І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

членів партії. Що оті всі гуси і кури, риба й крупчатка, отой весь достаток припливають до їхнього дому з якихось незаконних джерел. Переконував себе, що оті всі людці, які крутяться довкола їхнього тата, про щось перешіптуючись, про щось переморгуючись, щось дістаючи з-під поли, щось під полу ховаючи, — просто-на-просто добрі татові знайомі, які зайшли до нього на хвилину почесать язиками. Але хіба переконаєш у цьому навіженого, непоступливого Гінзбурга, коли він про все те дізнається?

А може, й дізнався?.. Ляндер аж чоло витирає при одній тільки думці про таку можливу халепу. Треба суворо наказати папаші покінчити з усіма гешефтами!

Але Ляндер нутром відчуває, що між ним та Гінзбургом добром не скінчиться. Рано чи пізно, а хтось із них полетить. От тільки хто? В руках у Гінзбурга зараз досить козирів, але чи всі оті козирі підуть у гру? До того ж він, Ляндер, теж не сидить склавши руки, він теж запасається потрібною картою...

Перший, щонайкрупніший його козир — дружба із головою повітової ради, з отим, що «класового ворога за сто верстов нюхом чує». З Митрофаном Онисимовичем Путьком, який вважає, що надто вже Гінзбург цяцькається з класово чужим елементом як у місті, так і на селі. З отими усіма приватниками, з куркулями, з так званими культурними господарями.

— Ти зрозумій, товаришу Ляндер, кожен із них на нашу владу робітничо-селянську чортом дише. Наплодимо буржуазії, як тої гнидви, а тоді спробуй її вичесати!.. А я б її зараз, коли ще не так розплодилася, — до нігтя, до нігтя! Щоб і сліду не лишилося!.. І щось мені не наравиться наш секретар, дуже, скажу тобі, не наравиться. З отими середнячками отак розмовляти треба! — стискав щосили кулак. — Пуповину їм рвати треба, від отієї проклятої дрібнобуржуазної власності видирати!.. Була б моя воля, я з ними... А Гінзбург всякі там фіглі-міглі розводить, як із балуваною дівкою... Не вірю я, щоб це із центру йшло.

Ляндер охоче погоджувався. Ляндер тактовно притакував. І, вибравши слушну хвилину, ніби між іншим, кидав іще один камінець в город секретаря повіткому:

— Із вами він щось рахуватися не хоче...

— Не хоче? — ощетинювався Путько.

— А дуже часто із вами радиться, Митрофане Ониси-

мовичу?

— Ну, мені те до одного місця, лиш би правильну лінію гнув. А на остальне мені наплювати й розтерти!

«Ой, не байдуже! Зовсім не байдуже!» — мружився Ляндер.

Не раз і не два отак розмовляв із Путьком. І тепер уже не минає й дня, щоб голова повіткому та не подзвонив до нього:

— Трудишся?.. На посту?.. Ну, трудись, трудися, бо нами Радянська влада тіки й держиться. — І, покашлявши в трубку, додавав: — Ти от що: як ослобонишся, заходь до мене... Прямо до кобинету...

«Отакі козирі, товаришу Гінзбург, у мене є проти тебе! Подивимося, чиї сильніші, чиї переможуть!»

А тут іще завжди прихильна доля підсунула оте вбивство. Чим довше роздумував Ляндер, тим більше переконувався, що це не просто якась там помста чи вбивство з метою пограбування... Тут пахне серйознішим. Набагато серйознішим!

Відвідини отцем Діодорієм покійного отця Віталія не лишилися непоміченими. Чули люди, як вони сварилися, бачили, як вискочив отець Діодорій із хати, сиплючи прокльонами, як видер із корінням молоденьку яблуньку. Все, все запримітили люди!

Навіть те, що в отця Діодорія живе якась таємнича людина. Хтось бачив, як серед ночі в слуховому вікні жеврів вогник цигарки («Хто б то міг бути? Батюшка ж наші не курять!»). Хтось чув голоси, що доносилися з того ж горища. Комусь впало в око, що отець Діодорій в останній час неохоче пускає до себе прихожан: все норовить зустріти на ганку та й спровадити з двору. І вже якась баба, якась велика достойниця, якась божа свічечка під великим-великим «шекретом» («Це ж тільки вам, кумо, а більше нікому!») розповіла всьому селу, що в «нашого батюшки... в нашого панотця живе якийсь праведник. А прийшов він із святих земель, Єрусалиму, від самого гроба Господнього. І за плечима в нього — два андели: лівий андел і правий андел, а на лобику в нього — терновий вінець, а довкола голівки — сіяніє...»

Отже, ота «свята людина», може, й справді із-за кордону, вирішив Ляндер. А відтак недалеко й до висновку: тут пахне шпигунсько-терористичною організацією. І звабливі мрії про майбутній процес, коли на лаву підсудних сядуть десятки контр­революціонерів (чим більше, тим краще!), про величезні звіти в газетах, а в тих звітах неабияке місце відведено йому, Ляндеру, який знешкодив оцю організацію, не давали йому спокою. Кров бухає Ляндеру в голову: він бачить себе уже на іншій, набагато вищій посаді, в іншому, набагато більшому будинку, в іще величнішому кабінеті з такою довжелезною доріжкою од дверей до столу, що ноги підламуються, доки хтось добереться до крісла... І вже сотні процесів! І тисячі, десятки тисяч ворогів революції! І нова, ще вища посада в найбільшому будинку, де мармурові колони здіймаються аж до хмар, де людина повзає по сходинах безсилою, розплющеною комахою. І його, Ляндера, портрети. Тисячі, десятки тисяч портретів у важких золочених рамах, в темній бронзі, з холодним сталевим відблиском строгих фарб!..

Тут Ляндер отямлюється. Спускається із сьомого неба, зніяковіло відкашлюється...

...Вирушили на операцію в одинадцять нуль-нуль цілим загоном. Хоролівка проводжала їх цікавими поглядами освітлених вікон, нашорошеними вулицями. Вибігала хатами аж на гору, дивилася, куди вони їдуть. За містом зустріла степова чорна тиша. Поринули в неї, як у море, і безконечний сувій дороги ліг під копита коней. Небо губилося в хмарах, що висли над головами вершників, зривалось на дощ. І дощ згодом засіяв: дрібною пилюкою, скоріше осінньою мрякою, аніж весняним лопотуном. Той пил інеєм осідав на людей, збирався у холодні краплини та й скочувався за комір на гарячі розпарені тіла.

За півгодини дісталися до села. Воно вже спало, погасивши вогні. Тільки де-не-де поблимували вікна, та від сільбуду доносилася музика: тоненько виспівувала скрипка, глухо бив бубон — розважалася невсипуща молодь. Зупинилися біля сільради. З темного ганку відразу ж метнулася чорна постать, спитала:

— Товариш Ляндер? Це я, голова сільради...

Ляндер зліз із коня, за ним спішились інші.

— Ніхто не довідався про наш приїзд?

— Та начеб ніхто...

— Дивись!

Голова ображено засопів і вже зовсім холодно сказав:

— Думаю, що краще далі йти пішки — не так тупотітимем. Ви підете отак вулицею, а я з частиною ваших людей зайду городами. Думається мені, що він, в разі чого, рвоне не на вулицю, а на город...

Розділилися. Рушили. І хоч до двору отця Діодорія були добрі гони, мимоволі ступали обережно і скрадливо.

Будинок, до якого вони підбиралися, теж давно погасив вогні, і його власник, отець Діодорій, спав сном праведним по денних трудах. Спала і матушка, насновигавшись протягом дня по хазяйству. Не спала тільки дочка Віра: діждавшись, доки батьків зморив сон, вознеслася в обійми Миколи. Оте потайне раювання і спричинилося до того, шо Микола ніяк не наважувався покінчити із гостинами, які затягнулися більше, ніж слід. Уже отець Діодорій натякав на небезпеку, вже матушка,