І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

І висватають. Такого чорта в спідниці висватають, що, гляди, за рік або два од гордого «болярина» лишаться тільки недогризки.

Але Володя поки що не думає засилати старостів. Чимчикує поруч із лікарем, розповідає йому про хвору матусю.

Лікар довго оглядав та вислуховував матір. А коли Володя, що на той час вийшов у сіни, знову ступив до хати, товариш Довбишенко замислено постукав трубкою себе по долоні, а мати, знесилівши від отого «дихайте — не дихайте», пластом лежала на постелі.

— Пневмонія, — сказав лікар, коли Володька підійшов до нього. А потім, помітивши, що той нічого не зрозумів, назвав материну хворобу простіше: — Запалення легенів. Треба, хлопче, матері твоїй серйозно лікуватися і стежити за тим, щоб не було ускладнень... От випишу рецепт, підеш із ним у Хоролівку в аптеку, там дадуть ліки, — у порошках і пляшці. То нехай мати порошки оті ковтає що дві години, а ліки п’є по столовій ложці тричі на день...

Дивлячись, як лікар виписує рецепти, Володя лише кивав головою. Він уже думав про те, на кого покине матір, коли піде до Хоролівки. Вирішив зайти до сусідки, попросити, щоб доглянула.

Провівши лікаря до дядька Миколи, Володя відразу ж ліг спати: мав вийти ще до світанку, щоб на ранок бути в Хоролівці. Крім аптеки, надумався Володя ще й трохи побазарювати: продати пудового кабанчика, бо вдома не було ні копійки грошей. Мати спершу противилась, та мусила врешті-решт погодитись: в хліві рохкає ще одна льоха, вистачить поки що й однієї, а гроші ж зараз он як потрібні! Треба ж купити і гасу, й солі, і сірників та й справити дещо по хазяйству.

Проснувся, коли ще було темно. Ніяк не міг зрозуміти, рано чи пізно (не хотів світити сірника, щоб не розбудити матір), тому ще трохи полежав, доки почали перекликатися півні. Аж тоді схопився, став зодягатись.

— Максиме, ти ж хоч поїж на дорогу, — застогнала мати.

— Та поїм. Ви краще спіть!

— Та не спіши, не надривай серце... Дорога ж не близька... І де ця хвороба взялась на мою голову!

Вона дихала важко, із хрипом, Володя, щоб хоч трохи підбадьорити її, веселенько сказав:

— Нічого, мамо, скоро видужаєте! Ось принесу вам ліки — враз поправитесь!

— Дай Боже, сину... Ти ж гляди, не продешеви: розузнай, яка ціна, а тоді вже продавай.

— Не продешевлю, не бійтесь.

— То йди вже, сину, хай тобі Бог помагає!

Запроторивши кабанчика у мішок, вийшов за ворота. Трохи постояв, вагаючись, яку обрати дорогу: спуститися прямо в село чи взяти праворуч. Через село ближче, вибереться прямо на гостинець, що веде до Хоролівки, зате коли взяти праворуч, то можна заскочити й до Марусі. «Піду праворуч», — вирішив Володя.

Йшов босяком, черевики ніс у мішку, щоб не запилилися та не так швидко зношувались. Як добереться до Хоролівки, отоді й взує. В черевиках же, щоб не дістав кабанчик, окраєць хліба, шмат сала та півдесятка яблук — харч на весь день.

Степ прийняв його у своє таємниче лоно, дихнув у лице темним волом. Хліба стояли непорушне і сонно, і не було їм кінця-краю: розлилися до самого неба. Та й небо покрили, звисаючи донизу важкими, дозрілими колосками. Лише вряди-годи перестиглою зерниною зірветься зірка, шасне донизу, впаде десь на землю. І всім оцим хлібам — і земним, і небесним — снилися, мабуть, уже коси й серпи, чоловічі й жіночі руки, широкі брилі та білі хустини, гарби й вози з піднятими голоблями. Снився переспів мантачок, веселі голоси, важке гупання ціпів і скреготання барабанів у молотарках, великі невтомні крила вітряків та водяні колеса млинів, шурхіт білого борошна, що сиплеться з лотків у мішки та чували. І як вінець усіх снів, як цариця усіх сновидінь — запашна, пухка паляниця, що сяє білим сонцем посеред святкового столу, на найпочеснішому місці, і потріскані, просмаглі вуста господаря хати, який побожно цілує її перед тим, як розрізати...

Володя й незчувся, як перед ним виріс знайомий двір, мовби виринув з-під землі. Поклавши мішок із кабанчиком під тином, тихенько підійшов до вікна, за яким спала Маруся. Постукав у шибку:

— Марусю!.. Марусю!..

По той бік замість Марусиного випливло вусате обличчя. Розплющуючи об шибку носа, придивилося (Володя так і обмер), запитало погрозливо:

— Яка там трясця кличе Марусю?! От вийду із хати, я тобі дам Марусю!..

Обличчя зникло, а Володя мерщій до клуні в затінок.

Ось тихенько клацнула клямка, відхилилися двері — тоненька дівоча постать вислизнула з хати, швиденько метнулася через двір, прямо до клуні. Простоволоса, невзута, в самій сорочині та в темній, наспіх накинутій спідничці, вона бігла так легко, що Володьці почало вже здаватися, що Маруся не торкається ногами землі. Набігла, довірливо припала теплим, зі сну розімлілим тілом, ткнулась обличчям у Володьчині груди, щасливо засміялася.

— Ти чого не прийшла?

Маруся одірвала од його грудей обличчя:

— Володю!..

— Ну що?

— Ти мене любиш?

— Краще скажи, чого не прийшла.

— Тато не пустили, — відповіла Марусина і, обійнявши його за шию, вся так і полинула до нього. — Ти куди це зібрався? — поцікавилася згодом.

— В Хоролівку... по ліки... Мати захворіли...

— Бідні вони, бідні! Як би я хотіла оце бути коло них!.. Володю, а в тебе мати хороші?

— Дуже! А в тебе?

— Мої теж хороші... А тато строгі...

— Ну, мені треба йти.

— Ти ж, назад коли повертатимешся, заглянеш?

— Побачу.

— То я тебе виглядатиму... Зажди трохи, Володю — Побігла до хати — така ж легка, така ж невагома, а за кілька хвилин знову була коло нього. Простягала щось зав’язане в біленьку хустинку, тикала в руки:

— Візьми! Це пиріжки із квасолею...

— Ну, то спасибі... бувай... — зворушено бубонить Володя. Провівши його поглядом, Марійка повагом вернулася до хати.

— За чим це ти, дочко, виходила? — спитала мати, що вже розчісувала косу.

— За бичком... Здалося, шо одв’язався та й блукає по двору.

— Чи не отой це бичок, що стукав у шибку та мукав: «Марусю»? — запитав спросоння батько, — Дивись, дівко!

— Таке й скажете, тату! — Маруся вдала, що образилась. Та мати, позіхнувши, сказала:

— Годі вам: ще заведіться сваритись, на божий день гледючи!.. Лягай іще, дочко, та спи. Бо поки у матері, доки й твого раювання. А вийдеш заміж, свекруха доспати не дасть...

«У мене будуть хороші свекруха!» — замало не теленькнула Маруся, але вчасно прикусила язика. Лягла, причаїлась, як миша, і довго скліпувала повіками: думала про Володю.

А Володя в цей час чухрав собі прямо на схід, на вузесеньку, при самому обрію, смужечку, що блідла та блідла, ширшала й ширшала, виростаючи прямо на очах. Вже коли добре розвиднилось і невидимий ковалик роздмухав на сході гарячий вогонь, щоб розжарити остигле за ніч сонце, наздогнав Володю Приходько. Не