І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

почало обнюхувати черевика. Скривившись від огиди, Володя носком тицьнув його, щоб відігнати, — воно виснуло і з раптовою люттю вчепилося в штанину. Рятуючи штани, Володя відсмикнув ногу, щосили стусонув буржуйського вилупка черевиком.

Обидві буржуйки зарепетували так, наче не собаці — їм дісталося від Володьчиного черевика. І не встиг хлопець й оком моргнути, як опинився в тісному колі цікавих, що збігалися на оказію з усіх боків. Розштовхуючи натовп, підійшов міліціонер — втілення спокою і ввічливості. Козирнув обом дамам, козирнув Володьці, козирнув би, здається, і песикові, аби той не лежав, задерши догори покручені ноги.

— Громадяни, прошу спокійніше! В чім справа, громадяночки?

Буржуйки аж захлинулися криком, показуючи на Володьку та на собаку. Міліціонер кивнув головою: зрозуміло, мовляв. Строго запитав у Твердохліба:

— Ваша робота?

— Дак він же мені холошу прокусив! Осьо подивіться!

Міліціонер чомусь не став роздивлятися холошу, а зажадав документів. Документи Володя, як на гріх, забув удома. Був тільки комсомольський квиток.

— Покажіть!

Володька глипнув на обох буржуйок, на людей і, почервонівши, сказав, що комсомольського квитка тут не покаже.

— Ага... зрозуміло! — мовив глузливо міліціонер. І, вже звертаючись до Володі на «ти», поцікавився, що у нього в мішку.

— Кабанчик.

— Ага!

Оте «ага» пролунало так красномовно, що ні в кого з присутніх, окрім Твердохліба, не лишилося сумніву, що кабанчик украдений.

— Прошу пройти до міліції — з металом у голосі запропонував міліціонер. — І вас, громадяночки, прошу, — заадресувався він до буржуйок вже іншим, позбавленим металевих домішок тоном.

В міліції буржуйки знову кричали, в один голос вимагаючи, щоб Володьку посадили до бупру, а той на всі запитання похмуро відбовкувався:

— Він мені холошу прокусив!

Ще один речовий доказ — кабанчик, витрушений із мішка, рохкав побіля столу, марно шукаючи якоїсь поживи.

— Ваші документи! — зажадав од Володьки міліцейський начальник, зовсім іще молодий чоловік.

— Удома документи...

— А комсомольський квиток? — підказав міліціонер, що затримав Володю.

— Ваш комсомольський квиток!

— Не покажу!

— Як не покажеш?

— Виведіть оцих буржуйок, тоді покажу.

Начальник, розсердившись, стукнув кулаком по столу:

— Ану, давай без викрутасів! Ти не в тещі в гостях!

Міліціонер підступив до Володі з явним наміром вивернути йому кишені — Твердохліб ухопився долонею за бокову, на гімнастерці, кишеню: «Хіба що руку відірве!» Буржуйки залементували, але тут відчинилися двері і до кімнати зайшов Федір Світличний.

— Що сталося? Чого базар розвели?

— Товаришу начміл, затримано невідомого! — схопився з-за столу начальник.

Світличний повернувся до Володі — той так і обмер: пропав! Отепер не минуть йому тюрми: запече за грати з помсти за свою сестру, за оту Івасютиху, що її у свій час затаврував Твердохліб, як куркульську вовчицю!

— Постій, постій, де я тебе зустрічав?

Володя опустив голову, намагався затулити рукою ланцюжок від годинника, що звисав, припнутий до пояса.

— Постій, постій! — помітив отой ланцюжок Світличний і, враз, пригадавши, плеснув приголомшеного хлопця по плечу, зраділо вигукнув: — Володя! Хрещеник!..

Як тільки оті два міліціонери розшолопали, що і до чого, як тільки почули про «хрещеника» та побачили, що їхній начальник міліції обіймає парубійка, так відразу ж і вдалися до єдиного, що тепер мав зреабілітувати їх у очах Світличного, заходу: старший моргнув молодшому, молодший розуміюче хитнув головою і став випроводжати притихлих непманок:

— Давайте, громадянки, давайте! Іншим разом прийдете, тоді розберемося.

Володя ж із порожнім мішком за плечима пішов за Світличним.

Вислухавши Володину розповідь про те, як він потрапив до міліції, Світличний довго сміявся, все перепитував:

— І здорово вдарив?

— Та з усієї сили...

— Молодець! Хочеш до мене в міліцію?

Володька, застуканий зненацька отим запитанням, не знав, що й сказати, а Світличний, по-своєму витлумачивши оте мовчання, не став ждати відповіді:

— Ну, гаразд, гаразд: знаю, в тебе і там, у селі, роботи по горло.

Приязно дивився на Володю, роздумуючи, чим би порадувати несподіваного гостя.

— Зброю маєш?

— Де там, — відповів Володя, і обличчя його стало нещасне та скривджене.

— Який же ти секретар осередку без зброї? — здивувався Світличний. — Ану, йди сюди! — Підійшов до великої, залізом оббитої шафи, відімкнув дверцята, царським жестом показав на середню полицю: — Вибирай, який тобі подобається!

Володьці пересохло в горлі, затрусилися руки: на полиці лежали навалом нагани і пістолети найрізноманітніших марок та розмірів. В кобурах і без кобур, вороновані й нікельовані, вичовгані до білого металу чи майже нові, з барабанами та магазинами, де, як в лиховісних гніздечках, причаїлися різних калібрів набої — вони всі так і просилися до рук, до ременя, до стегна, знудьгувавшись в оцій оббитій залізом в’язниці. Володька аж спітнів, перебираючи, обмацуючи, приміряючи зброю, а Федько спостерігав за схвильованим парубком, посміювався: сам же колись отаким був!

Вибравши нарешті важкий парабелум у твердій, немов із дуба, кобурі, розчервонілий і щасливий, Володька відірвався од шафи, віддано глянув на Світличного:

— Спасибі!

— Носи на здоров’я!

Із міліції вийшов Володя з такими вухами, немов їх там довго й нещадно м’яли: прощаючись, просив Світличний зайти на хутір Іваськи та передати Тані, щоб ждала у гості:

— Буду днів за два їхати у ваш край, то й заскочу на якусь там годинку.

Володя пообіцяв передати. Про себе ж вирішив, що сам не піде, а пошле Грицька або Галю.

Тиснучи руку на прощання, Світличний лукаво посміхнувся і ще раз нагадав:

— Тож передай куркульській вовчиці, нехай жде мене в гості!

Ошпарений соромом, Володя вискочив із міліції — замало не залишив і кабанчика! Добре, що нагадав міліціонер, який привів його сюди, і поміг укинути до мішка, піддав на плече.

Базар не приголомшив Володю, як колись у дитинстві Велико-сорочинський ярмарок. Чи то Володя виріс, чи базари здрібнішали. Правда, і тут вистачало всякого люду: одні продавали, другі купували, а були й такі, що просто витрішки їли, тиняючись од воза до воза, від лотка до лотка, з руками в кишенях, де замість грошей отой вітер, від якого ні вбережешся, ані порятуєшся, про який хіба ще поскаржишся сватові або кумові: «Вроді й були вчора гроші, а сьогодні катма! Мов отим вітром видуло!» Кум чи сват втішить небораку тим, що вітер погостював і в його кишені — видув усе до копієчки, і тепер лишається хіба що просто так, з-за «интересу», підійти до якогось дядька, який продає свиню чи корову, підійти та й поторгуватися, щоб не втратити, так би мовити, кваліфікації. І коли дядько, відбивши долоню і собі, і отому, що у нього вітер в кишенях, зіб’є шапку аж на потилицю, скривиться так, наче продає рідну дочку, та й махне безнадійно рукою: «Ех, де моє не пропадало, беріть та знайте мою добрість!» — отоді й відповість йому отой безгрішних: «Та я б і взяв, чоловіче, чому б і не взяти, коли ціна підходяща, дак грошей катма! Були вчора гроші, а сьогодні як вітром їх видуло: і копієчки на розплід не лишилося...» — «Так чого ж ви голову мені он скільки морочили!» — вигукне у відчаї дядько. «Торгувався, бо дуже вже мені ваша корівчина