буде завтра гостей.
— Як не буде?
— А отак... Я їм передав, щоб не приходили...
Олеся, видно, з великої радості, починає сміятися. Дивиться на курей, обпатраних, обсмалених, приготованих до смажіння, і гірко сміється.
— Ні, — каже зрештою вона, — такого, як у мене, чоловіченька, ще зроду-віку не було та й не буде!
— О, знову не вгодив!
— А ти подумав своєю головою, де ми оце подінемо? Хто їх їстиме?
— То що — знову кликати гостей?
— Про мене, — махнула втомлено рукою Олеся. — Клич хоч із всієї Полтави. Мені тепер все одно...
«Пересердилась», — зрадів Федько, бо не любив, страх не любив, коли хто носив довго важке серце. Ну, спалахнув гнівом, ну, наколов дров, але щоб налитися жовчю, носити в собі нерозтрачену лють... Ні, цього Федько й сам не міг, і в інших не переносив!
І радий, що сварці кінець, простягнув Олесі пакунок, принесений з міста:
— А подивись, що я тобі купив.
Олеся мовби нехотя, мовби аж силувано розгортає пакет та й дістає справді-таки несподіваний, царський дарунок.
— Федю, де ж ти його дістав?
Забувши про зозулястих, побігла до люстра, тримаючи в руках відріз розкішного темно-бордового шовку.
— Де ти, Федю, узяв?
Повертається перед люстром і так і сяк, прикладає, приміряє, і райдужні барви відбиваються в її щасливих очах.
— Їй-бо, всю получку вгатив! Ну хіба ж можна отак тратитись!
А Федько стоїть, потішений, збоку, радісно блиска зубами — очей не зводить з Олесі. Бо вона сама, напевно, не здогадується, як похорошіла од того дарунка, якою красивою стала.
День, який так печально почався і який так щасливо завершився, не міг сплинути в минуле, не відзначений якоюсь небуденною подією. І Федько, пригорнувши Олесю, сказав їй на вухо:
— Давай заночуємо в саду проти неба... Як в оту першу ніч...
Нагодувавши та приспавши Івася, поцупив Федько у господарів оберемище сіна, а Олеся винесла ковдру, кожуха і дві подушки та й послала в саду, за хатою.
Стояла ота тиха замріяна ніч, коли все довкола спить і не спить, завмерло і рухається, зникає й з’являється в маревному, розсіяному світлі сріблястого місяця. Коли зорі опускаються на землю, вогняними плодами зависають на віттях дерев, а дерева виростають до неба. Коли найгустіша темрява стає прозорою, а прозорість огортається пітьмою. Коли важко розібрати, де кінчається тінь і де починається предмет, що відкидає ту тінь, — навіть вони, здається, весь час міняються місцями — тихо, беззвучно, безшумно. Коли найслабший поклик відлунює трепетно в щонайдальшому закутку, коли навіть чутно, як свистить крилом птах, повертаючись запізніло до свого гнізда. Була ота чарами напоєна ніч, коли відтають найчерствіші серця і навіть до старих, втомлених життєвим сум’яттям людей повертається молодість. І щасливі ті люди, які не душаться в отакі ночі в тісних кімнатах-конурах, не вбехкуються у подушки та перини, не задихаються в ядушливому диму сонних кошмарів, а усім тілом своїм зливаються з довколишнім світом. Молодими, бадьорими, радісно оновленими
