І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Отакі любителі витрішків підходили і до Володі, що примостився поміж возами з своїм недорослим кабанчиком.

— Почім оце кошеня?

— Хлопче, ти його не в кишені приніс?

Володя огризався, як міг, врешті не витримав: став мало не з сльозами на очах просити одного покупця, що випадково опинився перед ним:

— Дядьку, купіть, дешево продам!

— Скільки ж ти за нього хочеш?

— Та скільки дасте.

— Три рублі дати?

— Давайте.

Дядько підозріло оглянув кабанчика:

— А він хоч їсть?

— Та він і вас із’їсть! Хламає, аж за вухами тріщить.

— Ну, хіба що так! — розсміявся дядько. — Бери, хлопче, трояка — твоє щастя, що на мене напав!

Спекавшись кабанчика, Володя наче сто пудів із плечей скинув. Відійшов на зелененький моріжок, примостився поїсти: досі ж рісочки в роті не мав! Вминав Марійчини пироги, а покінчивши з ними, заходився і біля сала: на апетит зроду-віку не скаржився. Що мати, було, поставить, те й умолотить — крихти по собі не оставить. «Дай Боже, щоб ти, Максиме, отаким хазяїном був, як оце біля столу!..»

Поївши, Володя дістав із торбини важку кобуру з парабелумом, почепив на поясі при правому боці й гоголем пішов по базару: не так на людей подивитись, як себе показати.

Протискався поміж рядами, дивуючись на величезну кількість добра, розвішаного, розкладеного по ятках та прилавках, а то й просто наваленого на землю: звідкіля тільки воно й набралося, і хто його й купить? Ситці й шовки, вовни і суконний одяг, чоботи й черевики, посуд і вироби із заліза — все те так і пхалось у вічі, сяяло, вигравало всіма кольорами, вимагало, просило, молило: купи! А їстви, а тварин, а птаства... Рев, крик, стогін, сміх, голоси невмирущих бублейниць, жалісливе «подайте!» старців — все злилося, перемішалося на оцьому великому торжищі, де можна купити чого тільки бажає душа!

Аби тільки були гроші.

Ошелешений, натомлений, з отакенною головою, пішов Володя з базару. Забіг до аптеки, купив ліки для матері і рушив додому. Вертався без кабанчика за плечима, зате з майже цілою троячкою в кишені. І вже не босяком, а в черевиках. До того зобов’язував його подарунок Світличного, що важко звисав при правому боці...

По тій же дорозі, поміж тими ж полями та ланами, які аж прогинались під достиглими хлібами, як весільні столи, двома днями пізніше їхав Федір Світличний.

У легенький міліцейський шарабан впряжений гнідий жеребець з такою пишною, золотистою гривою, мовби начесаною з сонця, з такою вигнутою породистою шиєю, мовби позиченою в лебедя. Гриз сталеві вудила, мчав у степовий простір, розриваючи дужими мускулами пружне повітря, лузаючи верству за верствою.

Хоч над полями буяло в розпалі літо, небо уже не пестило зір весняною просинню: ота хазяйка, що визначає вік усьому живому, пильнує, щоб літо не переплелося з зимою, пожаліла, видно, синьки, — ледь-ледь підкрасила воду та й заслала небесного столика збляклою скатертиною: нічого, на жнива й ця піде! А вже над полями пропливали поодинокі, легкі та прозорі сріблясті павутинки (ото, кажуть люди, літо розчісувало коси, та й запримітило першу сиву волосинку, та й вирвало її, та й пустило за вітром: кому охота старітись!), і від них віяло легкою та прозорою печаллю: як ти, літонько красне, не бадьорися, а вже скоро тебе скосять, зіжнуть, пов’яжуть в снопи та й звезуть на токи!

Та Світличному зараз не до печалі, не до споглядання природи: їде не сам, їде з товаришкою Ольгою. Бо товаришка Ольга в останній час стала все частіше й частіше навідуватися в оте село, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, а секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб. Що ж її так тягне туди? Школа?.. Дак хіба в інших селах немає шкіл?.. Боротьба з неписьменністю, лікнепи й лікбези? Так не тільки ж у цьому селі живуть неписьменні чоловіки та жінки, парубки і дівчата!

Отже, щось інше було причиною того, що де б товаришка Ольга не була, куди б не їхала, а, гляди, візьме та й заверне до села, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, де секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб...

Життя не гладило товаришку Ольгу по голівці, доля не балувала її. Ще у дев’ятнадцятім році покохала одного товариша — там же, на фронті, й побралися. Справили в полку весілля: було багато промов і мало горілки, широкі усмішки, присмачені солоними дотепами, і вузенька постіль на лаві в єдиній напівзруйнованій хаті, що лишилася од спаленого села. Сердечні побажання любові та щастя і обірвана тривожним сигналом ніч, коли прямо з гарячих обіймів — за револьвер, за гвинтівку — відбивати шалену атаку білої кінноти.

Іржали коні, свистіли шаблі, бухали постріли. Гаряча кров чвиркала до темного неба, опадала на землю кривавим дощем... На ранок, відбивши ворога, ховали кінармійці своїх полеглих друзів. Велика братська могила, червоні, наспіх збиті домовини, застиглі, холодні обличчя, навіки заплющені очі. Остання коротка промова, тужна мелодія, глухий шерхіт землі, трикратний салют...

Піднявши намертво затисненого нагана, товаришка Ольга продовжувала стріляти навіть тоді, коли товариші опустили гвинтівки. Стріляла до останнього патрона, наче хотіла розстріляти небо, і сонце, і весь білий світ за те, що насмілилися забрати у неї коханого...

Минула війна, мертві лишилися в могилах, живі поверталися до життя. В двадцять третьому зустріла товаришка Ольга хлопчину — такого ж молодого та запального, як і сама, такого ж нещадного та непоступливого до всіх ворогів революції. По кількох вечорах після того, як зрозуміли, що не можуть одне без одного жити, вона просто сказала йому: «Забирай, що в тебе є, та й переходь до мене».

Жили холодно, голодно, але весело. Вкривались єдиною старенькою ковдрою, лежали на закам’янілому матрацові, вечеряли часто шматком чорного хліба й окропом, але не дуже журилися. Ба навіть сміялися, реготали до сліз, коли в когось із черевика вилазив палець, коли доводилося перев’язувати мотуззям стоптаний ботинок, щоб не так настирливо просив каші.

Молодість брала своє, молодість шуміла в революційних піснях, горіла в дискусіях, піднімалася в запальній, у невтомній роботі. Молодість крокувала містами і селами, і не було такої сили на світі, щоб її зупинити.

Отак прожили вони аж до осені двадцять третього року, а восени товаришка Ольга знову стояла над могилою і дивилася заплаканими очима, як опускається червона домовина з її чоловіком, що загинув під час хлібозаготівель в одному із сіл Полтавщини. Після того товаришка Ольга замкнула своє серце і вся віддалася роботі. Ще коротше підстригла волосся, ще строгіше стала вдягатися, пробувала навіть курити, щоб зовсім убити в собі все жіноче, яке вряди-годи проривалося, підкрадалось, застукувало зненацька. Особливо ранніми веснами, коли молоде, нерозкохане, недолюблене тіло набухало жагучим бажанням. Вона обливалася щоранку крижаною водою і щосили затягувала на гімнастерці широкий ремінь.

І коли їй вже стало здаватися, що зуміла закувати своє серце бронею, в її розмірене, вивірене, віддане до останньої хвилини громадській роботі життя ввірвався Ганжа. Ввійшов владно, по-чоловічому грубо, не питаючи дозволу, і чим більше вона боролась із собою, чим більше злилась та гнала найменший спогад про нього,