І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров
Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.
— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.
— Я повернуся.
— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть... можуть убити... Що я робитиму без тебе?
— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють...
— А коли ти на мені женишся?
— Як знову стану хазяїном...
Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:
— Батюшко, відчиніть!
Микола скочив, немов на пружинах. Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками:
— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама...
І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль. А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:
— Хазяїни, поглухли, чи що?!
Клацнули двері, стривожений голос отця Діодорія:
— Хто там?
Микола затамував віддих.
— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте! Отець Діодорій довго возився з запорами.
— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, Господи! — Голосно примовляв він.
«Щоб я почув», — здогадався Микола. Тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — чоботи (речовий мішок уже за плечима), він підкрався до чорного отвору, наставив вухо.
Отець Діодорій відчинив нарешті двері, і відразу ж до сіней увірвався сліпучий сніп світла. Ударив отцю Діодорію в лице, обмацав його з голови до ніг, занишпорив по закутках, і хтось суворий наказав:
— Веди до хати!
Миколі не треба було нічого більше пояснювати. Тихенько виліз на дах. Босі ноги так і поїхали по слизькій блясі, але він утримався, почав дертись угору, до димаря. А тим часом у великій просторій світлиці допитували отця Діодорія. Той затявся на своєму: нікого стороннього в нього немає, хоч перетрусіть все подвір’я — нікого не знайдете.
До кімнати один по одному заходили бійці, коротко доповідали:
— В коморі нічого немає.
— В погребі не знайшли...
Тоді Ляндер спитав, впиваючись поглядом в отця Діодорія:
— Може, й на горищі нікого нема?
Отець Діодорій помітно зблід, але відповів:
— Клянусь Богом — нікого немає!
— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте...
Важко, ох, як важко підніматись отцю Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!
— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.
Підштовхуючи отця Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.
Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, Господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»
— О, а це що?!
Здивований вигук, що пролунав над самим вухом отця Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву. Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.
— Ви як сюди, баришня, потрапили?
В отця Діодорія відлягає од серця: Бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.
— Це моя дочка... — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.
— Але чого вона тут?
— Вона завжди спить на горищі... Влітку спить, — поправляється отець Діодорій.
— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досіку- ється Ляндер.
— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну дитину. Тепер отець Діодорій, переконаний в безмежній милості Божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе. Господи, за святу нашу справу!..»
Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.
Коли провів їх за ворота, коли замкнув двері і зайшов до хати, примарою став перед ним Микола: мокрий, вибруднений, з пістолетом в одній руці й чобітьми у другій, він все ще, здавалося, не вірив, що смерть пройшла стороною.
— Ви точно знаєте, що пішли?
— Та я ж ворота за ними, за проклятими, замкнув! — починав уже сердитись отець Діодорій. — А ти де од них ховався?
— За димарем перележав, — і, сівши на лаву, став узу-
ватися.
— Підеш? — запитав отець Діодорій.
— Піду... І так загостювався...
— Зачекай, матушка тобі хоч хліба та сала на дорогу вкине. Доки матушка ходила до комори по сало, отець Діодорій не спускав з Миколи важкого погляду.
— Чого ви так на мене витріщились?
— Так, — мовив отець Діодорій. Походив по кімнаті, нервово сплітаючи пальці, потім зупинився перед гостем, який все ще сидів на лаві, з натугою спитав: — Віра... до тебе ходила?
Микола довго не відповідав. Поправляв усе чоботи, червоніючи шиєю. Врешті неохоче признався:
— А то ж до кого...
Отець Діодорій аж похитнувся. До цього плекав надію, що Віронька лягла в оту постіль, аби врятувати його, свого батька. Пропікаючи очима тугу Миколину шию, сказав із ненавистю:
— Не могли... щоб по закону!
Микола звів голову, по-вовчому вищирив зуби:
— Якого ще закону від мене хочете?.. Я сам поза законом! Бачили, як на мене полюють? Обкладають, як скаженого вовка... Спіймають — уб’ють і заривати не стануть! Отак десь у ярузі і зогнию...
Звівся, притупнув ногою, наче хотів пересвідчитись, чи добре узувся, став перед отцем Діодорієм — широкоплечий, дужий, міцний — такого так просто не зіб’єш із ніг! — з прихованою погрозою сказав:
— А Віроньку не смійте карати!.. Якби не вона, хто його знає, де б ми з вами зараз і були. — І, враз освітлений теплим чуттям, з незнайомим лагідно-печальним лицем, так мовби для самого себе, додав: — Любить вона мене... Та і я її люблю!.. От настануть інші часи, повернуся хазяїном, поведу під вінець... Отоді, батюшко, й пригадаєте нам всі гріхи — вольнії і невольнії наші...
Ще не заходилось і на вечір, як Володька Твердохліб став збиратися до сільбуду. Вдягся в новий-новісінький костюм напіввійськового крою — гімнастерка і галіфе, взув добрячі черевики на такій твердій шкіряній підошві, що їй і зносу не буде. Оперезався портупеєю: ремінь — туди, ремінь — сюди, став посеред хати, як картинка, як нова, щойно викарбувана копієчка! Провів попід туго затягненим поясом пальцями, ще раз пожалкував, що так і не вдалося виканючити у дядька Василя нагана. Якби оце ще кобуру при боці з наганом, був би Володька зовсім щасливою людиною!
Дістав із полиці новий картуз, теж захисного кольору, підійшов до маленького люстерка, вмазаного в стіну, довго
