І будуть люди - Анатолій Андрійович Дімаров

Буде музика гриміти аж земля колихатиметься іще, іще й іще!!! Чого тільки не буде!!! Якраз перед вечором коли сало зав’яжеться!!!

Рада сільбуду!!!

Іде баба, до самої земельки нагнувшись: двома костурами дорогу намацує.

— А що там, добрі люди, таке?

— То, бабо, не для вас, — вишкірив зуби якийсь парубійко.

— А чого не для мене?

— Бо вам винирична хвороба не світить.

— Звідки тобі, песиголовцю знати? — розсердилась стара. — Мо’, вони в мене є. — І ніяк не візьме до тями, що такого смішного сказала: — Тьху на ваші дурні голови! Вам би тільки іржати! — пошкутильгала, під ніс щось сердито бубонячи.

А біля сільбуду — регіт ще більший.

Таня теж сміється, читаючи оголошення. Прийшла із Альошкою не так на лекцію, як у кіно. Знала, ой, знала, що дістанеться на горіхи від Оксена, який саме подався аж у Шишаки на два-три дні діставати сепаратор, але не могла перебороти спокуси: адже ще ні разу не бачила кіно! Як влетів уранці задиханий Альошка, як сказав:

— Мамо, кіно сьогодні увечері буде в сільбуді! Підемо, ге? — так одразу й вирішила: «Піду! Будь-що будь — піду!»

Дістала карбованця (потай від Оксена збирала по копійці, по гривенику: як доведеться їхати до мами, то щоб свої були), взяла Андрійка й Альошку, що дивився на неї такими очима — умре, як лишиться удома! — та й пішла на село. Іван іще вдень повіявся, прийде аж удосвіта. По дорозі завернула до Ганни, лишила на неї Андрійка.

— Ідіть, ідіть, нічого з ним тут не станеться! — заспокоїла її молодиця. — Я б і сама пішла, дак ні на кого ж оцю татарву кинути.

Тож Таня, таким побитом потрапивши до сільбуду, теж сміється, потішена оголошенням, а Альошка шепоче їй, нетерпляче смикаючи за рукав:

— Мамо, беріть уже квитки, а то розберуть, нам не лишиться.

— З куркулів — по тридцять копійок! — голосно каже Володя кіномеханікові, коли Таня подає тому гроші, та й іде в сільбуд перевіряти, чи все вже готове.

А там — крик, лемент, там — побоїще: баба Наталка виганяє безбілетників віником. Крім баби Наталки, в сільбуді був комсомольський осередок у повному складі: незаможницькі сини Грицько і Павло та наймичка Галя. Галя, розчервоніла, заклопотана, прилаштовувала вишитий рушник довкола портрета Тараса Шевченка. Павло притримував її делікатно під боки, щоб не звалилася з хисткого стільця, а Грицько розставляв важкенні дубові лави: пиряв їх, аж двиготіло! Побачивши Володьку, випростався, блиснув рідкими, як лопати, зубами, запитав:

— Дохтур приїхали?

— Ще немає, — похмуро відповів Володька.

— А чого це ти мовби кислиць наївся?

— Івасютиного Івана зустрів.

— Ну-у?

— Жалкував, що легеньким кілком мене по голові по-

гладив.

— Жаль, що мене там не було, — я його, заразу... Ну, нічого, ще стріну — пощитаю зуби!

— Не треба!

— Як то не треба? Він нас у морду товктиме, а ми соплі облизуватимемо?

— Не треба, кажу! Прийде час, ми йому на класовій основі соплі навішаєм... Піду ще подивлюся, чи не приїхав доктор. А ти розставляй пошвидше лавки, скоро почнемо...

Згодом приїхав і лікар — молодий іще чолов’яга, видно, дуже освічений, бо мав під рукою «портфелю» і великі, в темній оправі окуляри на носі. Підійшов, голосно привітався з людьми, запитав, хто тут буде за старшого. Володя, ніяковіючи, поручкався, поцікавився, чи товариш не проголодався з дороги.

— А то пішли б підвечеряти...

Лікар стримано подякував, зняв окуляри, став протирати їх хустиною, короткозоро мружачи очі на дядьків, що схвально приглядалися до нього: сподобався тим, що не пробіг відразу до сільбуду, притискаючи «портфелю» так, мов боявся, що її в нього відберуть, а привітався, зупинився коло них. Одразу видно, що порядна людина. Постояли, погомоніли про погоду, про види на врожай, про те, як там у місті живеться, та й рушили гуртом до сільбуду: кожен хотів пройти разом із «дохтуром». Навалилися так, що замало двері з одвірком не втаскали досередини. У кіномеханіка, який провіряв, хто з квитком, а хто — ні, аж очі рогом полізли.

— Тю на вас! Та куди претесь — усім місця вистачить!..

Не слухали. Перли прямо на нього, доки не завертіли, як тріску, та й не втаскали досередини.

Тоді механік, лаючись, став пробиватися до кіноапарата, котрий стояв на столі в кінці залу: боявся, що й апарат перекинуть.

Там уже товклися парубки — добровольці крутити динамо. Відштовхуючи один одного, хапалися за відполіровану тисячами долонь ручку:

— Я крутитиму!

— Ні, я!

(Бо хто крутитиме, той безплатно і кіно дивитиметься). Механік одібрав чотирьох найздоровіших, скомандував:

— Починай!

Парубок шпарко заходився крутити: працьовитим джмелем загуділа динамка, і під стелею, розжарюючи тоненькі дротинки, загорілася електрична лампочка. Всі враз замовкли, задерли догори голови, роздивляючись дивовижну лампочку, а Ганжа звівся за столом, що стояв на сцені, голосно сказав:

— Товариші! Дозвольте надати слово лекторові із району товаришеві Довбишенкові.

— Просимо!

— Хай говорить!

— Як є що сказати, то чого ж не послухати...

Слухали уважно — звикли ж одмалку поважати працю, якою б вона не була. Та й у церкві ж привчилися: поки батюшка кажуть проповідь — ані пари з вуст! Хіба що кашляне хто в кулак. Та й то делікатно, тихенько, аби й сусід не почув.

Тому, коли дехто з парубків пробував під час лекції зареготати, відразу ж діставав кулаком по потилиці: а не іржи жеребцем, це тобі не на вулиці! І парубок, клацнувши зубами, ковтав язика.

Після лекції було й кіно...

Виходили з сільбуду — не поспішали по домівках. Смалили цигарки, розмовляли, спостерігали, як кіномеханік з парубками вантажив оту всю хитромудру штукенцію на воза. Почали розходитися аж тоді, коли провели кіномеханіка, що поїхав до району:

— Спасибі вам!

— Ви ж приїжджайте іще!

— Приїду!.. Скоро приїду!

Володя повів лікаря до себе додому. Хоч вечір і вдався на славу (не доведеться червоніти перед товаришем Гінзбургом!), однак для того, щоб відчувати себе зовсім щасливим, йому не вистачало Марійки. Виглядав ії, чекав, а вона не прийшла. Хоч іще позавчора домовлялися під старенькою клунею: «Прийдеш?..» — «Прийду...» — «Дивися ж, я ждатиму!» — «Та сказала ж, прийду!» — «Як тільки сонце сховається, так і приходь...» Отак розмовляли б до самого ранку, та розпроклятий півень — отой, що «і коли ви його вже заріжете, Марусю!» — залопотів нагло крилами і прокричав таке оглашенне «ку-ку-рі-ку!», що вони аж голови попригинали донизу!..

Що ж сталося з Марусею, чого вона не прийшла? Може, батьки довідались, із ким лічить зорі у небі, з ким слухає, що нашіптує ніч-чарівниця? А може, захворіла? Може, лежить, не в спромозі звестися, не в спромозі покликати, аби прийшов, допоміг, порятував? Чи, може, не вийшла, лукава, навмисне: хай помучиться, хай потерзається, нехай навіть посердиться — більше любитиме. Забуде хоч на хвилину про оту світовую розлучницю та й наважиться заслати вусатих старостів — веселих мисливців